4. «Просвітительство», як просвітянство
Микола Хвильовий
Загасіть вогні минулих днів,
У попіл викиньте докурену життя цигарку.
Юліян Шпол
Всякі організаційні міркування завжди тісно зв’язано з певними ідеологічними передпосилками. Це і сам тов. Пилипенко визнає, посилаючись в даному випадку на авторитет Леніна. Отже, вияснення ідеологічних передпосилок і є перше завдання кожної з «ворожих» сторін. Тільки через це вияснення ми врешті доб’ємось, хто з нас стоїть на непевному шляху, хто з нас об’єктивно одірвався від пролетаріяту.
Визначення мистецтва є одна з таких передпосилок, і в ній тов. Пилипенко зарекомендував себе справжнім ідеалістом, себто тією людиною, яка об’єктивно мусить грати в дудочку дрібної буржуазії. Але й цей його ідеологічний погляд страшенно туманний і переконує нас, що плужанський ідеолог не почуває в собі певности. Таку ж непевність ми спостерігаємо і в другій передпосилці.
– Хвильовий (пише Пилипенко) плутає у своїх памфлетах два поняття: «просвітянство й просвітительство», забуваючи, що наша доба являється добою «просвітительською» в найкращому розумінні цього слова.
Отже – «в найкращому розумінні цього слова». Запам’ятаємо. Цей обережний додаток, очевидно, не дарма стоїть тут.
В своїх думках проти течії ми вже виясняли, що таке просвітянство. Просвіту ми визначили, як психологічну категорію позадницького типу, як антитезу до психологічної Европи, що з неї живиться куркуль. Що ж таке «просвітительство»?
Коли просвіту ми можемо розглядати як постійну категорію відсталої психіки клясового суспільства, то «просвітительство» є соціяльне явище змінного типу. Тому й можна сказати: «просвітительство» не є просвіта, але воно не є й те, чим його мислить тов. Пилипенко. «Просвітительство» не можна розглядати поза часом і місцем, як просвіту, але своє визначення воно теж має і бере своє коріння на одному з просвітою грунті.
Сказати «просвітительство» – значить мати на увазі певний комплекс ідей, що визначають це поняття. Отже, назвати нашу добу «просвітительською» значить надати їй певну ідейну суть, значить надати їй, як ми побачимо далі, і певну політичну фізіономію.
Беремо за приклад «просвітительство» XVIII віку: на цьому «просвітительстві», як відомо, виріс т. з. «освічений абсолютизм», себто певний напрямок у політиці європейських монархів (в політиці, ще раз підкреслюємо). Тоді, до речі, йшла справа про ліквідацію решток старого ладу, саме – середньовіччя (!). Цим прикладом ми не хочемо сказати, що «освічений абсолютизм» був для того часу реакційним явищем, ми хочемо підкреслити, що на «просвітительстві» могла вирости й політика європейських монархів.
Беремо другий приклад – «просвітительство» 1860-х років у нас і в Росії. На цьому «просвітительстві» вже не ріс абсолютизм, зате росло на нім народництво – фактор у суспільному житті, на той час, до речі, революційного характеру. Більше того: на ньому виріс і предтеча російського марксизму Чернишевський. Отже, з цього прикладу ми бачимо, що «просвітительство» 60-х років було вже підвалиною для політики потенціяльного есерівства. Інакше кажучи, в 60-х роках воно знайшло свого апологета в особі дрібної буржуазії.
Таким чином, із двох цих прикладів ми бачимо, що «просвітительство» одного разу використовує абсолютизм, другого – дрібна буржуазія. Природно відціля витікає таке запитання: чи може ж його використати і пролетаріят? Тов. Пилипенко гадає, що може. Наш погляд – протилежний.
Отже «просвітительство» є не тільки учоба, але й певна політика. Так? Так! Які ж тоді прикмети цієї політики? Як говорить елементарна політграмота, прикмети її такі: страшенна короткозорість і нахил до реформ в області господарчій чи то шкільній. Але найбільш за все характеризує «просвітительство» та атмосфера недовір’я до активного суспільства, яка завжди обволікає його. Всі ці прикмети, як бачимо, не можуть характеризувати нашої доби. Тоді припустімо, що «просвітительство» в потенції стане тією вихідною точкою, з якої ми будемо спостерігати нашу радянську дійсність. Але зробивши таке припущення, ми мусимо подивитись у корінь справи. Інакше кажучи, мусимо знайти економічно-соціяльний грунт, що на ньому виростало «просвітительство». Тут, коли почнемо шукати цього грунту, то несподівано прийдемо до… столипінського отруба.
Коли «просвітительство» 1860-х років явно достосовувалось до активности дрібної буржуазії і головним чином селянської, що шукала виходу з тісних рамок февдального ладу, з російського самодержавного абсолютизму, то західньоевропейське «просвітительство» XVIII віку виросло з тієї ж дрібної буржуазії, що знайшла цей вихід в «освіченому абсолютизмі». Соціяльно-економічний грунт «просвітительства» двох періодів один і той же. Але тут справа не в цих двох періодах – «просвітительство» завжди визначає політику дрібної буржуазії, головним чином – селянської, це говорить історія громадського руху. Отже «просвітительсьтво» завжди має дрібнобуржуазну природу. А оскільки це так, то і в потенції воно здібне служити тільки столипінському отрубу. У свій час, в час боротьби з февдалізмом, воно, як змінний тип, відіграло прогресивну ролю. В наш час, в період диктатури пролетаріяту «просвітительство» як дрібнобуржуазна політика є реакційним явищем.
Таким чином ми знову підійшли до колишнього запитання: невже ж нашу добу можна назвати «добою просвітительською», хоч би в «кращому розумінні»? Невже ми нічого кращого не придумали, як повернутись до XVIII віку чи то до 60-х років? Ми бачимо, що тов. Пилипенко брикається: мовляв, не можна сказати. Але не вибрикається він, бо справа не стільки в тому, що не можна вживати терміну, якого не розумієш, а в тому, що називаючи нашу добу «просвітительською», тов. Пилипенко тим самим безпардонно змазує її класовий зміст. Ми переживаємо добу мирного будівництва – це так. Але ця доба називається добою «передишки», добою не «просвітительства», а диктатури пролетаріяту. Це треба завжди й чітко підкреслювати. Що наша доба є доба пролетарського заглиблення й учоби – це так. А між пролетарською учобою й туманним «просвітительством» – велика прірва. Наше визначення тримає суспільство в напруженні, ваше породжує ліквідаторські настрої, змазує революційні перспективи, затушовує клясовий зміст нашої доби і затушовує, до речі, дуже усердно. Отже перша ідеологічна передпосилка (ідеалістичне визначення мистецтва) знайшла собі підтримку в другій передпосилці («просвітительство»). Отже все йде, як по маслу. Жодної зачіпки. І нічого, дорогий Сергію Володимировичу, гніватись на нас.
Колись небіжчик Блакитний частенько любив повторювати на адресу тов. Пилипенка: «Дядько хитрить, але він перехитрить самого себе». Так і сталося: перехитрив! Ігноруючи порадами молодої пролетарської інтелігенції, наш друг і сам не зчувся, як попав у коло великих протиріч. Селянське оточення визначило «твердокам’яного папашу» проти його сильної волі.
Це одно з перших і знаменних попереджень. Про це прийдеться подумати й тов. Щупаку. (Цікаво: чи підпишеться він під «камо грядеши»… чи то пак під «просвітительством» і Шмітом?).
Отже «просвітительство» є постулят столипінського отруба. Селянський неп вимагає саме такого визначення нашої доби. Він вимагає туманного терміну, який би відповідав «будуванню, щоб будувати», який би затемнював пізнання, – те саме пізнання, що в ньому горить неспокійний дух осінньої революції. «Просвітительство» це – «на шипке всьо спокойно», це – неп «всерьоз, надолго» і «навсегда». Просвітительство це – «куркуль – потенціяльний пролетаріят», це – ніякого клясового антагонізму!
Як бачите, ми розуміємо, що таке «просвітительство». Це – не просвіта – так! Але сьогодні це с складова частина просвіти. Ця друга ідеологічна передпосилка мусить до того ж і страждати на обмеженість, на короткозорість і послідовно вести до ліквідації мистецтва. Оскільки її економічно-соціяльний Грунт бере свій початок на столипінських отрубах, остільки і ця передпосилка не помириться з істинним, не реформістським, революційним призначенням мистецтва, а значить і з самим мистецтвом. А коли обидві передпосилки носять такий реакційний характер, то, очевидно, і самі організаційні міркування такі ж плутані і страждають на ту ж саму дрібнобуржуазну обмеженість.
Нумо перевіримо своє припущення.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 259 – 263.