13. Московські задрипанки
Микола Хвильовий
Если русские могут гордиться несколькими поэтическими именами, – они первоначально обязаны этим соприкосновенности своей истории и истории Европы и усвоенным у Европы элементам жизни. «Что же касается малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их поэзии могло теперь что-нибуть развиться. Двинуть ее (малороссийскую поэзию) возможно только тогда, когда лучшая благороднейшая часть малороссийского населения оставит французкую кадриль и снова примется плясать трепака и гопака».
В. Г. Бєлінський
Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись. А втім ми жартуємо: ми й не для цього наводили цю цитату: ми хочемо сказати тільки, що тов. Буревій помиляється, – Бєлінський «зробив помилку» не лише «проти Шевченка». Він зробив її «проти» всієї української літератури. Отже, раніш ніж радити «нашим критикам» в претенсійній брошурі «почитати Бєлінського», йому б самому не завадило при нагоді сходити до якоїсь московської книгозбірні.
Це – як вступ, що мусить з місця в кар’єр, шпигнути нашого москвофільствуючого «європейка».
Отже, ще раз: в даній брошурі нас цікавлять не ті тези, що вар’їрують пилипенківський меморандум, – нас цікавить «европенкова» порада нашій молоді вчитись у росіян.
Дозвольте перш за все одрекомендувати вам «погляди» того москвофіла, що «имеет жительство в гор. Москве». На його погляд, «життя сучасної України якось на два-три роки запізнюється проти московського». В цьому він ніколи не сумнівається, бо він перш за все, розглядаючи якесь явище, турбується: де ж паралель? Де ж цьому явищу ідентичний факт чи фактор у «московському житті»? Хвильовий виступив? Ага, – Воронський! Не годиться? Ну, так тоді хай Воронський буде Кость Буревій. Так і написано в інформації, присланій із Росії: «Кость Буревій – український Воронський». Пільняк? Ага, у нас єсть Хвильовий! Не годиться? Та що ви, от історія! Ну, тоді хай буде Всеволодом Івановим Копиленко. «Американці» Досвітнього? Прекрасно, у нас у Москві єсть Сінклер… Чи то пак перекладено на російську мову, що по суті одне і те ж: ви ж все одно не вчитаєте по-англійськи. Напостовщина? Ага, у нас Плуг. Воронщина? Прекрасно, найдемо й Гарт.
Ми цим не хочемо заперечувати того, що Хвильовий – «українізований пільнячок», Боже борони, навіть навпаки, що ті чи інші явища «життя московського» мають відповідні відзеркалення у сучасному житті України. Ми цим хочемо підкреслити, що наші москвофіли вульгарно спрощують цей метод, до якого абсурду вони докукурікуються, коли пропонують нам російський крам, російську школу: мовляв, ідіть туди, «там маємо прекрасні переклади творів світових письменників» (так і написано в брошурі), нібито ми про це чуємо перший раз, нібито ми такої геніяльної літератури не можемо й у себе «утворити». Скажіть, будь ласка, яка мудрість: переклади чужу річ і потім задавайся!
Не туди б’єте, тов. Буревію! Перекладами не заманите. Не заманите навіть оригінальною літературою, бо сьогодні, коли українська поезія сходить на цілком самостійний шлях, її в Москву ви не заманите ніяким «калачиком». Не найдете ви паралелів в «московському житті» і в нашій дискусії. І це зовсім не тому, що той чи інший учасник українського диспуту талановитіш за того чи іншого російського (Боже борони!), а тому, що українська дійсність складніша за російську, тому, що перед нами стоять інші завдання, тому що ми молода кляса молодої нації, тому що ми молода література, яка ще не мала своїх Львів Толстих і яка мусить їх мати, яка не на «закаті», а на відродженні.
Звичайно, розвиток культури «визначають економічні відносини». Але в тому то й справа, що ці відносини не зовсім «однакові в обох країнах». Вони однакові остільки, оскільки вони однакові в світовому (sic!) хазяйстві і оскільки це потрібно для єдиного фронту проти буржуазії. Українська економіка – не російська економіка і не може бути такою, хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з своєї економіки, зворотно впливає на останню, остільки і наша економіка набирає специфічних форм і характеру. Словом Союз все таки залишиться Союзом, і Україна є самостійна одиниця. Радимо тов. Буревієві приїхати сюди і уважніш придивитись. Боїмось тільки, що закричить він «Гвалт»! Бо й справді: Малоросія вже одійшла «в область преданія». Ми під впливом своєї економіки прикладаємо до нашої літератури не «слов’янофільську теорію самобутности», а теорію комуністичної самостійности. Правда, ця теорія наших москвофілів-«европенків» може налякати, але нас, комунарів, вона зовсім не лякає і навіть навпаки. Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна.
Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс?
У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже вигодовувати на ній наше молоде мистецтво – це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріяту нам і без московського мистецтва відомі, навпаки – ці ідеї ми, як представники молодої нації скоріш відчуємо, скоріш виллємо у відповідні образи.
Наша орієнтація на західньоевропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми. Тов. Буревій гадає, як і кожний москвофіл-«европенко», що ми з «огляду досягнень російської післяреволюційної літератури топчемось десь далеко позаду». Цього б ми не сказали, бож не халтура Гладкових та інших новоявлених Львів Толстих буде конкурувати з нашою молоддю. Але справа не в цьому. Що це доказує? Те, що ми ще не утворили геніяльних речей? Це доказує, що ми не встигли взяти справжнього курсу, це доказує, що коли нас, молодих, вже зараз рівняють зі «старими» росіянами, то очевидно нічому вже нам учитись у них. Очевидно, «в конечном счете» вони пасуть задніх. Що таке Европа ми знаємо, знають це й наші читачі. І коли тов. Буревій досі не знає, то хай приїжджає до Щупака чи то Пилипенка – вони йому розкажуть.
Дуже цінне побажання прислав нам на Україну Буревій: мовляв учись європейських мов, бо лише тоді будеш цінним «енком». Справедливо він обурюється й проти Зерова: мовляв, чому не знаєш ще киргизької! Шкода тільки, що він не спитав, скільки мов знає його московський господь-бог В. Бєлінський. А знає він от скільки: жодної! Правда, пікантно, дорогий товаришу «європейко». Але що це значить? А це значить, за вашою кваліфікацією Бєлінський «не годиться в провідники до Европи». Хто це не годиться? Бєлінський? Та ж ви нам допіру радили у нього учитися? Де ж тут логіка?
Але справа і не в цьому. Тов. Буревій страшенно на нас обурюється: мовляв замовчуємо «значення російської літератури». Він так і пише: «Я не буду замовчувать свого обурення» і т. д. Він з обуренням інформує нас заднім числом зі своїх московських задрипанок, що «Достоєвський заволодів думкою цілої Германії, що і т. д.». Во ім’я російської літератури він готовий уже штовхати нашу молодь в достоевщину.
От так «європейко»! Де там він в Москві побачив «процес літературного відродження» – хто його знає. Але все таки він ніяк не второпає, чому московське мистецтво сьогодні не може переживати «процесу відродження» і чому нам не можна наслідувати Достоєвського. Що російська література є одна із найкваліфікованіших літератур – це так. Але наш шлях не через неї. Коли сьогодні «московська література – це ті джерела, з яких черпають «європейки», то завтра вони узнають, що М. Зеров незрівняно вище стоїть у своїх перекладах російських Жуковських (див. рецензію проф. Білецького). Нарешті вони узнають, що кінець прийшов не тільки «малоросійщині, українофільству й просвітянству», але й задрипанському москвофільству.
Досить, «фільствовати» – «дайош» свій власний розум! Коли ми беремо курс на західньоевропейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Европу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом. Чуєте москвофіли з московських задрипанок, чого ми хочемо? Отже, – смерть достоєвщині! «Дайош» культурний ренесанс!
Нашій статті finis. Апологети писаризму ще раз пройшли перед нами. Але що ж таке писаризм? Писаризмом ми називаємо те явище в нашому житті, що його виховують писарі від мистецтва. Цей оригінальний апарат бере на себе місію паралізувати волю активного суспільства. Писаризм це є брунька від масовізму, це є рідний брат дрібної буржуазії.
Точка.
P. S. Пробачте: ми так і забули про кримінальну справу з літератором Миколою Хвильовим. Отже просвітянська публіка страшенно нервується: мовляв, парвеню – і на тобі – «потрясає основи пролетарської літератури». Отже треба нарешті розшифрувати цю таємну особу, подивимось, що він тоді заспіває? Словом, почтенні громадяни нашої республіки скоро будуть читати таку афішу:
– Увага! Увага! Увага!
На днях буде знято «чорну маску» з всеукраїнського чемпіона полеміки Миколи Хвильового (вхід безплатний)… хоч знято буде, правда, і не по правилах циркової боротьби, бо, як відомо, машкару тоді знімають, коли супротивника положено на дві лопатки, тут же маємо навпаки: спершу знімемо, а потім вже положимо.
Примітка рукою Хвильового на афіші:
Даремно турбуєтесь: не положите і знявши!… А втім може й рація: не дарма я думаю тікати за кордон.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 313 – 318.