1. До проблеми культурної революції
Микола Хвильовий
Здається, Гінденбург сказав: «Стратегія – річ велика, але той переможе, кому будуть міцніші нерви». Це – так. Це – як правило. І ми це завжди пам’ятаємо. Отже і тепер, коли нашу фортецю атаковують з кількох боків, коли ми навіть не встигаємо відповідати на всі ті чистоплотні і нечистоплотні брошурки й статті, що ними обстрілюють нас, – тепер ми, як то кажуть, беремо себе в руки і спокійно продовжуємо наступ.
По-перше – не треба повторюватись, по-друге – не треба чіпати дрібничок. Треба бити в саму суть. Ми підійшли до того відповідального моменту, коли боротьба на літературному фронті вступає в нову фазу свого розвитку і набирає суто політичного характеру. В той час, як в Росії аналогічна дискусія допіру розпочинається (див. останні числа «Журналиста»), на Україні, в силу багатьох причин, вона підійшла вже до одного із своїх логічних етапів. Отже зробимо деякі висновки.
Почнемо з пана Донцова, – з того самого Донцова, що, як відомо, найрозумніший і найпослідовніший серед українських фашистів. Спитаймо його, як він дивиться на сьогоднішні пертурбації на Великій Україні.
– «Ми маємо очі звернені на Схід. Та не бачимо в тім нічого опріч «фактів», нових (…?) молдавських республік, тощо, себто лише прояви офіціяльного життя знаходять у нас відгомін. А шкода! Бо те, що тепер укрите (курсив наш) на тамтім березі (на радянському, себто) сто разів цікавіш від усяких українізацій. Маємо діло з духовним здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленими наслідками (підкреслення автора).
Так пише пан Донцов у своїй останній статті «Українсько-совітські псевдоморфози» [«Літературно-науковий вістник», Львів, 1925, ч. XII], що з неї так вдало, аж плакать хочеться (про це поговоримо далі) цитує наша добра й хороша голова з Київського Плугу.
Але може ми все таки помиляємось? Може Донцов, стежачи за нами з «прекрасного дальока» прибільшив трохи? Може ми ще не підійшли до того логічного етапу, що про нього ми згадали вище?
На всі ці питання відповідає нам «другий шмат дискусійної відповіді», написаний тов. Пилипенком і вміщений в трьох номерах «К. і п.». Коли «перший шмат» можна було назвати шматом гнилої ковбаси (висловлюючись різко), то другий – має характер чіткого меморандума, поданого вмілою (коли взяти на увагу нашу малокультурність) і рішучою рукою. З нього ми й довідуємось, що ніхто з нас не помиляється – ні ми, ні Донцов. Небезпека росте й набирає своїх логічних розмірів. Той неприхований і куркулячий цинізм, який хитренько виглядає з останньої статті тов. Пилипенка, говорить, що лідерові селянського масовізму треба трохи полікуватись і залишити хоч би на деякий час літературну арену. В противному разі він зовсім зіб’є з пантелику молодь і поведе її до провалля. Єсть два ухили: один – в махаївщину, другий – в куркулізм. В умовах української дійсности, перший з ухилів майже не находить грунту. Зате другий – завжди й хутко може розквітнути. І… він уже цвіте.
Кожний з активних громадян нашої Республіки, як говорить елементарна політграмота, одбиває настрої певних соціяльних кляс чи то прослойок. Але оскільки політичну активність, в умовах диктатури пролетаріяту, може виявити во всю, до отказу, тільки пролетаріят, стільки інші кляси й прослойки шукають виходу своїй політичній активності через представників цього ж пролетаріяту. Одного прекрасного ранку кожний із нас, комуністів, може опинитися в ролі представника зовсім не тієї кляси, яку він хоче репрезентувати. І в цьому (?…) нічого нема дивного: всі ми – звичайні люди, а епоха наша надзвичайно складна. Треба тільки своєчасно поставити діягнозу і в останній момент припинити рух вібріонів, що з’їдають те чи інше тіло. В даному разі останній момент ми розуміємо саме сьогодні, коли тов. Пилипенко, несвідомо одбиваючи настрої столипінських отрубів, показав уже нам, як виріс за час непу куркуль і як ми мусимо реагувати на його вимоги.
Отже наша дискусія йшла по правдивому шляху. Вона вперше почала виясняти ці сховані соціяльні процеси, які породжено було непом на Україні, бо вона примусила кожну із сторін висловитись до кінця. Даремно галасували й галасують деякі людці: «припиняйте лайку». В тім то й річ – не лайка це! Це сутичка двох соціяльних сил, що про них ми вже писали. Звичайно, тут не без особистих гонорів, але – що робити! – так завжди було і так завжди буде. Принципові розходження ніколи не уникали дрібного себелюбства, і це, коли хочете, цілком природно. Дискусію ведуть люди, а «людина є людина», як говорить персонаж із «Санаторійної зони», присвяченої Пилипенкові.
Як відомо, і наша боротьба почалася з того, що якийсь «енко» вилаяв поему «Я». Наш друг Хвильовий «образився» й пішов у контратаку. Спалахнула баталія. Чим вона скінчиться – покищо невідомо. Але, підсумовуючи, треба сказати: з першої завзятої сутички вийшли переможцями ми. Це констатують два таких приємних факти. Перший – наш особистий гонор примусив вийти на чисту воду, так би мовити підсвідомі і – тим самим – закулісні думки наших супротивників (про ці думки річ буде далі), другий – той же особистий гонор привів деяких «бойців» стривоженої просвіти до стану цілковитої розгублености. Це посвідчує хоч би та ж кримінальна справа з літератором Миколю Хвильовим, особою темною і таємною [Про цю «кримінальну справу» ми будемо говорити в другому розділі.].
А втім «прошу пробачення в читачів – (рефрен Пилипенків) – за цей полемічний відступ і вертаюся до теми».
Вже в першій своїй статті в «Камо грядеши» ми підкреслювали клясовий характер наших розходжень, висунувши тезу про Европу і Просвіту і заявивши в тій же статті, що пора вже нам подумати про наслідки українізації і про ідеологічні впливи куркульні. Така постановка питання страшенно не подобалась тов. Пилипенкові, бо вона примушувала його висловитись до кінця. Він же цього не хотів, і зовсім не «через надзвичайну цнотливість того часу» (як це він пише у своєму «другому шматі» ), часи ці були для всіх нас однакові, а тому, що розумів: сказати щось про мистецтво – нема пороху, сказати ж щось певне про ідеологічний зміст наших суперечок – небезпечно. Він інстиктивно відчував, що послідовність може привести його до несподіваних висновків. Так він і написав напередодні випуску свого заменитого меморандуму:
– Отож кінчаючи, чую неминучу поразку. Може на другий раз краще витанцюється. Цей шмат щось не теє і все кляси та кляси. Обридл…»
«На другий раз» «витанцювалось», але витанцювалась, як ми побачимо далі, своєрідна політична програма, що її ми так довго чекали. Саме так і мусіло бути: «література є свічадо, в якій тремтить ритм національної душі», говорить нам Донцов і говорить цілком справедливо. Отже коли ми внесемо до цієї формули свою корективу, (мовляв, ця душа не є вже моноліт), то вийде, що кожна частина, поділившись, затремтіла по своєму. І наше завдання – пильно спостерігати всі ці тремтіння і не довіряти їм… навіть тоді, коли вони одного, хоч би й комуністичного, походження. Тут відповідь дуплетом: і Щупакові, і Пилипенкові, які гніваються, що їх Хвильовий криє «матом» (очевидно, заслужили, друзі!). І коли він не криє тим же «матом» хоч би того ж Донцова, то мабуть зовсім тому, що останній сказав йому кілька компліментів. Тут «характерність» дуже простенька: коли треба буде і будуть на те можливості – будьте покійні – ми найдемо місце не одному пану Донцову у «штабі Духоніна», але ми також уміємо й поважати розумних ворогів.
А втім до справи. Всю нашу енергію присвятимо сьогодні трьом: С. Пилипенкові, С. Щупакові, і К. Буревієві. Оскільки тов. Пилипенко є все таки центром всього цього руху, – перше слово йому й про нього.
Примітки
Гінденбург Пауль фон (1847-1934) – видатний німецький військовий діяч, генерал, герой Першої світової війни, президент Німецької Республіки (після смерти Фрідріка Еберта) від 1925 року по 1931.
«Журналист» – тогочасний провідний орган спілки російських радянських журналістів.
«Красная новь» – перший російський пореволюційний літературно-мистецький і науково-публіцистичний журнал, що виходив за редакцією А. Веронського 1921-1927.
Прослойка – з рос., по-укр. – прошарок.
Буревій Кость (1888-1934) – поет, сатирик, драматург, публіцист і політичний діяч. До революції 1917 р. активний член Російської Партії Соціялістів-Революціонерів, політичний в’язень царських тюрем і заслань. Після 1920 року відійшов від політичної діяльности й активно влючився в українське літературне, мистецьке і наукове життя.
Автор пародійно-сатиричних творів – «Хами», «Зезандропія», рев’ю і буфонади – «Овечі сльози», «Чотири Чемберлени», спогадів – «Мертві петлі», драми – «Павло Полуботок», монографії з історії українського театру і численних літературно-критичних статтей, опублікованих під різними псевдонімами (Нахтенборген, Варвара Жукова, Едвард Стріха та інші) в «Новій генерації», «Літературному ярмарку», «Пролітфронті» та інших. В розпалі літературної дискусії він з Москви обізвався дразливою і дещо двозначною спрямуванням брошурою «Европа чи Росія?». М. Хвильовий відразу вхопився за цю тему й відповів відомим, дразливим для офіційних кіл і фатальним для себе памфлетом «Московські задрипанки», зарахувавши за одним махом К. Буревія до москвофілів.
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 239 – 242.