8. Масовізми – московський і ваш

Микола Хвильовий

Ви обидві русокосі,

І один над вами Бог.

Будьте так, як були досі,

Серце – в вас обох.

Д. Загул (робітничо-селянський поет, член Плугу)

Так що ж то за «причина всіх причин»? – питає нас знервований тов. Пилипенко. А «причина всіх причин» є ніщо інше, як літературний масовізм чи то масовізми – московський і ваш. І тому це причина причин, що масовізм хоч і туманне, але надто привабливе гасло. Наші «масовики», страждаючи на обмеженість, не здібні зрозуміти це гасло, як гасло (і як фактор в дійстві), подібне до «просвітительства», як фактор змінного типу. Вони прийняли його як абсолютне правило революційного порядку, як правило, що зовсім не залежить від стратегії переходового періоду. В цьому їхня помилка. Тому вони й негідні доміркуватись, чому масовізм у давній репрезентації в якомусь 19 році був явищем позитивним, сьогодні – він явище цілком негативне. Багато з них цілком щиро гадає, що не вони, а саме ми надихались реакційного повітря. Вони не діялектики.

Що таке «масовізм»? Масовізм, як і «просвітительство», є метода виховання масової психіки, є перш за все – політика. А оскільки це так, то він і мусить бути живим і гнучким апаратом. Як гасло, поза часом і місцем, ми масовізм приймаємо, бо цей термін не має «просвітительських» традицій. Але прийнявши його, ми конкретизуємо це гасло так, як вимагає того дана соціяльно-економічна ситуація. Інакше кажучи, ми не забуваємо, що масовізм є політика. Справа навіть не в тому, як ми розцінюємо «письменників і сутрудовників художнього відділу стінгазет та рукописних журналів». Справа в тому, яким шляхом ми поведемо їх. Ми гадаємо, що цим «сутрудовникам» треба дати вихід у гуртки мистецької самоосвіти. Тов. Пилипенко вимагає для них «автономних» ідеологічно-клясових «бойових» центрів. Неможливість і злочинність існування при диктатурі пролетаріяту кількох легалізованих ідеологічно-клясових літературних організацій ми вже доводили. Дозвольте тепер припустити ще існування єдиного масово-ідеологічного центру, симпатизуючого пролетаріятові.

Хоч як вам обридло вислухувати всі ці заяложені істини, але ми не хочемо залишати жодного сумніву щодо наших тверджень. Повірте: нам, романтикам, ще важче тримати себе кілька місяців на такій буденщині.

Отже, беремо масовізм у старій конкретизації, але під керівництвом чи то тов. Пилипенка, чи то тов. Лелевича.

По-перше: що таке мистецтво в культурно-клясифікаційному пляні? Це не що інше, як найвищий відсвіт культури. Таким чином, щоб показати цей найвищий відсвіт, для цього треба мати наперекір Шмітові й Пилипенкові багато «якісних» даних, для цього треба пізнати цей найвищий відсвіт чи то вогнем своєї надзвичайної інтуїції, чи то, маючи відповідний хист, – через велику культурність. Словом, ми примушені ще раз сказати: творити те, що називається мистецтвом, може не кожна людина, навіть не кожна культурна людина. Коли ж це так, то чи є рація збивати з пантелику сотні й тисячі малокультурних робітників і селян, запевняючи їх, що волею революції вони мусять одійти від своїх станків і плугів і утворити нове мистецтво? Володимир Ілліч цього ніколи не думав. Найяскравішим доказом тому є його помітки до статті пролеткультівця Плетньова, «куди й надсилаємо читачів». Мало того: з приводу масовізму він замовив спеціяльну статтю тов. Я. Яковлеву. От що написано в цій, зредагованій тов. Леніним, статті:

Невже це піде на користь революції, коли з тисячі кращих робітників-революціонерів, що по рівню своєму стоять вище робітника середняка, ми зробимо артистів, клясове становище яких робить їх в масі чимсь середнім між босяком і дрібним буржуа і що їх тепер все більш захоплює стихія непу?

Такий погляд був на масовізм у мистецтві нашого вчителя. Тов. Ленін не хотів із «кращих робітників» робити поганих артистів, «щось середнє між босяком і дрібним буржуа». Але звичайно, не треба і змішувати, як це робить тов. Пилипенко, мистецькі організації з лікнепами. Зробивши за «теорією» Шміта всіх «сутрудовників стінгазет» мистцями, наш ідеолог ставить таке патетичне запитання:

– Хто зважить, що для розвитку культури важливіше й корисніше: праця десятків тисяч ліквідаторів неписьменности, чи праця академії наук?

Це, звичайно, метафізика, і людина, яка поважає себе, не буде робити таких протиставлень. Бо й справді: «що важливіше й корисніше»: чи ЦК партії, чи тисячі комгуртків. Хіба так можна ставити питання? (Ах, ні, «просвітителі»: вічно вони поділяють неподільне! М. X.). А втім, припустім, що «важливіше і корисніше» ліквідатори неписьменности. Але хіба це щонебудь доказує? Треба і справді бути ідіотом, щоб заперечувати існування і «важливість» лікнепу. Справа ж іде не про лікнеп, а про мистецтво. Справа в тому, що саме і ми хочемо зробити з Гарту і Плугу звичайний лікнеп, з ухилом у мистецтво, а от ви, Сергію Володимировичу, не хочете. І не хочете ви тому, що ви самі не знаєте, чого ви хочете. Як будуть ваші ліквідатори мистецької неписьменности ліквідувати цю неписьменність, коли їхній керівник і вождь сам визнає, що в мистецтві він ні чорта не розуміє (ми цьому од душі віримо! М. X.). Більше того: ми, визнані вами «академіки», – ми ніколи не візьмемось за таку відповідальну працю, як ліквідація мистецької неписьменности, бо ми поважаємо себе. Треба підвищити загальний культурний рівень маси, а ви нам пропонуєте гратись «в бірюлькі». Не практик ви, тов. Пилипенко, і зовсім не розумієте, чого потребує маса. Не здібні ви бути нашим ватажком у культурній революції.

Такий один бік масовізму – і нашого, і московського. Але цей бік, до речі, кращий. Другий – це вже найсправжніша позолочена пілюля. Саме ця пілюля і викликала «найвеселіший критерій».

«Всі дороги ведуть до Риму». Так і тут: знову до мистецтва. Отже, ще раз: мистецтво, як і всяка інша суспільна категорія, є ідеологічна надбудова. Іншими словами: мистецтво є один із тих ідеологічних центрів, які так чи інакше впливають на свідомість суспільства, виховують його і, підвівшись з певної економічної бази, впливають і на останню. Але справа в тому, що цей ідеологічний центр найменш за всі центри підлягає контролеві. Отже і втягувати сюди широкі неоформлені-ідеологічно маси – значить ставити бар’єри не тільки цій (втягнутій) масі на путі її до соціялізму , але й тій масі, на яку перша буде впливати… Це завше може підтвердити здорова логіка. Коли маса виявляє ту чи іншу активність, то завдання вождів цієї маси знайти цій активності вихід. Але вихід цей мусить відповідати культурному рівневі даної маси. У противному разі існування вождів губить всякий соціяльний сенс. Все це особливо треба пам’ятати в часи непу, коли дрібнобуржуазне оточення зі всією силою визначає свідомість кожного з членів суспільства, коли цьому визначенню піддаються навіть культурні люди. Здавалось би, це така істина, що про неї й говорити не варт. Але, на великий жаль, гарні істини якось хутко забуваються , тому й маємо на 9-му році революції сюрпризи, подібні до меморандуму тов. Пилипенка.

Коли ми говоримо, що в мистецтво не можна втягувати широкі маси, то ми маємо на увазі перш за все селянську, – ту масу, яка виховувалась у власницькій дрібнобуржуазній атмосфері. Це зовсім не значить, що цій масі не треба давати виходу в мистецтво, а це значить, що не можна її декретувати як ідеологічний центр. Не можна віддавати дітям (в найкращому випадку) виховувати дітей. Не можна свідомо підставляти самому собі ніжку.

Московський масовізм в особі ВАППу має більш вигідну позицію, ніж український. Там – ця «маса» має все таки деякий відсоток і справжнього індустріяльного пролетаріяту. Але оскільки це є все таки малокультурна маса, то й втягувати її в мистецтво дає ті ж несподівані наслідки, які ми маємо у нас на Україні. Письменник – «масовик», не маючи справжньої ідеології (ідеологія – це є широкий світогляд і світовідчування), в найкращому випадку ставить у своїх творах вбогу кінцівку, що зветься мораллю. В інших випадках він або підпадає впливам дрібнобуржуазних письменників, або виробляє формалістичні пустячки. Можна собі уявити картину, як цей масовик виховує масу. Особливо печальна картина постане перед нами, коли ми погодимось, що мораль без ідеології з одного боку деморалізує читача, а з другого боку її використовує дрібна буржуазія, придушуючи цією порожньою мораллю критичний інстинкт живого суспільства. Таким чином, «масовик» проти своєї волі попадає в обійми економічно-сильного куркуля, таким чином він творить волю столипінського отруба.

– Напостівцям (наповцям) інкримінувалась (пише тов. Пилипенко) недооцінка ролі селянства в революції.

Цілком справедливо. Але в яке парадоксальне становище попав ідеолог напостівства тов. Вардин, коли йому інкримінувався уже селянський ухил. В яке парадоксальне становище попадає й тов. Пилипенко, який, не страждаючи на «недооцінку ролі селянства», раптом приймає наперекір Гартові (на московській параді пролетписьменників) тези тов. Вардина. Цим ми не хочемо робити «того порівняння, що кульгає», і зовсім не збираємося припрягати плужанського ідеолога до «ленінградської організації», як він робить з нами, – ми цим хочемо сказати тільки, що обидва масовізми в їхній сьогоднішній конкретизації беруть свій початок на одному грунті. Різниця між ними порівнюючи маленька: український масовізм цинічніш, тому він і ясніш викриває природу цього привабливого гасла:

– Ясно й те (пише тов. Пилипенко), що зв’язок з низовими літгуртками: робітничими, селянськими й мішаними шкільними й червоноармійськими – я ставлю в неодмінний обов’язок кожної літературно-громадської організації.

Курсив нашого блискучого публіциста. Але курсив страшенно пікантний. Як пам’ятають наші читачі, раніш Сергій Володимирович пропонував виходити з ідеологічного критерій при розподілі літературних сил, себто пропонував дати кожній соціальній групировці свій ідеологічно-клясовий бойовий центр. Тепер він цій «кожній літературно-громадській організації ставить в неодмінний обов’язок зв’язатися з робітничою, селянською й червоноармійською масою. Воістину перехитрив себе. Більшого абсурду й придумати важко. Але що робити – масовізм у плужансько-напостовській репрезентації завжди заводить в коло протиріч всякого комуніста – будь то Лелевич чи то Пилипенко.

Що сьогоднішні масовісти мають однакову природу, це стверджує і той дружній союз, яким з’єднано московських вапповців з Плугом. По вчорашній заяві тов. Пилипенка вапповці «не доцінюють ролі селянства», сьогодні, себто після поразки союзника, певніше тов. Вардина, плужанський ідеолог готовий уже «вапповців» обвинувачувати в тазаївщині. Але що це доказує? Тільки те, що тов. Пилипенко непевний союзник. Фактичний союз все таки існує, оскільки формальний існував… тижні три тому. Тов. Пилипенко виправдовує цей пікантний симбіоз (архипролетарська й архиселянська організації) такими твердженнями:

– Позиція Плугу уважалася людьми компетентними за більш витриману й ясну.

Хто ці «компетентні люди» – ми не знаємо, щождо «витриманости, ясности й вірности», то ця позиція і справді була такою.Але це нічого не виясняє… крім того, що й вапповці послідовно мусять прийти до «найвеселішого критерія». Тов. Пилипенко до нього раніш прийшов тому, що українська дійсність складніш за російську. Український масовізм взяв свою базу (несвідомо, звичайно) безпосередньо зі столипінського отруба, російський годується відсіля через деякі пересади. Ерго – в умовах непу у даній його конкретизації всякий масовізм є все таки масовізм.

Отже, коли визначення мистецтва і «просвітительства» були ідеологічними передпосилками до «найвеселішого критерія», то все це вкупі має своєю передпосилкою масовізм. Ідея ваппо-плужанського масовізму в мистецтві і весь мемурандум виникли під натиском дрібнобуржуазної стихії і є результат розгублености й капітулянства певної частини революційних діячів. Якнайкраще це підтверджують міркування тов. Пилипенка про славетну кризу.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 283 – 289.