5. Веселі «критерії»

Микола Хвильовий

Ques à со? (Що це?).

Провансальська приказка, що з

нею Бомарше стежив за Мареном.

От на яких «критеріях» зупиняється тов. Пилипенко, встановлюючи «систему розподілу літературних сил»: «професійний, мистецько-формальний, групово-журнальний і… «пустити мистців на призволяще». Почнемо з останнього:

– «Може і взагалі ніякої організації літературних сил не треба? Є прихильники й такого погляду. Вони беруть відому цитату тов. Бухаріна про анархічну конкуренцію (її наводить і Хвильовий) і з неї роблять висновки»…

Така постановка питання, на погляд нашого опонента, не витримує ніякої критики, бо «в процесі боротьби не можуть не сходитись для спільної акції співзвучні елементи». Тов. Пилипенко захищає Бухаріна від «вільної» трактовки Зерова й Хвильового і бере на себе ролю, так би мовити, адвоката. Він запевняє: зміст Бухарінської цитати той, що тут, мовляв, іде справа «взагалі пролетарських письменників». Що це таке «взагалі», і сам наш друг не розуміє, тому й додає кінець-кінцем: його, мовляв, Бухарінські міркування були тільки «реакцією», і до них серйозно ставитись не треба. Мовляв, визнав же автор «такого погляду» свої помилки на останньому партз’їзді? Чому ж йому не визнати й цієї!

Але тут справа далеко простіша, і Бухарін зовсім не має потреби в «адвокатах»: його погляди на мистецтво ясні для кожного, хто на справу хоче подивитись об’єктивно. За кілька рядків тов. Пилипенко каже, що «конкуренція поодинці може бути тільки в хаотичному буржуазному виробництві», і тут же додає: «в буржуазному виробництві ми мали і маємо такі об’єднання, як «Радянство», «Хатянство», «Дзвін», «Русская мисль», «Літературні особняки» і т. д. Іншими словами, він одразу ж попадає в зачароване коло протиріч. З одного боку, він лякає нас, що анархічна конкуренція «поодинці» характеризує «буржуазне виробництво», а з другого, згадавши про буржуазні угруповання, – запевняє, що буржуазне мистецтво не обходилось без організацій («Дзвін», «Хатянство» і т. д.).

Виходить: анархічної конкуренції не було і в буржуазному суспільстві? В чому ж тоді справа, Сергію Володимировичу? А справа в тому, Миколо Григоровичу, що я, Пилипенко, підходжу до мистецтва, як зразковий вульгарний марксист, бо я трактую його, за попівським ідеалістом Шмітом, як «виробництво». – Не робить це вам чести, Сергію Володимировичу, бо пора вже вам розумітись на діялектиці. Буржуазні ідеологи були хитріші за вас, вони знали, як поєднати в мистецтві анархічну конкуренцію з ідеологічними угрупованнями. Знав це й тов. Бухарін, викидаючи своє гасло.

Колись тов. Пилипенко надрукував свій літературний держплян, де кожному мистцеві і в кожній галузі мистецтва дано було певні рамки. Від цього він не відмовляється й сьогодні. Він ніяк не може зрозуміти, що мистецтво по природі своїй не виносить ніяких рамок і що, коли його й можна назвати «виробництвом», то у всякому разі воно дуже далеко стоїть від машинтресту. Отже, оскільки воно цурається рамок, остільки в ньому і йде анархічна конкуренція. Це – по-перше. По-друге: зріст мистецтва носить завжди стихійний характер, і насаджувати його зверху – це значить «загубити його».

Але чи значить це, що мистецтво чуже всякій організації? Нічого подібного. Воно організується і організується саме на ідеологічних (в широкому сенсі цього слова) постулятах, але організується не в апарати подібні до плужанського, а в ініціятивні угруповання, що постають стихійно, взявши за прицип інтелектуальний добір. Тільки такі угруповання живучі, і тільки вони здібні творити мистецтво. Так організовано було всю літературу в «буржуазному виробництві», саме це і є анархічна конкуренція в мистецтві. Так виник «Дзвін», «Русское богатство» та інші «літературні особняки». І саме тому, що вони виникли так, а не інакше, – саме тому вони й були в суспільстві фактором великої ваги. Отже, коли справа йде про пролетарське мистецтво, а не про взагалі ідеологічний центр, то будьте спокійні, Сергію Володимировичу: наша молода література припускає перш за все таку от «анархічну конкуренцію». Цей «критерій» ми приймаємо.

– Але як же будете гуртуватись, – питає тов. Пилипенко, – по журналах, по професії, по кваліфікації?

– Як завгодно, шановний товаришу, можна по журналах, можна й по професії, можна й по кваліфікації. Справа тільки в чому: – навколо журналів гуртуватись справді не можна, але коли якісь літературні сили гуртуються, то значить згода. Біля сьогоднішнього журнала «Червоний шлях», припустім, завтра не утвориться ідеологічно-чітке угруповання, а позавтра воно, можливо, й буде. Воно буде тоді, коли зійдуться там співробітники однієї ідеологічної (в широкому сенсі цього слова) установки. Звичайно, не тому будуть ваплітівці, що буде, як кажуть, журнал «Вапліте», а навпаки. Але це буквально нічого не доказує. Це – пробачте! – вбога софістика для інтелектуально вбогих людей.

Словом, тов. Пилипенко хоче гуртувати письменників навколо чогось, але це йому ніяк не вдається. І не вдасться, аж поки він не візьметься за організацію звичайних культурних осередків… та і там прийдеться не стільки гуртувати, скільки направляти й корегувати. Бо всяка громадська організація може існувати тільки тоді, коли вона виникає стихійно. Що ж до мистецтва, то тут і говорити не приходиться. Яскравим прикладом у нашій дійсності і зразком мистецької організації є ті ж неоклясики. Збираються вони, здається, за чашкою чаю і то два-три рази на якісь 6 місяців. Не мають вони й свого журнала, своєї печатки та інших атрибутів Пилипенківського апарату. А от дух неоклясики, як дух Божий, розпростер свої крила над Україною. Що це значить? А це значить, що неоклясики зуміли поєднати принцип анархічної конкуренції з чітким ідеологічним оформленням. Отже, навіть коли б ми вважали їх за своїх ворогів, то й тоді не гріх поучитись у них.

Як бачите, ми не проти «організації літературних сил», але ми проти такої організації, яку нам пропонує тов. Пилипенко.

Беремо третій «критерій» – кваліфікаційний. Для того, щоб доказати, що цей критерій не підходить, наш друг ллє на кількох сторінках страшенно наївну водичку. Для аналогії він приводить театр. Він і сам знає, що comparaison n’est pas raison, що «кожне порівняння кульгає», але така вже йому вдача: замороч голову безграмотній людині – і все буде гарно.

Так от театр. Там єсть і «самодіяльні гуртки, і справжні артисти, і театральні генії». Але чи є там колізія між «низом і верхами»? Ні, відповідає сам собі тов. Пилипенко, бо «між ними (себто верхами і низами) є театральні технікуми». Словом, питання розв’язано одним помахом. А розв’язати його так не можна.

Чому нема в театрі «колізії між верхами й низом»? Не тому, звичайно, що «між ними є технікуми», бо в літературі такі технікуми теж єсть (у школі першої ступені вивчають літературу, а вузи навіть мають для цього спеціяльні факультети), а тому, що в театрі спражня установка, справжній погляд на мистецтво. Цим ми не думаємо повторити за Пилипенком: мовляв, у театрі все спокійно (навпаки: там теж чекають культурної революції), – ми хочемо сказати тільки, що жоден державний театр не буде держати артиста і двох днів, коли цей артист не має відповідного хисту. Уявіть собі, що одного прекрасного ранку, тов. Пилипенко вривається в Харківську держдраму і починає там гуртувати робітників і селян на тій підставі, що тільки вони здібні утворити своє мистецтво. Це зовсім не значить, що в Харківській держдрамі нема робітників і селян, а це значить от що: цей театральний колектив складають мистці, які мають відповідний хист. Театральні гуртки розкидано по всій Україні, в масі цих гуртків є, очевидно, й талановиті артисти. Але уявіть, що франківці об’єднують навколо себе ці гуртки і беруть на себе функцію педагога? Що ми будемо мати? Напевно нічого.

Масовізму, тов. Пилипенко, в театрі нема. І не спасе вас компромісне «навколо». Д’Неоро цілком справедливо глузує з вашого «драморобства», бо одна справа ініціятивний гурток драматургів, що виник на принципі інтелектуального добору, а зовсім інша – збирати в «драморобочий» технікум всіх, хто хоче писати драми. Ми маємо тисячі драм по різних редакціях, ми маємо «драморобчі технікуми», а театри шукають п’єси. В чому ж справа? А справа в тому, що нема відповідної культурної атмосфери, культурного оточення. І досі наш письменник тоскує серед азіятчини, і досі його тягнуть у педагогію… чи то пак у масовізм.

Отже, «кваліфікаційний критерій» і справді не є справжній критерій. Але коли когось він приваблює, то й чому ж: на здоров’ячко.

На наш погляд, найкращий «критерій мистецько-формальний»: школи, течії і т. д. Але коли тов. Пилипенко запитує нас: «Може, так можна поділити письменників», то ми йому відповідаємо: «Ні, і такий поділ не годиться. Письменники, шановний Сергіє Володимировичу, – не галушки, їх поділити не можна. Коли ж вони самі виходять з цього «критерія», то помагай Боже! Пролетарське мистецтво зовсім не повинно в тому, що плужанську плятформу писали іделісти й метафізики, які вставили туди пункт, що «категорично заперечує спосіб розмежування по формальних ознаках». Бо і справді: як все це дико звучить, якою безвихідною обмеженістю дхне від цього пункту! Який зарозумілий, безпардонний формалізм виглядає з цієї тези!

«От ентих й до ентих» – це ж учив так семінарський дячок часів Пом’яловського. Виходить, що комунізм можна будувати тільки по плужанському рецепту, інші – «категорично забороняються». Так будував колись «комуну» той «оратель», що «енергично фукцірував» біля «одного котла» і категорично пропонував їсти «ентімі» ложками, а не «тєнтімі».

Отже, залишається ще «професійний критерій». Але про нього й тов. Пилипенко не сказав багато. Не будемо говорити й ми, бо професійний стоїть цілком окремо і зовсім не заважає ділитись по інших «критеріях»… інакше б наш друг не утворював вмісці з нами місцкому письменників.

Як бачите, всі ці веселі «критерії» на погляд метафізика Пилипенка не годяться. На наш погляд, вони і годяться, і не годяться. Годяться тоді, коли вони життьові, не годяться тоді, коли вони мертві. Годяться тоді, коли з них виходить якась ініціятивна група, не годяться тоді, коли хтось по них «розподіляє». І коли плужанський іделог каже далі, що він «намолов хто й зна чого», то ми йому співчуваємо: він і справді дає досить таки влучне визначення своїй подорожі по «критеріях». Отже і бути йому за «літературного папашу», очевидно, не прийдеться. А тим паче «папашею Хвильового».

Дозволю собі отмітити (пише він), що я являюсь папашею і Хвильового, видаючи його «Думки проти течії».

На жаль, ми мусимо розчарувати читача: тов. Пилипенко навіть «в цьому пляні» не є нашим «папашею», бо як редактор ДВУ не схотів підписати розпорядження на друк «Думок проти течії», і таке розпорядження дано було іншим членом правління. А втім, можливо, наш друг тому не схотів підписувати, що шукав у той час «коринтського ордера»: мовляв, уживається «ордер», чи ні? Шкода тільки, що він послав читачів у словник, бо вони там його і досі шукають. І ще одна шкода: сіль питання не стільки в «ордері», скільки в претенсійності, в «критерії». Проте доводимо до відома: «коринтський ордер» у публіцистиці звучить все таки як «ахтанабіль», бо чистота мови заперечує всяку «образованость» і вимагає… латинського корня.

А втім «прошу пробачення в читачів за цей новий полемічний відступ і вертаю до теми».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 265 – 271.