Дія 3
Іван Карпенко-Карий
В Білоцерківськім замку. Мешкання коменданта.
Ява 1
Лобель сидить за письменним столом, чита листа; Жозефіна за другим столом розкладає пасьянс. Після довгої паузи.
Лобель
(встає і ходе по хаті, потім підходе до Жозефіна).
Не виходить?
Жозефіна
На перешкоді стоїть трефовий король.
Лобель
От бестія! (Ходить).
Жозефіна
(змішавши карти)
Знаєш, Жак, хто мені прийшов на нам’ять зараз?
Лобель
(ходить)
Скажи, мій друг!
Жозефіна
Гандзя!
Лобель
Венера?
Жозефіна
Старий!..
Лобель
Ха, ха, ха!
Жозефіна
От третій місяць вже минув, як її взяли від нас із кріпості, а я не можу примиритись з таким фактом примусу.
Лобель
(сідає біля Жозефіни)
Нещасна Гандзя! Я думав, що гетьман Ханенко справді одведе її до матерії, і радісно прийняв Гандзю у кріпость під свою опіку.
Жозефіна
А я полюбила її, як дочку!
Лобель
І на тобі!.. Ханенко подарував Гандзю полковникові Пиво! Подарував, як коня! Фі! Невже у нього нема серця?
Жозефіна
Я краще думала про нього! А як бідна Гандзя плакала, прощаючись зі мною! Як не хотіла їхати в Димер!..
Лобель
Нещасна Гандзя! Життя її руйнують, як увесь край!
Жозефіна
Одно мене мирить з цим фактом: надзвичайна любов Пиво до Гандзі; а коли полковник з нею повінчається – вона буде щаслива! Такий кавалер, як Пиво, заставить забути все!
Лобель
Стара!..
Жозефіна
Ха, ха, ха!
Лобель
Все забуде Гандзя, все то правда: розкоші псують людей! Жаль тільки, що натуральну і чесну душею людину, яких мало – зіпсують!
(Жозефіна розклала карти. Лобель ходе по хаті. Мовчать).
Жозефіна
(по паузі)
А від коронного гетьмана нема нічого?
Лобель
Нема…
Жозефіна
Я думаю, що Собеський буде просить тебе зостатись в Білій Церкві.
Лобель
Не можуть же вони оставлять мене тут комендантом, коли я сам не хочу… Та й не такі тепер політичні обставини Речи Посполитої, щоб вона могла удержать за собою Білу Церкву. Каменець здався давно…
Жозефіна
Храбрий мій товариш не здав би легко так Білої Церкви, як вони Каменець здали!
Лобель
Неприступну кріпость! А!.. Постарів я, руїною вже став, а кров моя кипить, коли подумаю, які умови Річ Посполита прийняла! Не ждав цього ніколи я. Подоль досталась туркам і вся правобережна Україна, по Бучацькому договору, в давніх її межах переходить козакам; польське військо повинно вийти з Білоцерківської кріпості, оставивши тут гармати і всі припаси бойові!
Жозефіна
А хто ж тебе примусить кріпость здать!
Лобель
Дорошенко й зараз пише, щоб я виповнив Бучацький договор і кріпость Білу Церкву йому здав!
Жозефіна
І ти здаси?
Лобель
Я не вийду з кріпості, поки не одберу наказу від короля; а щоб Дорошенко знав, що сили маю тут держатись – послав три хоругви розігнать залоги Дорошенка, що поблизу стоять у городках.
Жозефіна
Я свідок славної твоєї служби, як у Франції, так і в Польщі, і певна в тім, що чесний старий лицар, Жак Лобель себе не осоромить!
(Цілує його в лоб).
Лобель
Так то так!.. Одначе, я жду, що на днях звелять мені здать кріпость і хотів би раніше вийти з служби зовсім і поселитися з тобою, дорога, на берегах Рейна. Невеликих наших запасів стане нам прожити тихо, в спокою, останні дні…
Жозефіна
Друг душі моєї, Жак! Куди звелиш – усюди піде за тобою твоя Жозефіна і буде всім задоволена – як замолоду, так і тепер! І сухарі, розмочені водою, будуть нам смачні, бо слізьми нещасних не поливали ми своїх достатків!
Лобель
(цілує її руку)
Ти ангел, Жозефіно!.. А все ж скажу тобі: болить моє серце, що я свого вірного товариша, за всі його заслуги, не зможу оточить таким достатком, якого він за 50 літ вірної служби достоїн!
Жозефіна
Жак! Не ображай мене! Не хочу я достатків більших, ніж ми маємо. Я ношу чесне твоє ім’я, – це все для мене! Жозефіна Лобель горда лицарською славою свого мужа!
Лобель
О, друг мій! Слава – химера, мрія! Назустріч усьому йде забуття!
Жозефіна
О, тебе не забудуть!
Лобель
Стара! Я сам забув про все, що я робив в житті; кому ж буде охота пам’ятать про мене?
Жозефіна
А історія?
Лобель
Історія тільки для безсмертних, та й тим після смерті!
Жозефіна
Старий вередує! Я не люблю цього настрою!.. Ти любив Польщу за її вольності; тепер неудачі вольнолюбивої шляхти тебе пригнітили, і ти впав у тяжкий настрій.
Лобель
(ходить по хаті)
Я… змучений, розбитий!
(Стає).
Шляхецькі вольності мене перш чарували, нарешті – що ж витворила та вольність? Подухалість, зрадливість, чвари і легкодухість, а з них родивсь тепер Бучацький договор з турками, і горда шляхта, потерявши Подоль і Україну, не мала навіть сили оборонити в Каменці своїх жінок і дочок: із Каменця позабирали їх султанові й пашам в гареми!..
Жозефіна
Жак! Твій суд несправедливий. Страшна, необорима турецька сила з одного боку, татарська орда й козаки з другого – нежданим нападом роздавили військові сили Речи Посполитої, і дивного нема нічого в тім, що грубий варвар забрав гарних польських кобіт собі в ясир. Винуватих тут нема: це просто неудача!
Лобель
(цілує руки Жозефіні)
Правда твоя – я хворий, роздражнений неудачами старик.
(Входе вартовий).
Ява 2
Ті ж і вартовий, а потім Богаченко.
Вартовий
Від гетьмана Ханенка – осаул просить дозволу бачить вельможного пана коменданта.
Лобель
Пропустить.
(Вартовий виходить).
Цікаво. Свіжі новинки будем мати.
Жозефіна
Ти мені їх розкажеш. Я піду погосподарюю.
(Виходить. З других дверей входе Богаченко).
Богаченко
Чолом хороброму коменданту шле гетьман Ханенко і доброго здоров’я зичить!
Лобель
А, Богаченко!
Богаченко
Я… Зостався цілий, бо добре утікав з-під Четвертинки!..
Лобель
Ну що, як?
Богаченко
Погано пан пише!
Лобель
Звідкіля ж зараз?
Богаченко
З-під Дубна.
Лобель
Хоч дещо знаю, а все ж таки живого свідка послухати б хотілось. Як же з-під Ладижина ви опинилися під Дубном? Сідай!
Богаченко
Ох-ох-ох! Під Четвертинкою, на Батозькім полі, нам пику набив Дорошенко з татарами! А все через скаженого Лужицького. Поки він слухав нашого гетьмана, то ми поскубли добре татар, а як запалився Лужицький удачею й погнався за татарами, то з опалу аж за Бог-ріку перескочив та й попав у кільце! Отут дали йому чосу, і раптом насів тоді на нас і Дорошенко з татарами: ледви половина нас зосталась і відступили аж під Дубно. Звідсіль ввесь час ми нападали на татарські загони, що йдуть з ясиром із-під Львова та інших міст, і здобич одбивали. Що пропускав коронний гетьман Собеський, то ми вже добивали!
Лобель
Добре хоч ви хижаків лупцювали й однімали п них награблене добро.
Богаченко
А людей тисячами погнали у полон татари!
Лобель
Спустошили ввесь край! Скоро тут не останеться живого духу… Руїну зробили там, де медом і молоком ріки текли!.. Що ж пан гетьман? Де він і які заміри має?
Богаченко
Іде сюди, на Білу Церкву, з рештою вірних козаків. Тепер, якщо зосталося від усього війська шоста частина, то й добре.
Лобель
Так чом же не в Умань, а сюди прямує гетьман?
Богаченко
Не знаю. Гетьман мовчить, а Пелех, прости господи, зітхає.
Лобель
Так старий рубака живий зостався?
Богаченко
О, його ні спис, ні куля не бере. Під Четвертинкою, коли змішалось в купу все, я свідком був, як дід руба. Татарин вистрелив, приклавши йому пістоль до грудей, але куля татарська розплюснулась на мідній іконі, що носить на грудях Пелех, – і він татарина надвоє розрубав! Другий магометяка хотів проткнути діда списом у живіт, та попав списом у пояса, що вчетверо з волової сириці зшитий, – і татарин з розгону впав з коня, застромивши списа в землю, а Пелех у цей мент, як бритвою, одтяв магометяці головешку – і промовив: прости господи!
Лобель
Знаменитий рубака.
Богаченко
Еге! Мова мовиться, а хліб їсться. Пане коменданте, гетьман наближається і коли приструнчать коней, то скоро будуть тут. Звели, щоб нас впустили в кріпость, – за тим я попереду приїхав, щоб комендант повірив, що свої, бо тепер під стягом гетьмана Ханенка чого доброго пробереться в кріпость Дорошенко.
Лобель
А так. Я зараз дам приказ. Гей!
(Входе вартовий).
Скажи, коли наблизиться наш гетьман Ханенко з військом, нехай одчинять їм ворота в кріпость.
(Вартовий вийшов).
Богаченко
А я піду назустріч.
(Вийшов).
Ява 3
Лобель і Жозефіна, а потім Біленький і Богаченко.
Лобель
Жозефіна!
(Входе осаул Біленький).
Я зараз побалакаю з тобою.
(Входе Жозефіна).
Сьогодні у нас буде обідать гетьман Ханенко з старшиною.
Жозефіна
Дуже рада. Цікаво мені знати, як він виправдиться перед нами за Гандзю, коли я його приструнчу! Об’явив себе опікуном, більше, – нарікав себе женихом Гандзі, і гак осоромився, як я й не ждала: подарував Гандзю другому.
Лобель
Тільки ти не зразу нападай за Гандзю, у нього певно багато горя від неудач тяжких, які прийшлося пережить йому за час минулої війни. Балачка про Гандзю – на самий край розмови.
Жозефіна
Я знайду час… Тепер піду і зараз обід підбавлю, щоб нагодувати добре всіх, а ти задержиш їх у себе, поки я не скажу, що вже готово.
(Виходить).
Лобель
(до Біленького)
Ну, як експедиція твоя?
Біленький
Спалив Семенівку і Хвастів, та й назад.
Лобель
Гаразд. А тепер будем сидіть тихо. Нехай Дорошенко зна, що Біла Церква не тільки йому не здасться без приказу від короля чи гетьмана, а навіть буде вилазки робить і шкодить Дорошенкові самому.
(Входе Богаченко).
Богаченко
Гетьман увійшов у кріпость і зараз буде тут.
Біленький
Здоров, Петре!
Богаченко
А, здоров, пане брате!
(Цілуються).
Біленький
Як ся маєш?
Богаченко
Тільки що живий!
Лобель
Побалакаєте потім, тепер немає часу.
Біленький
Добре. То я піду дам лад своїй хоругві і сюди, з дозволу пана коменданта.
Лобель
Заходь, заходь!
(Біленький вийшов).
Ну, а Пелех же що там?
Богаченко
Він перш удовольнить коней, потім козаків, а тоді – вже в хату ввійде сам!
(Входе Ханенко і Грицько).
Ява 4
Ті ж, Ханенко і Грицько.
Ханенко
(кланяється до Лобеля)
Старий!..
Лобель
Ясновельможному гетьману низенький уклін!
Ханенко
(обніма Лобеля і цілує, показує на Грицька)
Це новий мій осаул, ти ще його не бачив. Грицько, брат Гандзі нашої. Пристав до мого війська він під Ладижином, а лицарськими вчинками в короткий час прославивсь так, що осаула заслужив.
Лобель
(цілується з Грицьком)
Вітаю молодого лицаря!
Грицько
Спасибі.
Ханенко
Ну, як ся маєш, старий?
Лобель
Що я, та й усі ми – за стінами кріпості й вітру нема!.. А от як ви там страждали – скажіть!
Ханенко
О, мій Лобелю! Що там розказувать! Ти певно чув і сам яким соромом покрили ми себе! Певно, читав і Бучацький договор?
Лобель
(зітхає)
Читав!..
Ханенко
То він розказав тобі усе!.. Я присягав за вольності й за віру гречеську стояти й оплакану отчизну обороняти, а тепер отчизни нема! Нема… Коли б пан комендант не в кріпості сидів, а в полі, як от ми, то він би знав, що скрізь пустиня стала. Людей живих нема: одних татари в Крим погнали, другі порозбігалися самі, кругом – руїна. Ідучи сюди, на 20 миль не бачив я живого чоловіка; оселі повалились, ниви поросли бур’янами, а в бур’янах біліють людські кістяки. І сумно так, що страх якийсь і невимовний жаль стискає серце. Вночі звір виє, сотні, тисячі пугачів в покинутих оселях немовби тужать! На всім моїм путі сюди один раз радісно забилось моє серце. Дивлюся, – меле млин. Ну, думаю, побачу хоч одного чоловіка, розпитаю – куди поділись люди! Під’їжджаю. Гукаю – ніхто не одкликається. Прив’язав коня до вирла, увійшов у млин. Ступи товчуть, камінь так крутиться, що аж фурчить, а зерна на камені і пшона в ступах нема. Чуприна піднялася догори! Я вискочив з млина, мов несамовитий, скочив на коня й тікав звідтіль, скільки сили кінь мій мав. І довго ще не міг ніяк втікти від того порожнього млина: порожній млин за мною гнався, і я чув довго ще, як у порожньому млині товчуть порожні ступи й мелють порожнії каміння! Ах, Лобелю, як все оце стискає моє серце!
Лобель
О, розумію, і сам не краще себе почуваю… Я вже давно написав коронному гетьману, щоб мене змінили. Ні для чого Білу Церкву стерегти в пустині.
Ханенко
Так, так! І я йду звідціль на Січ. Там складу свої клейноди і перед військом запорозьким зречуся гетьманства, а потім повінчаюсь з Гандзею і буду жить далеко десь від всіх військових справ. Єдиная утіха в житті моїм зосталась – Гандзя мила! Повіриш – ні брязк шабель, ні гук мушкетів і гармат ніколи не виганяли з пам’яті моєї Гандзі. Я нею тільки й жив! Як же здоров’я коханої моєї Гандзі?
Лобель
Гандзі?!
Ханенко
Чого так, любий пане, ти чудно дивишся на мене? Чи не трапилось, бува, чого? І очі в тебе перелякані… Говори, що сталось?
Лобель
Що ж я тобі скажу? Якби ти був молодший і не така значна особа, то я б подумав, що ти глузуєш надо мною! Але дивлюсь на тебе пильно й бачу я, що ти правдиво все говориш, мов і справді сам не знаєш ти нічого, то сталося з Гандзею твоєю.
Грицько
Умерла?!
Лобель
Що смерть! Смерть – натуральна річ, і я б зумів до неї приготовить вас.
Ханенко
Кажи, старий, мерщій, не однімай посліднюю надію! Де Гандзя?
Лобель
Полковник Пиво взяв.
Ханенко
Що?!..
Грицько
Диявольська личина! Як взяв?
Ханенко
Стривай! Може я не дочув, може мені здалося? Скажи ще раз – де Гандзя?
Лобель
Пиво взяв.
Ханенко
Пиво?! Як же ти осмілився віддать йому сокровище душі моєї? Я віддав Гандзю під твою опіку, як батькові рідному, я вірив тобі, як собі самому, і ти – Лобель, чесний лицар – так лукаво мені зрадив.
Лобель
Ясновельможний, не спіши мене ти докорять! Або ж ти п’яний був тоді, коли писав мені листа, або лихі твої пригоди відняли у тебе пам’ять, і ти забув, що сам мені писав листа, щоб я віддав полковникові Гандзю? Ми плакали з старою, одпускаючи її із кріпості, і Ганнуся умлівала від горя; але подумай – що зміг зробити я, коли ти сам писав: віддать полковникові Гандзю!
Ханенко
Та нехай мені одсохнуть руки, коли за ввесь цей час я ними брав перо! Нехай на вік осліпну, коли я бачив каламар! Де ж лист той – покажи!
Лобель
Зараз покажу.
(Вийшов).
Ява 5
Ті ж без Лобеля
Богаченко
Диво!
Ханенко
Грицю! Ти ж раз-у-раз зо мною; в однім наметі ми жили з тобою! Скажи, чи я писав що-небудь за цей час?
Грицько
З того часу, як я довідався, що нещасна Гандзя, сестра моя, попала під твою опіку, і я пристав до війська – я не розлучавсь з тобою, гетьмане! Бачив, як ти шаблею писав по шиях татарських, а паперу я не бачив ні разу перед тобою… Хіба раніше що писав – не знаю…
Ханенко
А перше жив зо мною Богаченко. Петре! Бачив ти, щоб я писав що-небудь за цей час?
Богаченко
Ні разу не бачив.
(Входе Лобель).
Ява 6
Ті ж і Лобель.
Лобель
(з листом в руках)
Глянь сюди. Хто це писав?
Ханенко
(дивиться на лист зі всіх боків)
Підпис мій.
Лобель
Читай же.
Ханенко
(читає)
«Коханий мій, старий Лобелю! Як мені не тяжко, але я мусю зректися Гандзі і віддать її полковникові Пиво. Цей вражий син, бодай чорти взяли його і його батька, хитріший від самого чорта: він підлабузнився до коронного гетьмана Собеського, зробив йому дві-три услуги, і той пообіщав зробити і для нього все, об чім попросить. Тут Пиво став просити Гандзю, і коронний гетьман, цілуючи мене, молив уважить його прозьбу – віддати Гандзю Пиво, як його молоду, на котрій він хоче жениться. І я не міг ніяк одмовить такій особі, як коронний гетьман, і мусив віддати Гандзю ворогу моєму… Прошу тебе, старий, виряди її зараз в Димер у моїм новім кочі, моїми чотирма сірими жеребцями. І коч, і коней дарую Гандзі на спомин, як знатній пані. Скажи Гандзі, що мені тяжко це зробить, але політичні обставини мене примусили до цього. Твій сердечний приятель, гетьман Ханенко».
(Говоре).
Хто ж це писав?
Лобель
Ти.
Ханенко
Я не писав.
Лобель
А літери ж чиї?
Ханенко
(знов огляда листа)
Мої.
Богаченко
Щось у мене навернулося на пам’ять чудне, й мені здається, що воно має зв’язок з твоїм листом до Лобеля.
Ханенко
Що ж таке, кажи!
Богаченко
Коли мене ти посилав до коронного гетьмана Собеського, я бачив там полковника Пиво; він закликав мене до себе, показував мені листа й питав: хто це писав? Я глянув і сказав: гетьман наш Ханенко. Тоді він обернувся до якогось чужоземця, балакав з ним на незнайомій мові й поцілував його!
Лобель
Так і є! Писав ти, гетьмане, листи до Пива коли-небудь перше?
Ханенко
Писав, не раз.
Лобель
Тепер я розумію. Пиво заплатив великі гроші знатному майстру, які є за кордоном і в Варшаві, і той підробив підпис під твою руку…
(Входе Пелех).
Ханенко
Так… так! Диявольське діло!
(Сіда на канапу й, обхопивши голову руками, сидить, обперши лікті на коліна; коло нього стоїть Грицько).
Ява 7
Ті ж і Пелех.
Пелех
(до Лобеля)
Здоров, старий.
(Цілуються).
І ти ще живий, прости господи! І я, як бачиш, цілий зверху, а всередині, прости господи, почав від горя гнить!
Лобель
Пан отаман викований з міді – його не одоліє ніяке лихо.
Пелех
Одоліло! Порубаний, голубе, дуже! Подивився б ти на моє тіло: рубець на рубцеві, мов старцева сорочка, прости господи! Оце підмовив гетьмана тікать на Січ, – чого нам колотиться в цій пустині? Спасибі, що послухав, і ось ми спочинемо у Білій Церкві, та на Київ і з дозволу московського уряду майнем тим боком Дніпра на Січ. Там скину оцю дружину – шаблю, і на спочивок! Годі гвалтувати, прости господи!
Ханенко
(раптом піднімається, і до всіх палено)
Коли у мене хитрощами Гандзю одняли, то й я маю право силою одняти мою Гандзю у харциза!
Пелех
О! Знову щось про дівку, прости господи! Мало лиха, так ще Гандзі заманулось?
Ханенко
Батьку! Подумай – яка образа! Пиво викрав з кріпості мою наречену, Гандзю.
Пелех
Митець, хвалю за вдачу! А за дівку вражому синові дав би київ з сотню, щоб не возивсь з бабами.
Ханенко
Тепер поїдемо, панове, в Київ просить дозволу; а як дозвіл дадуть нам перебратися тим боком на Січ, – тоді ми розпрощаємось навік з ляхами, і нам вже будуть не страшні ні коронний гетьман, ні Посполита Річ, ні сам король! Ми – запорожці! І перше, ніж на Січ, повернемо на Димер, до Пива в гості, однімем Гандзю в нього, і тоді на Січ.
Грицько
Їдемо, – я Димері всі ходи знаю.
Пелех
А бодай ви посліпли, щоб ніколи не бачили жіночого лиця! Не хочу їхать в Димер, прости господи! Годі гвалту! Остогидло!
Ханенко
Коли ти не хочеш з нами, то в Київ і зостанешся і там підождеш нас.
Пелех
Останешся, останешся! Якже я тебе покину, коли я тебе люблю, вражий сину! Ну, а за дівку, як приїдемо на Січ, киями почастують, – не будь я Пелех, так почастують, що й здохнеш. Прости господи!
Лобель
Гетьмане! Послухайся мене і Пелеха старого! Покинь свою ти думку: чого доброго в сільце таке в Димері попадеш, що замість Гандзі – безславіє добудеш і життям накладеш. Мабуть тій Гандзі так судилось – буть панею Запольською!
Ханенко
Ні! Гандзя – козачка, вона в неволі, її примусюють прийняти віру католицьку; по звичаю козацькому, ми повинні рятувать її – і порятуєм! Всі їдем перше в Київ за дозволом; Грицько ж на розвідки в Димер, а потім він і нам покаже певний шлях туди!
Богаченко
Послідня потіха!
Пелех
Та чорт вас побери, вже й я громади не покину, бо кортить, прости господи!
Ханенко
І ти з нами?
(Обніма Пелеха).
Любий, батьку наш!
(Хоче цілувати).
Пелех
(одпиха його)
Та не кусайся, прости господи!
Завіса