Дія четверта

Іван Карпенко-Карий

У Домахи в хаті.

Ява І

Домаха одна біля вікна.

Домаха

Пішла сердешна дитина. Чи допустять же її побачиться з Софроном?

Входить Аврам.

Ява II

Аврам і Домаха.

Аврам

Здрастуй! Насилу додибав… Вже й ходить важко, а їсти все ж таки хочеться. Днів два не їм, а на третій хочеться. Оце прийшов до тебе, дай, будь ласка, хліба та водиці… розмочу, то, може, проковтну…

Домаха

У мене є кваша.

Аврам

Кваша? Голубко моя! Давай… Кваша – це саме їда наша!..

Домаха

(подаючи квашу, набік)

Може, він що порадить: він ворожбит, характерник!

Аврам

(їсть)

Ну й кваша! Давно такого добра не їв… Пошли тобі боже здоров’я.

Домаха

Ой діду! Вимотали з мене й те здоров’я, що було, – тепер ледве ходжу… Чули, що тут трапилось?

Аврам

Чув, чув! Я вже й глухий, і нічого не бачу, а твоє горе голосне – почув і я. Все то Хвилька орудує.

Домаха

Думала, дочку віддам заміж, заспокою свою старість, та, замість радощів і спочивку, тілько горя собі придбала.

Аврам

На віку горя – море, а радощі – і в ложку забереш! Та й де ті радощі візьмуться у кріпака?.. От і підживився днів на два.

Домаха

Заходьте завжди до мене, чим бог послав, поділюсь.

Аврам

Спасибі тобі. Ну й кваша, як бессарабське вино!

Домаха

Діду! Що б я вас попросила? Ви чоловік тямущий, ви скрізь по світу побували, все знаєте, – будьте ласкаві, поворожіть, чи не можна довідаться, яка доля жде мою Василину, і порайте, що нам робить? Одверніть від нас лиху напасть, нашліть її на ворога нашого.

Аврам

(подумавши)

Не можу. Рад би, та не можу…

Домаха

Ви ж, кажуть, до всього знаєте…

Аврам

Та що ж, що знаю, коли боюся! Чогось розсердився на мене, коли б ще й самого не скрутив.

Домаха

Хто? Пан чи Хвилька?

Аврам

Хе-хе! Хвилька, тілько другий, не наш… Розсердився… боюся! Ото якось ходив під лотоки, хотів про дітей своїх розпитать, – так штовхнув і засмердів смолою, не злюбив. Я почав у церкву ходить і табаку покинув нюхать, а він і не злюбив.

Домаха

(про себе)

Ох, мені лихо, як страшно! Мов жаром посипало по спині… То він і справді наклада з нечистим.

Аврам

А ось яку я тобі дам пораду. Ти знаєш Явдоху, покоївку панину, Дуняшку? Домаха. Знаю, як не знать?

Аврам

От же слухай! Вона ненавидить Хвильку, а Хвилька її: одне другого ненавидять і гризуться, як два коти в одному мішку! Кожному, бач, хочеться бути старшим і за старшинство готові одне другого в ложці і води утопить; він паном крутить як хоче, а вона панею. От і треба Явдосі сказать, що, мов, Хвилька так і так зробив, то Явдоха, аби нашкодить свойому ворогові Хвильці, зараз прибавить вдесятеро і розкаже пані, а та, і звісно, знає, що такі діла водилися, зразу повірить, і піде колотнеча, то, може, й випустять твого зятя! Оце тобі моя порада, а ворожить боюся.

Домаха

Як же його зробить, щоб побачить Дуняшку? У двір до пана чи й так у горниці мимо Хвильки ніхто не пройде, а він мене не пустив і на поріг, – я вже ходила, і тепер не пустить.

Аврам

І цьому ділові можна помогти. Ти піди до паламарші; вони дружать з Дуняшкою, та паламарша доступить до неї; позве Дуняшку до себе, а ти їй там все розкажеш. Тільки нехай паламарша шепне Явдосі, що про Хвильку є недобрі перекази, то вона й прибіжить зараз, та що й казать! Якби на ланцюгу сиділа – ланцюг би перегризла, щоб тілько Хвильку утопить.

Домаха

(кланяючись йому у ноги)

Спасибі ж вам, діду! Повік-вічний не забуду вашої поради, не знаю, чим я вам і оддячу.

Аврам

Квашею нагодуєш та й годі! Іди ж зараз, не гайся! Прощай!

(Уходить)

Домаха

(услід)

Ідіть здорові! Ви мене з труни підняли своєю радою. (Одна). Що то, господи, розум, до смерті б не придумала того, що дід порадив! Піду ж зараз до паламарші; я у неї бабувала, вона для мене повинна зробить ласку.

Входить Василина.

Ява III

Василина і Домаха, а потім Соломія.

Домаха

А що, дитино моя, бачила Софрона?

Василина

Не допустили.

Домаха

Не сумуй, не суши себе, може, це лихо піде за водою.

Входить Соломія.

От і спасибі, що зайшла, може, чим розважиш Василину, а я піду до паламарші, – чогось присилала за мною.

(Вийшла)

Ява IV

Василина і Соломія.

Соломія

Ач яке видумали – тікать! Нас кидають, а самі тікають, других жінок захотілось пошукать.

Василина

Від такої муки і крізь землю б провалився і в пекло б утікав!

Соломія

Це все через тебе! Мене дивує твій дурний розум, – і чого б то єрепениться? Наче ти цяця така! Кращі за тебе були, та й то…

Василина

Мовчи, не муч ти мене!

Входить отаман

Ява V

Отаман, Соломія і Василина.

Отаман

Ага! Обидві вкупі. Здрастуйте, молодії вдови! Об чім рада?

Василина

І цей прийшов мучить.

Соломія

Утішаю її, розважаю, а вона й слухать не хоче.

Отаман

Ти її утішаєш, а я тебе утішу: твого Карпа вже випустили, іди лиш додому, вітай його.

Соломія

На мою голову випустили! Поки його не бачу, доти й кістки одпочивають.

Отаман

Хіба й досі б’є?

Соломія

Ще й прив’язує, щоб не втікала.

Отаман

Ач, іродів син, ніяк не вгамується! Халява і вередує! Іди ж, іди! Пожалій його, приголуб, то й бити не буде.

Соломія

(набік)

Випроводжає. Криються від мене. Певно, Василина не хоче, щоб я знала.

Отаман

Бач, як любить чоловіка! Недурно ж він тебе б’є. Чого стоїш? Може, він, сердешний, їсти хоче, а ти циндриш!

Соломія

І справді треба йти. (Набік). Від мене не сховаєтесь, я й потім довідаюсь про все. (На виході). Прощайте!

Ява VI

Отаман

(до Василини)

А я тобі приніс весільний подарунок… От глянь, бач, яка хустка – на!

Василина

Цур їй!

Отаман

Чого ж цураєшся від подарунку? його дарують тобі від щирості… від добрості… Весільного подарунку не взять – обидить… Візьми…

Василина

(скоса поглядає)

Шовкова, аж очі в себе вбирає!.. Не хочу, зараз усі подумають…

Отаман

Дурна, єй-богу, дурна! Хіба до тебе хто в скриню заглядав? Хто знає, що там у тебе є? А ось глянь, яке добре намисто: червоне, мов калина… На, носи на здоров’я…

Василина

(бере в руки і розгляди)

Яке гарне! І де воно таке хороше зроблене? Мабуть, дороге…

Отаман

Звісно, недешеве. У київського крамаря куплене. Ще й перстень, ось і сережки!

Василина

Ох, які ж блискучі! Аж сяють…

Отаман

(набік)

Клює! Що то жіноча порода! Ну й зна ж їх Филимон Сидорович. (До Василини). Та ти як уберешся в це убрання, то вдвоє будеш краща! Та в цім убранні тебе ще більше любитиме Софрон.

Василина

Софрон?.. Ох, боже мій! Що ж це я роблю? Цур йому, цур!

(Кида хустку і намисто на лаву)

Отаман

(набік)

Зірвалось!

Василина

Одведи мене, господи! Це сатана засліпив мені очі, спокушає мене. Не хочу, нічого не хочу! Заріжте мене, дядьку, не візьму… Поки не випустите Софрона! Сьогодня не пустили мене й глянуть на нього.

Отаман

Та не Софрон тут причина, а ти… Я ж тобі казав.

Василина

І ви бога не боїтесь так балакать зо мною? Я жду від вас ради, як од рідного батька, а ви глумитесь надо мною.

Отаман

Ну й чудна ти! Якої ж тобі ще ради? Ти не по добрій волі… І бог простить, і Софрон вибачить, бо через твою упертість йому мука… Та мені так жаль Софрона, єй-правду кажу, що коли дальше будеш спритчаться, силою поведу тебе.

Василина

Беріть, беріть! Ведіть мене, тягніть мене! Ріжте мене! Я буду кричать на все село, на весь двір, на всі горниці! О, краще б я вродилася калікою, безокою, горбатою, кривою, краще б віспа скалічила мій вид, ніж мала уродитися хорошою на муку собі! (З одчаєм). Не треба мені моєї вроди, не треба! Чуєте? Я собі весь вид подряпаю; от побачите… Я скалічу себе.

(Плаче)

Отаман

(набік)

А лиха година! Умов, каже, щоб сама прийшла, щоб не плакала; от і умовив! (До Василини). Ну, годі тобі, не плач, а то личко змарніє.

Василина

(плаче дужче й потім помалу стихає зовсім)

Не треба мені мого лиця, не треба! Я нічого не хочу… Я не піду, не піду… Одчепіться від мене.

Отаман

Та чого ти? Хіба я тебе веду, чи що? Ото! Я так тілько сказав жартом, що поведу. Заспокойся, не плач! (Набік). Піду до Филимона Сидоровича за приказаніями. (До Василини). Я тебе не силую ні до чого, роби як знаєш. (Набік). І їх жаль, і себе жаль… Охо-хо-х!.. Ну, життя отаманське!..

(Іде)

Василина встає, витирає очі рукавом, іде за отаманом; провівши отамана у сіни, вертається.

Ява VII

Василина

(одна)

Пішов. Наче камінь з серця зсунувся. Чого ж це матері немає так довго? Самій сумно. (Углядівши на лаві хустку і намисто). Диви! Нащо ж це він покинув тут хустку і намисто? (Дивиться і усміхається, а потім плює). Тьфу! Тьфу! Ще хто побачить, спитає; що я скажу? (Підходить). Що з ним робить? Викину зараз в огород до баби Сидорихи, – нехай воно там потліє.

(Бере хустку і намисто жужмом, іде хутко до дверей і відчиня вже їх, а далі стає, помалу причиня двері, обертається лицем до публіки; подумавши, усміхається)

Стривай, дома нема нікого, приміряю, подивлюся – чи гарно мені, а потім закину. (Пов’язується). До лиця! (Чіпляє намисто). І не пізнав би Софрон! Ач яке гарне, червоне та блискуче. Як убрання красить чоловіка. (Зітхає). Піду ж закину к бісовому батькові, щоб воно мене не спокушало… Гляну ще раз на себе і закину.

(Загляда у дзеркало, вмазане в стіну)

І справді гарно: очі блищать і вид веселий, ясний… От якби своє таке було! Нащо ж його викидать? Віддам дядькові Самійлові, а то ще найде хто і буде носить, буде красувать, або ще яка біда з того вийде.

Входить Соломія.

Ох, боже мій, Соломія, а я в такім убранні.

Ява VIII

Соломія й Василина.

Соломія

А де дядько Самійло, пішов уже? Ач, який чмут! Чи ти знаєш, що він обманив мене? Карпа не випустили.

Василина

Не випустили? (Набік). Що мені робить? Скинуть?

Соломія

Тілько даремно пробігалась… І нащо він протурив мене відсіля?

Василина

Не знаю. (Набік). Не буду скидать убрання, може, вона не примітить.

Соломія

Бач, як прибралась, що це за знак? Та яка гарна в тебе хустка.

Василина

(набік)

Що їй сказать? (До Соломії). Це ще бабина.

Соломія

І новісенька! А намисто, намисто яке хороше, мов жар горить! Ти кого ждеш чи куди підеш?

Василина

І нікого не жду, і нікуди не піду. Так приміряла бабине убрання. (Скида хустку і хова в скриню; набік). І нащо я збрехала?

Соломія

(набік)

Бреше! Виходить – згодилась, коли подарунки прийняла.

Входить отаман.

Ява IX

Отаман, Соломія і Василина.

Отаман

(до Соломії)

Ну, тебе де не посій, там і вродишся.

Василина

(набік)

Боже мій.

(Хутко пов’язується своєю хусткою, а потім хоче розв’язать намисто, поспіла і ніяк не може).

Отаман

(до Соломії)

Що в тебе роботи нема? Ішла б собі та сиділа дома. (До Василини). Зараз прийде Софрон.

Василина

Софрон!

(Рве намисто, воно посипалось)

Соломія

Боїться, щоб Софрон не побачив подарунки.

(Підбирає намисто)

Василина

Ох, господи, як серце забилось! його випустили! Кажіть же, дядьку, випустили Софрона?

Отаман

Де там! Відпросився… Зайде попрощатись; велено завтра у прийом везти – здать у москалі. (Набік). Побачимо, що тепер скаже. Баби московщини бояться.

Василина

У прийом… У москалі?

Отаман

(тихо)

От до чого ти його довела.

Соломія

(набік)

Еге-ге! Подарунки прийняла, а чоловіка у москалі, розумію. Ач, яке намисто, як горох, а ще й бреше, що бабине.

Входить Софрон.

Ява X

Ті ж і Софрон в кайданах, сторожа.

Василина

(зачувши брязкіт заліза, опам’яталась. Біжить назустріч, в дверях кидається Софронові на шию)

На кого ж ти мене покидаєш?

Софрон

(веде її на перед кону до ліжка)

Годі, Василино, годі моя мила, не плач. Так богу, значить, угодно. Сядь.

(Садовить її і сам сідає)

Отаман

Не бався, Софроне, мерщій балакай. А ми, братці, ходім у сіни, нехай собі побалакають на самоті. (До Соломії). А ти, віялко, чого стоїш? Іди!

Всі виходять.

(На виході)

Ну, життя отаманське!

Ява XI

Софрон і Василина.

Софрон

Дай на тебе надивиться! Життя моє… Мене віддають у москалі з помсти за те, що ти не зрадила мене, і я тебе за це без міри кохаю! Муки наші скінчаться скоро… Ти будеш московкою, будеш вільна, а я буду служить вірою і правдою богу і государю, і в службі ніхто не посміє мене даремно зобиждать, як тут зобиждають. Спершу я сам сумував. Мені тяжко було покидать тебе, рідне село, батька, матір, а сьогодня зайшов дід Аврам – він все знає – і, спасибі йому, розказав, що я й тебе можу взять з собою, хоч і на Кавказ.

(Голубить її)

Пригрій мене своїм ласкавим поглядом… Я всі муки забув; так мені зараз любо, так мені весело біля тебе. Краще, здається, зараз умерти, ніж розрізниться.

Василина

Милий мій!

Обнімаються палко.

Ява XII

Ті ж, отаман, Соломія і сторожа.

Отаман

Ану, ходім, хлопче!

Софрон

Зараз, дядьку. Піди ж скажи батькові і збери на завтра всю одежу свою і мою. Дещо продамо, та батько дасть – гроші будуть на дорогу.

Соломія

Та ось ціла жменя доброго намиста, і ще й хустка шовкова є, грошей буде як за пару волів.

Отаман

(шарпа Соломію)

Не в’язни, бо по потилиці виштовхаю. Люде прощаються, а вона з вихилясами.

Софрон

Яке намисто?

Отаман

(досадливо)

Та що ти її слухаєш?.. Пішла геть! Тут серце болить, що ти підеш на чужу чужину, а вона…

Софрон

Ну, прощай Василино! (Обніма і цілує її). Не сумуй же!

Отаман

Де вже там не сумувать.

Софрон

Тепер я тілько одного боюся, боюся, щоб не забракували, щоб не прийшлося сюди знову вертаться на муку. Ну, та бог милостивий!

(Виходить, за ним Василина і сторожа)

Отаман

Проведу трохи і вернуся, побачу, що Василина скаже. Здається, вона не так радіє, як Софрон. Ну, життя отаманське! (Побачив Соломію, показує їй кулак). Гляди мені!

(Вийшов геть)

Ява XIII

Соломія

(одна)

Тепер зовсім переконалася, що намисто і хустка – панський подарунок. Якби бабине, кинулася б збирать, і отаман так би не розсердився на мене. (Кладе намисто на столі). Певно, згодилася, щоб перше здихаться Софрона, а він радіє здуру. Як би йому шепнуть про це? Аж ось коли Карпо не буде мене більше бить, помириться зо мною.

Іде, назустріч Василина.

Прощай, сестро! (На виході). А з тебе я таки очей не спускатиму.

Ява XIV

Василина сама.

Василина

(довго мовчить)

Московка! Та ще чи й візьме? Чи дозволять? Чом же других чоловіки не беруть, коли можна взять? Ні, він утішав тільки мене, щоб не журилась… У москалі! Боже, та це все одно, що він умре і я його поховаю, живого поховаю… І в самотині буду в’януть… старіть, ждать смерті! Ох, тяжко мені, тяжко!.. І що робить – не знаю!.. Що робить? Милий через мене погибає, а я питаю – що робить? Рятувать! Серце шепче мені: рятуй, рятуй його мерщій, а я думаю-гадаю, чи рятувать? Буду ж рятувать! Піду! Тепер я не боюся нічого, упаду панові в ноги, буду плакать кривавими сльозами, він не душогуб, він сам заплаче, стіни німі заплачуть зо мною разом! Я розтоплю його своїм горем, хоч би він був з заліза. Він змилується над нами, він сам не захоче мого нещастя, – піду.

Входить отаман.

От і поводар! Дядьку… (Здержує ридання). Ходім, ходім у двір!

Ява XV

Отаман і Василина.

Отаман

Отак би й давно! Нехай же пізнійше…

Василина

Зараз… Зараз ходім!

(Одягається)

Завіса

Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 112 – 121.