V 2

Порфирій Горотак

Я йду, збиваючи ногами гори.

В зеленім Інні неба малахіт,

і видуває вітер термідору

мені з кісток розстуканий рахіт.

Дивлюсь не Робесп’єром, не Маратом,

як козирне мені француз солдат;

лише фотографічним апаратом

фіксую цвіту білий летопад.

Коневі стрічному на тлі природи,

в очей зирнувши кару глибочінь,

в ній пізнаю озер спокійні води

і рідних верб далеку шелестінь.

Коли, збагнувши всіх істот єдинство,

чужого пса хапаю я за хвіст,

я знаю: це до днів мого дитинства

такий тонкий, тонкий, тендітний міст.

І мчу я геть, геть від мого барака,

хвіст не урветься у моїй руці,

бо – знаю – пес не ящур, а собака,

що на зелені гонить манівці.

Повз нас манячать дерева і гори,

і вже зрослися ми в прудке V 2:

моя просвердлює дзвінкі простори

і гостроморда псяча голова.

Форарльберг, 19. 5. 1946

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 217 – 218.