10. Діди гамують Явдоху

Олександр Кониський

За день після сього Явдоха сиділа ранком біля столу і чаювала. Повз вікно пробіг Оверко. Явдоха постукала на нього в шибку і кивнула пучкою, щоб прийшов до хати.

– Куди се ти так дереш?

– Треба! Он городами пішов Гилястий, так я навздогін його. Се він, певне, був у Походенка, так цікаво спитати, коли Походенко справлятиме «хрестини»…

Явдоха всміхнулася і мовила:

– Ну, бігай собі з богом, бігай та, що почуєш, і мені скажеш.

– Добре, а коли нічого не почую, так я піду до хлопців, можна?

– Та не що вже з тобою робити, іди!

«А що? – каже баба Явдоха собі на думці, коли Оверко пішов. – А що, Походенку? Доприндився! Усе село – й старі, й малі – тільки й розмови, що коли його «хреститимуть»? А що! «Квочка!» Еге! От вона тобі «хрестини» й виквоктала! От і знатимеш мене! Та й чи один же ти! Тепер уся твоя наволоч озиратиметься на бабу Явдоху… Різка – не свій брат, покуштуєш раз – вдруге не схочеш, боятимешся… А де страх, там і бог. Он і отець Сидір похваляє мене, що не попустила свого… Каже, що й він невідмінно заведе в школі різки, а то страху зовсім нема, дітвора чисто розпущена… Еге!.. Як-то ти, Походенку, під різками лежатимеш! Утерла тобі носа Явдоха! Е! Я не таківська! Я!..»

На сім слові Явдошину думку перебив собака; гавкнувши зненацька, він прожогом кинувся до брами. Явдоха зирнула в вікно й мовила:

– От тобі й на! Дід Євмен з дідом Василем ідуть, а провести їх нікому, треба самій… Чого ж би то се вони до мене? Мабуть, за позикою, вже ж більш нічого…

Вийшовши з хати, Явдоха взяла біля рундука коромисел, щоб прогнати собаку, і пішла назустріч дідам, говорячи до них:

– Ідіть ідіть, не бійтеся, він не порве, він тільки гавкає, а не кидається! Цить ти! Цить, Мурчик! Пішов собі геть!

Мурчик замовк, подивився услід дідам і мовчки поплентався на солому під комору.

– Магай біг тобі, Явдохо, в хату! – мовили діди, ввійшовши в хату…. .

– Сідайте ж! Сідайте отут на покуті, мої дорогі гості! Сідайте! Я рада невимовно! Сказано: гість в хату – бог в хату! Сідайте! Та чи не призволите чайку? – дрібненько слебезувала баба Явдоха.

– Дякуємо, ми до чаю не звикли!

– Так по чарочці животкової… Ось я зараз!

– Не клопочись, Явдохо, не треба…

– Як-таки не треба? Так калганівочки…

– Не треба!

– Отсе, які ж бо ви! Так чим же мені частувати дорогих гостей? – метушилася Квочка.

– Добрим словом та ласкавим привітом… Ми, признатися, до тебе не гостювати прийшли, а по ділу…

– По ділу? – спитала Явдоха, а сама подумала: «Се я й без вас тямлю», – і голосно додала: – Так що ж, що по ділу? Чарочка калганівки ділу не пошкодить, а ще приспорить!

– Не треба! – відповів строгим, холодним голосом дід Передерій. – Діло наше ось яке: великого бешкету накоїла ти, Явдохо, на все село!

Явдоха здивованими очима кинула на діда і мовила:

– Бешкету?.. Я?.. На ціле село?.. Хоч заріжте, нічого не тямлю… Хіба ж я з таких?..

– Чи з таких, чи не з таких – то діло не наше!

– Та про який же ви бешкет? – питалася Явдоха, стоячи перед дідами, згорнувши руки на груді.

– Ще й питаєшся, ніби й не тямиш!

– От вам хрест святий – не тямлю! – Явдоха перехрестилася.

Євмен суворо глянув на неї.

– Не бреши, Явдохо! Про що саме усе село наше гомонить, як не про тебе?

– Про мене? – дивувалася Квочка. – Чим же я так прогрішила? Ні сном, ні духом нічого не діяла?

– А Походенко? А хлоста?

– От ви про що? Так що ж тут я?..

– А який ворог позивав, як не ти? – нездержливо озвався дід Василь.

– Суд присудив по закону! Вже ж і мені не можна було не позивати: землю мою забрав був, жита мені не дав, ще й мене убив був.

– Коли б убив, то б ти отут не сиділа, а в землі тліла, а то убив, а ти й досі жива. І живи собі на здоров’я хоч ще два віки, тільки живи по-божому, по-людськи. Походенко – слова нема – зайшов був у голову, але ж землю тобі вернули, жито одібрали – чого ж тобі ще?

– А за те, що убив був мене? От за се йому й хлоста!

– Хлоста – діло паскудне, сороміцьке! – говорив дід Євмен.

– Авжеж, не смачне! – перебила, всміхаючись Явдоха.

– А ти її куштувала?

Явдоха перехрестилася мовчки і сплюнула.

– От знов брешеш, бабо! Хіба забула? Я колись приходжу до вас, кажуть: ви з чоловіком в клуні. Я туди, бачу: ти по току бігаєш з зав’язаною на голові сорочкою, а чоловік тебе хвиськає по стегнах різками… Було? Кажи: може, я брешу? – допитувався дід Євмен.

Явдоха почервоніла і ледві чутно промовила:

– Між чоловіком і жінкою чого не буває, людям до того зась! Тут один господь бог тільки і свідок, і суддя – більш ніхто!

Явдоха піднесла хустку до очей і зітхнула, а потім ніби скрізь сльози промовила:

– До чого се ви, діду Євмене, річ ведете та мені туги, сорому й жалю кривавого завдаєте?

– До того, що й ми, старі, і всі добрі люде не хочемо, щоб ти наше село вводила в неславу, та сором на нього клала!

– Я, дідусю? Коли се? Крий мене боже! – перебила Явдоха. – Та спитайте хоч у отця Сидора чи в кого хочте, чи скаже хто про мене, може, слово, щоб я коли з ким хоч…

– Я не про те, то жіноче діло… Хоча люде дещо про дівера і верзуть, та то пусте. Я про Походенкову хлосту… Відколи я й на світі живу, не зазнаю, щоб кого з наших людей принародно різками плазували. І за панів сього не було, а ти, бач, що вигадала!

Квочка підбадьорилась трохи і мовила:

– Се ж, діду, не моя воля! Не я його судила, судили суди, присудили по закону.

– Присудили, се ми знаємо, та ми того не хочемо!

– Не моя, дідусю, воля! Що суд присудив, те святе. Один цар тільки зможе перемінити присуд, вдавайтеся до нього.

– До царя далеко і клопітно, а ми надумали собі, що й без царя можна не соромити села. Так отсе ми до тебе, щоб ти зараз підписалась, що прощаєш Походенкові і не хочеш, щоб його плазували. Що ти на се?

У Квочки вся твар витяглася. Як же отсе так: вона стільки клопоталася, стільки платила, стільки панькалася з Гонким, а тепер усе б то те пустити внівець? Трудна річ, але відала Явдоха і те, що коли дід Євмен за що береться, так береться цупко і до краю доведе. Одначе ж тут треба Явдосі постояти за себе, а то тоді люде їй очі висміють.

– Не моя воля тепер, дідусю! – мовила Явдоха, трохи подумавши. – У мене душа добра, я його давно простила, а над різками не моя воля… Суд…

– Суд! Гм! Знаємо! – суворо говорив Євмен. – Простила, кажеш, а за що ж ти Гонкому гроші платила?

Явдоха мовчала, а дід говорив далі:

– Знаємо, знаємо, хто й за що купив Кулинці плахту, хто справив Оверкові і чоботи, і шапку, і ще там дещо. Се все ми знаємо і, коли вже на те піде, так і доведемо…. Що, Явдохо?

Явдоха мовчала, твар її почала полотніти.

– Розкинь ти, молодице, своєю головою, а вона у тебе не повстяна: яка тобі користь з того, що Походенка виб’ють різками? Ніякої, а на цілий вік сором…

– Зробив на те! Хіба мені не сором був, як він мене серед вулиці нівечив! – мовила Явдоха, але вже несміливо, тужливо, навіть неначе трохи полохливо. – Ой діду, дідусю! Коли б ви тямили, що я з Походенкових рук перетерпіла! Мати божа!.. Вона мене вирятувала, а коли б не вона!.. Що ж я йому зробила? За моє жито та мене ж і бито!.. Я нікому нічого, а на мене всі! І ви, діду! – Явдоха почала голосити і, голосячи, примовляла: – Я в біді помагала, а мені ніхто! Ніхто не заступився за мене, сама випозивала. Ніхто не поміг, а тепер, бач!.. За розбишаку, за Походенка усі! Ще й до дівера неповинного догледілись, і Кулинку… і Оверка! Матінко моя! Заступнице усердная… – Явдоха заголосила так, що у дідів аж в ушах залящало.

– Годі по-дурному голосити! – озвався дід Василь. – Голосінням не поможеш, а парубка жаль.

– А мене й ні? Боже! Боже! От вже правду сказано: на похиле дерево всі кози скачуть… Ой, ой!

– Вгамуйся, Явдоха! Не голоси, а діло слухай! Ну, виб’ють Походенка: поболить йому, посвербить і заживе. Так же сором, на всіх сором… От що! А через кого? Прости, господи! Не треба, Явдохо, різок. Чуєш? – промовив з притиском дід Євмен.

– Чую, дідусю, та не моя воля!

– Так не хочеш?

– Царська воля, а не моя! І як же так, дідусю? Коли сей раз йому минеться так, так він і вдруге? Ні! Нехай буде так, як добрі люде присудили!

– Так не хочеш? – спитав, підвівшись з ослону, дід Євмен. – Слухай же, що казатиму останнім разом! Слухай уважно та міркуй над моїм словом, на вітер його не пускай. Нехай виб’ють Походенка, а ми на другий день до земського чи до кого там треба буде, що ти підлітків з путі божої зводила, на кривоприсягу їх підводила. Тебе за се зараз в острог, там ми тебе згноїмо!.. Отсе тобі раз!

Явдоха ще більше взялася крейдою.

– А ось тобі вдруге! – говорив дід Євмен, впершись обіруч на свій високий ціпок, а бородою на руки. – Сьогодні Походенка виб’ють, а він чирк сірником під твою стріху! Ти собі спиш, рутишся в перині, а на твоїй хаті верх палає, аж гуготить! Заким люде позбігалися… стеля на тебе бабух! Огнем тебе так і обсипало, і придавило… Прокинешся тільки на те, щоб побачити свою смерть пекельну. Отсе тобі два!

Заким Євмен говорив, Явдоху повагом переймав жах, вона все більш полотніла, почала тремтіти, банькуваті очі якось запали, стали наче нерухомі, губи посиніли. Коли дід Євмен замовк, Жмурчиха ледве чути, промовила:

– Діду, не лякайте мене! Страшно мені! За се його на Сибір, в каторгу!

– Кого його? Хто ж бачив? Хто доведе, що то Походенкова робота? А може, то зміюка підпалив? Темно, ніч-мати все покриє…

Явдоха мовчки побожно перехрестилася, руки її тряслися, ніби пропасниця їх била. Євмен мовив далі:

– А ось тобі й три буде! Отам у тебе на пастовні є липи, є між ними і дупленасті, є такі, що з кількома дуплами, саме проти Волосожару. В дуплах чи бджоли, чи чмелі наносили смачного медку, ти його, молодице, куштувала?..

Явдоху наче хто бичем по жижках утяв! Вона не встояла і майже несвідомо сіла на ліжко. Губи її тремтіли, знати було, що вона хоче, та не зможе говорити. Останні слова Євменові були для неї такою несподіванкою, так її приголомшили, причавили, немов довбнею в тім’я її вдарило!.. Уся твар її була самий жах і нестяма.

Дід Євмен кілька хвилин мовчав, стояв нерухомо та пильно-препильно дивився на Явдоху, а вона вся тремтіла.

– Може б, води напилася? – спитав він, не зводячи з неї очей.

– Справді, дайте, ковтну!

– Дай їй, Василю!

Явдоха обіруч вхопила склянку з водою, піднесла її до рота, але склянка цокотіла об зуби і не давала Явдосі добре напитися води.

– От бач, молодице! Що неправда діє! Ще й не було нічого, а як тебе б’є! – озвався дід. – А що ж буде, подумай тільки собі, коли тебе обгорне головешками і полум’ям, коли твоє тіло шкварчатиме, а все добро твоє піде прахом, а медок твій видере з дупла Походенко…

– Ой дідусю, годі вам! Не страхайте мене, безталанної, не жахайте мене, сиротини, а то я з жаху богові душу віддам… Нехай, нехай буде по-вашому!

– Благослови, боже! І нас заспокоїш, і сама заспокоїшся, і все добро твоє буде при тобі, і господь тобі помножить його сторицею!

За кілька хвилин краплястий піт холодний покрив Явдошине чоло. Вона мовчки втирала його, і знати було, що вона щось міркує. Дід Євмен, мабуть, спостеріг її думку і, щоб перебити її, мовив:

– Так отак, дочко! Нехай усе воно і та клята хлоста в воду кане… А щоб ти тямила, що ми Походенкові не потураємо, так нехай він прилюдно попросить у тебе прощення!

Явдоха підвела голову і глянула веселіш. Перегодом вона мовила:

– Та щоб при тому були і Оверко, і Кулинка, і Орлюк… Я сидітиму, як і тоді сиділа, під вербою, біля своєї брами, а він щоб до самої землі мені вклонився.

– Ні, не так, сього мало буде! А нехай от як буде! В неділю щоб він прийшов до церкви та спершу у бога відмолив свій гріх, а коли люде і піп вийдуть з церкви, так нехай він при всіх нас перепросить тебе і перед людьми, і перед попом повиниться, і дасть слово з старішими людьми поводитися ліпше, ніж досі!..

– Авжеж, так! – додав Василь. – Таки його треба трохи приборкати, вдача у нього недобра, і в святому писанії сказано: «Почти лице старче…»

Явдоха все щось думала і нарешті мовила:

– Добре! Нехай по-вашому… Він перепросить, а я тоді і підпишу мирову! – а сама собі подумала: «Коли б мені тільки через ніч, щоб медок переховати та до Гонкого з’їздити. Тоді я іншої вам заспіваю…»

Але дід Євмен, спостерігаючи її гадки, мовив:

– Ні, так не можна! Одклад не йде в лад… Треба, щоб ти сьогодні підписала…

– Як же я, дідусю, підпишу, коли я неписьменна…

– А як же ти підписувала вічний лист Гонкому?

– Не я, за мене підписали…

– І тепер так. Я от як приміркував: кажи наймитчаті, нехай воно зараз запряже конячку, та з богом і поїдемо у волость, а Василь привезе туди Походенка. Там ми вас і помиримо, от як!

Явдоха бачила, що Євмен пристав з короткими гужами, одначе вона спробувала ще раз крутнути і мовила:

– Нехай, дідусю, на завтра… Сьогодні я така стривожена збентежена, що й лиця на мені нема, соромно між люде показатися!

– Байдуже! Доки доїдемо, вітром тебе обвіє, заспокоїшся, і все буде гаразд! Кажи, нехай лаштує! А ти, Василю, іди своє діло справляй! Тут недовго, до обіду й вернемось…

Нарешті Явдоха витягла останній свій запас і мовила:

– А як же, діду, буде з моїми видатками? Хто мені їх верне? Нехай вже я різки йому подарую, а грошам моїм не пропадати!

– Слухай, Явдохо! Ти мене не воловодь! Або сюди, або туди, а не крути! Я знаю, що ти замишлянка, та й у мене голова не гвіздком в тім’я вбита… Я тямлю, куди ти кермуєш, та мене не проведеш! Годі крутити: або зараз поїдемо, або нехай!.. Чуєш? Кажи останнє слово: чи їдеш, чи ні?

– У мене великі видатки були…

– На тім світі чортяка тобі їх верне гарячим вуглям! От що! – промовив сердито дід і так торохнув з серця кулаком об стіл, що аж самовар затанцював на столі…

– Добре, добре, дідусю! Не сердьтесь! Зараз поїдемо! – сказала перелякана Явдоха і веліла Оверкові запрягати коняку.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 334 – 340.