2. Походенкове жито чи Явдошине?

Олександр Кониський

«Гарна дівка отся Параска, – говорила собі на думці фершалка, дзьобаючи соняхи, – вродлива, краля, наче намальована. Отаку б моєму діверові, так була б пара, хоч перед царя; нічого ж не вдієш із злиднями. Коли б хоч землиця була, а то що там у батьків у її? Чи буде на чотири упруги? Ледві. А у дівера теж зайцю на півгоней. Він-то на мої землі зоріє наче кіт на сало, але ж ще не вгадати, де того чабака дівати – чи в борщ, чи засмажити… Схочу – запишу на нього, звісно з собою в труну не заберу, а не схочу – на храм божий легкую…

Коли б він це дівер мені був… Гм! Побачимо… Як він коло мене, так і я коло нього… Гарний він козарлюга! Як цмокне, так наче на тебе хто приском сипне і разом медом по губах помаже… І пече воно, і солодко… Тьфу! Лушпина знов зав’язла; мабуть, за те, що я таке подумала, та ще проти ночі… Тьфу!.. І не введи нас во іскушеніє… Клятий сатана! Лізе на думку, наче злодій до скрині… «Ослаби, остави, виждь моя помишления…» Знов лушпина в зуби. Чи не покинути б мені соняхи? Коли ж і так нудно сидіти…

Так отсе б то Парасці з клишоногим «Ісайю» проспівають! [109] Побачимо! І яка йому з неї користь? Тільки що красючка, так же краси не з’їси… А Походенко – безштанько, ледві на пару волів збився… Заходився був до монополю, там би йому добре було, так же учителька перебила, а був би зібрав копійчину. Шинкареві все одно, що кобилі на отаві в пастовні: пасись досхочу, та тільки і про вовка не забувай…

Та Походенкова голова тямить, як поводитися з акцизними вовками! І очі у нього прозорі. От коли б було не принесло отсього монополю, розташувався б він власним шинком! За рік, за два була б у нього і хата, і кімната, і гайок, і пастовень, і левада!.. Воно, хоч і клишоноге, а метке… Що-то воно буде з сього монополю? Чи на добро людям, чи на лихо? Мабуть, як на кого: доброму на добро, а лихому скрізь лихо… Горілка, кажуть, посмачнішала… Може, й так, самій не доводилося куштувати; у Лейби на розторжю взяла собі відерко, то воно і протягне у мене через усю зиму. Яка з мене питуха? Така, як з божої корівки; єдине про людей держу: без чарки не можна; а коли б не люде, так про мене – хоч би її і вік не було!..»

Тієї самої хвилини баба Явдоха почула: хтось вулицею йде й співає:

Як гуляв, так гуляв:

У чоботях без халяв…

– Се, мабуть, Терешко Кучменко? – промовила Явдоха. А пісня все ближчала:

Десь халяви погубив,

Закаблуки покривив,

А підошви хтось украв,

Лишилися переди…

Переди ж ви, переди,

Не доводьте до біди.

– Се ти, Терешку! Магай біг! – озвалася Явдоха. А Терешко, буцім не до нього, своє веде:

Он, ген, на горбочку

Сидить дідько в черепочку…

«От чоловік! От пекельна душа! – говорить собі на думці Явдоха. – Я йому бога, а він мені дідька!..»

– Терешку, се ти?

– Чи я, чи не я, спитай кого іншого, – відповів Терешко, спинившись проти Явдохи. На ногах у Терешка дійсно якісь шкарбани без халяв; на хребті латана свитина наопашки, розхристана сорочка чорна та й без застяжки; на голові вилисіла шапка, але набакир.

– Ось ну лишень, ягідко моя, благослови попліч сісти; біля тебе і я помолодію.

– Сідай, місця стане.

Терешко, сідаючи, якось не вгадав, та, замість на колодку, сів Явдосі на коліна; вона пхнула його межи плечі і мовила:

– Цур тобі, п’яне барило! Отсе ще вигадав! Що мої коліна – ослін про тебе, чи що? Геть!

– Хіба я на коліна тобі?.. Гадав на колоду!.. Та хоч би й на коліна, шкоди тобі не буде.

– Важко, дурню! Таке опудало! Глянься! Ще коліно роздавиш.

Терешко сів до ладу, облизав губи і, вискаливши зуби, мовив:

– Чую, що молодію біля тебе…

– Стара вже.

– Ба, коли б у мене така стара!

– Твоя Маруся молодша за мене.

– Не був я у неї на родинах, не скажу… Та хоч би й молодша, що з того! Нечепурна та сухоребра.

– Нащо ж брався з нею, коли вона тобі не до смаку?

– Тоді, як брався, вона була пухка, наче тісто на опарі, і моторна, наче грушка краснобока, а тепер!.. От коли б така, як ти, поздоров тебе боже!

Явдоха стулила губи, всміхнулася і мовила:

– Літа хоч кого висушать… Се ти обжинки справляєш?

– Вгадала, як в око вліпила: обжинки!.. На печі орав, на припічку сіяв, у Лейби зажинав, в монополі обжався… Чисто обжався, останнього п’ятака дожав… Все через неї…

– Через Марусю?

– А то ж через кого?

– Ой, чи так воно! Була б я твоєю Марусею – не пив би ти у мене.

– Може б, і не пив… Вона почала, а я за нею; вона в горох, а я в сочевицю! Коли вона чвертку, так мені й бог велів півкварти! Коли б вона не така неслухняна!.. Ге-ге!.. Спершу було якось воно і теє, а потім!.. Хтось їй дуру в тім’я як впустив, ну, вона і згедзкалась!.. Сказано!..

– А вже ж сказано: «За ледачим чоловіком жінка пропадає»…

– Се не до мене… Чим я ледачий?.. Коли б у мене така жінка, ну, от як ти, Явдохо! Нівроку тобі! Ге! Я ще вибрикував би так, що аж іскри з очей сипалися б… От воно що! А то!.. Та ліпше люльку запалю та помовчу.

Терешко витяг з-за пояса сакви, де звичайно була у нього люлька, тютюн і сірники. Явдоха спинила йому руку і мовила:

– Ні вже! Біля мене не дими, я диму не виношу, зараз: бухи-бухи! Було, і небіжчик, скоро захоче оту погань в хаті смоктати, я йому люльку з зубів та в помийницю або в піч!

– Яка ж бо ти сердита! От не сподівався такої, та нехай я й перетерплю, тільки ти вже зглянься на мене та зарадь мені коповичка.

– На пропій?

– Тепер пропою нема, тепер монополь став.

– Не вмер Данило – болячка вдавила. Не дам, скупо в мене на гроші.

– Чи скупо, чи не скупо, а позич, вельми треба. Учора переборщив, а сьогодні й ріска в роті не була, аж в горлі пересохло, в голові ковалі кують… Коли б не монополь… на віру б похмелився, а то ж все на готовика! Позич! За мною не пропаде, відроблю, три дні молотитиму.

– Поденного молотника мені не треба; у поденного треба над душею стояти, я сього не люблю… Я по-божому: яка робота, така й плата, у мене – від копи.

– Я і від копи не відказен, за день копу зіб’ю, ну, за коповика – три копи не обидно…

– Багато буде…

– Нехай і чотири, ще сам і перевію.

– А з току в комору перенести – хіба се чиє діло, як не молотницьке? Вже ж не самій мені клунками плечі обдирати.

– Звісно, у тебе плечиці пухкі, не до того… Нехай я й переношу. Давай вже швидше коповика, а то аж-аж кортить, так і тягне до учительки в монополь.

– А не збрешеш же ти?

– Отсе-таки! Ще що вигадай! Наче ти коли ловила мене на брехні! Наче я не Терешко! От тобі хрест святий: зараз після другої Пречистої і змолочу тобі чотири копи жита.

– А харчі чиї будуть?

– Вже ж твої, бо у мене нема; ще й почастуєш.

– Коли так, так щоб не обидно й на мене було, накинь ще копу ячменю.

– Коло ячменю багато заходів: його треба колосувати. Нехай вже копу вівса…

– Цс! Коли вівса, так не гріх півтори копи.

– А бий тебе сила небесна! Нехай вже й так, давай тільки швидше, не дратуй?

– Поспієш, не втече.

Явдоха повагом дістала з-за пазухи гаманець, розшморгнула його, вийняла коповика і, подаючи Терешкові, мовила:

– Бач, який новенький, аж сяє! Шкода й з рук випускати; якби кому другому, то б і не дала такого лискунця. Бачиш?

У Терешка забігали очі на лискунця.

– Давай швидше, не дратуй!

Явдоха стисла лискунця в долоні і мовила:

– Невже сам усього й положиш?

– Та яке тобі діло до того? Давай, а ні – то будь ти неладна, – плюну та й піду до Берка! Утроба у мене не прірва; коли сам усього не подужаю, людей почастую… Ну, ке!

Явдоха розгорнула долоню.

– Ай, як блищить… любо!..

– Про мене все одно: чи блищить, чи цвіллю пало, аби його взяла учителька в монополь. Давай!

Взявши коповика, Терешко рушив далі, співаючи:

«І учора пила,

і сьогодні пила…»

А баба Явдоха наче засмутніла чогось і, хитаючи журливо головою, говорила собі на думці: «Нещасний отсей Терешко! Роботяга з нього на все село, а нещасник на цілий світ: до чого не візьметься, не пайдить йому, і люди до нього якось не по-людськи; а що він кому лихого заподіяв? Що впадає до Зіньки-покритки, так яке кому до того діло?.. Мабуть, без того вже не можна людині прожити; у всякого Гриця є своя птиця; у кого від бога, у кого від сатани, як кому на роду написано… Коли б ще у нього така жінка, як у людей, а то… прости господи, та й годі. Так бач: вона, хоч і хльорка, а про неї мовчать, бо вона перед усяким трохи не в ноги падає. А він язикатий, не змовчить; от про нього й плещуть Хоменки, і Гусаченки, і Панченки… Ат! Про кого у нас не клепають! Будь чистий як лід, білий як сніг – обнесуть тебе з голови до ніг…»

Явдоха поклала руки на коліна, скинула очі на небо і загадалась. Перегодом знов каже собі: «Що б воно було, коли б ми були з Терешком побралися? Бідували б… Він-то до кохання щира душа, і я його кохала так, що й людей за ним не бачила; було, вночі при місяцю в садку під вишнею як пригорне мене до серденька, як цмокне, так я й землі під собою не чую; чую тільки: якось поза шкурою у мене горить!..

І тепер гарно згадати. Отже, й добре, що батьки не дали нам побратися; тоді я нарікала на них, а тепер тямлю свій гріх. Що б з нас було? Старці. А коханням та милуванням не наїсишся. Вже як я за фершалом була, так, було, скоро побачу Терешка, так мене й потягне до нього; тямлю, було, що і я б його до себе духом притягла, та не можна – закон боронить. От коли б він був не брався з Марусею, тепер би…

Я людина вольна, є що пити і їсти… Так стала ж вона нам на дорозі… і смерть її не бере… За фершалом прожила не голодуючи, зате й не кохаючи. Сварки та лайки багацько у нас було. Коли б він не був таким потульним, а я не була такою настирною, то, може б, і любилися. Та вже нехай царствує; спасибіг, що не покинув мене без хліба; надбав і хліба і до хліба, а споживати ні з ким. Дітьми господь нас не благословив; не скажу: чий гріх і хто тому винен? Здається, не моя душа тому спричинилася, наш рід сіменистий; он у сестри Оришки: що годок, то й синок. А може, без дітей чи не лучче. Самотою, звісно, нудьга бере, але ж діти – чужа користь, а клопоту з ними, клопоту того скільки!..

Бог розумніший за нас, знає, що кому припадає. Та ще які й діти вийдуть?.. Он соловей тільки доти й співає, доки дітей не виведе! Тепер моя голова побивається сама задля себе, сама собі пані і господиня! Ляжу не гуджена, встану не суджена, усього у мене вдостач, ще й людям помагаю. От і Терешкові: коли б не я, хто б його порятував…

А прийде час подушного: до кого, як не до мене? Спробували б кинутися до кого іншого! От хоч би до Паливоденка: він би з них самий процент такий здер, що стовпа довіку-суду не виплатили б; а я процентів не беру, а по-божому: «друг друга тяготу носіть». Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі і по-християнському самі чужого не хочуть. Я грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, той подякує молотничком на день; кому два, той деньок покосить; а за п’ять – три дні попожне; прийде свій час – і позику верне. Отак треба з людьми…»

Хто зна, чи довго б баба Явдоха поринала в своїх споминках і куди б її занесли її думки-гадки, коли б вона не почула, що поблизу скрипить віз і знайомий голос гукає: «Гей, соловий! Гей!.. Гей, перістенька!»

Явдоха скинула очі туди, де рипіло, і мовила:

– Він, він! Його періста корова, його й голос. А ну, вези, вези, та куди-то ти привезеш? Якої ти мені заспіваєш, пане Походенко!

Походенко віз жито. Порівнявшись з Явдохою, він жодної уваги на неї не звернув, немов і не бачить її. Собкаючи на солового та хвиськаючи по вітру пугою, Походенко ніби навмисне відвернувся, щоб не бачити баби Явдохи.

«Чи бач! Чортова хамиза! – подумала Явдоха. – Наче мене й не бачить і на добрий день не скажи! Навіки б тобі повилазили!»

– Здоров був, батьків сину! – озвалася Явдоха, умисне говорячи, замість ймення, «батьків сину», щоб нагадати Походенкові, що він безбатченко.

Походенко, повернувшись трохи до Явдохи, мовчки кивнув їй головою. З такої неввічливості баба Явдоха аж затремтіла, одначе й виду того не подала. Здержливо, навіть ласкаво мовила:

– Ось спинися на часиночку, батьків сину! Щось маю тобі сказати.

– Тпрру!.. Кажіть швидше, не гайте мене.

– Звідкіль, батьків сину, житце везеш? Поможи тобі боже!

– Спасибіг! З Харькового підмету.

– Так я й думала: жито – як те золото; зараз зна що з Харькового підмету. А скільки нажав?

– Три копи та десять снопів.

– Добренько! Там того й підмету на пів-упруга чи буде… Що ж ти не кликав мене розтикати копи і тепер двір мій минаєш? Хіба не тямиш, чий то підмет?

– Я брав його у Шведченка! Прощавайте! Гей, соловий!

– Ні, батьків сину, не гей, а тпрру!.. – з отсим словом Явдоха стала проти війя і, розчепіривши руки, говорила. – Або верни до моєї клуні, або тут стоятимеш, а далі не пущу. Підмет мій, Шведченко не мав права віддавати чужу землю. Я мовчала, як ти орав, уповала, що ти людина чесна, мого не схочеш і привезеш мені половину!

– З якої речі?

– Підмет мій! А не хочеш половини, так і все відпозиваю… Чуєш? Чий підмет?

– Звісно, чий!

– Не твій?

– Так що, що не мій?

– Коли не твій, то й жито з нього не твоє…

– Жито моє, бо воно моя заслуженина: я орав, я сіяв, я і жав…

– Нехай! А земля, кажу, чия?

– Божа.

– І ти божий, і я божа, і все і вся на світі боже, а він, святий, як хотів, так і поділив між людьми… Земля моя з діда, з прадіда, споконвічна моя…

– Я про те не вістей; я знаю, що я заслужив собі…

– Не в мене заслужив… Зашинкував…

– Хоч би й так… Яке вам до мене діло!

– Не до тебе, а до моєї землі… Підмет мій, а ти взяв та й зорудовав ним; думка у вас з шинкарем така: Явдоха – людина стара, бездітна, вдова, нащо їй? Позивати не піде, за неї ніхто не вступиться. Отже, брешете, вражі діти! Бог за мене заступиться та святий угодник його Іван Воїн! Позиватися я не охоча, а коли треба, позиватиму. Сама дійду хоч би й до царя. З лихими і я лиха, а з добрими – добра; і кажу тобі, і прошу, наче яку добру батькову дитину: верни волів до брами та скидай половину в моїй клуні, а половину вези собі на здоров’я; от воно й буде без сварки, без лайки, по-божому, добренько.

Походенко хвиснув пугою по вітру і смикнув за налигач, потім, наче щось приміркував собі і, повернувши до Явдохи, мовив:

– Годі! Не зводьте часу ні собі, ні мені! Ви казна-що химерите, замудрували знічев’я, а мені ніколи. Хоч би той підмет і ваш був, нащо ж ви його покинули пустувати? Гуляючи, він би бур’янував, виснажувався б.

– І нехай би собі гуляв! Моє! Тобі до мого зась! Свята земля нехай хоч скільки гуляє – не струхлявіє: вона не деревина і не зледащіє так, як оті гультяї, що по шинках волочаться. Ну, рушай! Я сама й браму тобі відчиню.

Походенко свиснув.

– Гей, соловий! Гей, періста!

Явдоха стала саме проти війя і мовила:

– Верни до брами!

– Не поверну!

– Не повернеш? Ні? Так і стоятимеш отут, не пущу!

– Гей же, бабо Квочко!

Явдоха з сього слова спалахнула, наче сухий хмиз від підпалу, і гукнула:

– Бодай би ти на живіт день і ніч квоктав та й не переставав!.. Не пущу!

– От присікалася, наче оса! Пристала, наче шевська смола! Бабо, не мордуйте ні себе, ні мене, не загороджуйте вола, і дороги. Чого ви лізете? Яке се ваше жито? Позивайте, коли воно ваше, а серед вулиці не грабуйте, бешкету не заводьте!.. Хто землю орав? Я! – визвірився Походенко.

– Бодай би тобі віспа твар поорала!

– Сіяв хто?.. Я!..

– Бодай би тебе короста обсіяла!..

– Жав хто? Я!

– Бодай би тобі печія утробу жала!..

– Гей!..

– Не гей, а…

Явдоха не договорила; Походенко з серця оперезав пугою солового! Соловий рушив, війя вдарило Явдоху під серце, і вона покотилась на землю.

– Ой, ой, ой! – голосила Явдоха. – Рятуйте, люди добрі, рятуйте! Убив мене, убив!..

– Тпру, тпру! – гукав Походенко на волів.

З Явдошиного двору вибіг наймит з наймичкою, небавом повибігали на гвалт і сусіди і обступили Явдоху: вона стогнала…

Примітки

109. «Ісайю» проспівають! – Тобто обвінчають у церкві.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 304 – 312.