4. Голінний лякає Походенка

Олександр Кониський

Минула ніч. Баба Явдоха живісінька. А по селу скрізь літала гутірка, що Походенко загнав фершалку на той світ, що вже й домовину на неї тешуть і яму копають. Дехто чув, як і по душі Явдошиній в усі дзвони тричі на «Помилуй мя» дзвонили.

Люди старіші усі в одно жалкували: «Хоч вона, – кажуть, – і занозиста людина була, а нехай би ще була жила; вона нічийого віку не заїдала, а часом, було, і зарятує, і проценту не дерла, все було за відробіток».

Походенка старіші люди ганьбили: «Без спросу чужу землю поорав, засіяв, пожав, та за її ж добро її і в землю загнав! Не добре! Не минути йому кари… Ледача душа у нього… Зневажливий парубіка, просторікуватий такий. Старі люди йому і за вухом не сверблять… В шинкарі був пошився, а шинкарство недалеко від душогубства. Бач, бити заходився!..»

– Хіба ж він її бив? – змагався Походенків ровесник Микола Голінний. – Не він, а війя її вдарило!

Молодіж взагалі, хоч і стояла за Походенка, а проте розбилася надвоє: хто казав, що хоча Квочка і «невелика цяця», жмикрутка, відробітками дере шкуру гірш, ніж процентами, а все ж таки бити її не годилося; другі казали: «Коли вже й бити, так бив би так, щоб не то люди не бачили, а й сама вона не тямила, хто її б’є…» Треті, – от як і Голінний Микола, – гомоніли, що Квочка сама спричинилася своїй смерті, бо «чого вона проти війя ставала? Чого сікалася до Походенка? Коли він її землю поорав, так позивай його! Ще не знати, щоб суд сказав, якби люди посвідчили, чия то земля: чи багатирчина – Квоччина, чи голотина – Походенкова? У нього, опріч двору та городу, землі нема, а чим він винен, що батьки його дурні були та відреклися брати наділ, аби швидше спекатися панів?

Сам Походенко спершу ваги великої не надавав Квоччиній пригоді, аж доки не почув, що він «Квочку вбив і за се не минути йому на сім світі каторги, а на тім – пекла». Привізши жито додому і скидаючи його з засторонок, Походенко навіть всміхався, згадуючи, як Квочка «полетіла беркиць догори ногами».

Потім він думав: «Яка моя вина? Війя її пхнуло, а щодо землі… Голінний казав, що і він, і Прокіп Лабза, і Терешко Моторний заприсягнуть, що та земля не Квоччина, а обчеська наша… Шинкар сказав мені: «Бери, орудуй!» – я й оборудував. А вона розквокталася, притьмом, наче оса та, у вічі лізе: «Половину нажину віддай!..» Не на такого напала… Старі люди, – Книш, Бугай та Чміль, – гудуть, що земля Квоччина; ну, нехай позиває! їх три, а у мене шість стане під присягу, що земля не Квоччина; Голінний голова тямуща…»

Коли саме Походенко отак міркував, до нього прийшов Голінний з недоброю звісткою, що він «убив на смерть бабу Явдоху і вона вже на столі, а він нехай лаштується кайданами по шляху дзвонити». Походенко зразу принишк, аж присів, сполотнів і так перейнявся жахом, що наче він вже справді був або в каторзі, або в пеклі! Кілька хвилин він стояв, наче його стовма поставило, наче він обезглуздів, рішився ума і не тямив нічого, тільки німо стояв та лупав очима. Голінний і собі мовчав, неначе він спостерігав те враження, що на Походенка справила його звістка. Перегодом він озвався:

– Ти умисне чи не умисне убив її?

Походенко здригнув, чорні вуси його настовбурчилися вгору, він хитнув головою і глухо мовив:

– Я до неї й пучкою не доторкався: само війя її пхнуло.

– А люди кажуть, що ти її в груди ногами місив.

– Брешуть, гаспидські люди! Я й заприсягну! Нехай мене на отсім місці грім поб’є, коли я займав її!

– Чи займав, чи не займав, а вийшло воно негаразд… Вже й те сказати: людина стара, поважана, а ти до неї зневажливо!

Походенко якось нервово стрельнув очима на Голінного, стрепенувся, буцім його що вкололо між лопатками, і скрізь зубы процідив:

– Чи се ти, Миколо, говориш, чи твоя тінь.

– Себто про що?

– Та хоч би про повагу до старих людей!

– Бач, на все свій час… Не так би гостро, тут не в землі діло, треба б якось інакше… Фершалка, звісно, баба язиката, пронозиста, але ж усе село за неї, усі з поклоном.

– А чи не ти наструнчував мене проти неї?

– Жартома, звісно, чого не скажеш!

– А проти діда Євмена теж жартома?

Голінний дивився в землю і виводив пужалном візерунки по піску.

– Хіба не ти глумився на громаді і з Євмена, і з Василя Книленка? Дратував їх, глумливі прізвища давав їм, а тепер бач: «повага до старих людей!» Он воно куди йде!..

– Та не про те річ! – перебив Голінний, не підводячи очей. – Жартома або зо зла чого інколи не скажеш! Не все ж те переймати, що на воді пливе… А я скажу, що побіг би ти до Квочки, – може, ще й не вмерла вона, – та перепрохав би її… Нехай би хоч гріх з тебе зняла… Нехай би вже перед людьми ставав в одвіті, та не перед богом…

Походенко лупав очима. Його занадто дивувало, що Микола Голінний, ватажок парубоцтва, радить йому зовсім що інше, ніж досі правив! Страхання пеклом та Сибіром, немов вода з цебра, лилося з Миколиних вуст: потроху все більш та більш воно переймало і Походенка. Нарешті він вихопив з ярма занозу, шпурнув її на вулицю, влучив нею Сірка, що спав собі під лісою, і, скрегочучи зубами, мовив:

– Такі ви всі… Але… але… я… – та й заплакав.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 316 – 318.