5. Явдоха готує свідків
Олександр Кониський
На другий день Маковія Явдоха Жмурчиха рано, до схід сонця, виїздила з Оверком з свого двору. Прощаючись з дівером Дмитром, що ще звечора прийшов її вирядити, вона і йому, і Кулинці казала, що їде до панянського монастиря, щоб там подякувати пречистій за те, що смерть від неї відвернула, і разом відговітися к Спасу, а тоді вже візьметься позивати Походенка.
Виїхавши за село, Явдоха спитала Оверка:
– Чи не чув, що думає собі Походенко?
– Не чув, бо з того дня і не бачив його.
– А люде що кажуть?
– Люде всяково кажуть: одно каже, що коли б ви були вмерли, так Походенко не минув би Сибіру; друге каже, що й тепер, коли ви його позиватимете, так земський утре йому носа; а третє каже: байдуже! Походенко її не бив, війя вдарило…
– Бач, які люде! – зітхнула Явдоха. – Війя, а не він!
– Кажуть: у неї… себто у вас, свідків нема, що він бив, а у нього є, що не бив…
– Що не бив!.. Об суху дорогу побило б його… Та я на тебе, Оверочку, здамся, ти ж бачив?
– Я при тому не був, а вже на гвалт прибіг.
– Кажеш, не був… Хіба що, що не був, а може, ти через лісу бачив, або в щілину у брамі?..
– Здається, я тоді саме на сіні в клуні спав.
– Бач, здається!.. То ти забув… Яка в тебе сорочка замизкана! Чом би було тобі білої не надягти?
– Кулинка не випрала, та у мене їх тільки дві.
– Тільки дві!
– Хіба сього не знаєте?
– Може, й знала, та забула; памороки мені клятий Походенко забив. Он відколи-то, ще перед Іллею, думала, що треба тобі справити гаптовану сорочку парубочу з мережаним коміром, та на застяжку червону стрічку… Ти вже не хлопець, а парубок, затого й на вечорниці… Була б невідмінно к Маковію справила, так бач же, забив памороки так, що й забула, отсе тепер тільки й нагадала. Бач, через його, пса, і тобі вийшла шкода… Вже ж треба тобі таку сорочку?
Оверко облизався і відповів:
– Авжеж, треба…
– І пояс червоний?
– Звісно…
– Буде, все буде, тільки б моє та твоє здоров’я; от, їхавши через місто, зараз пояс куплю, до пояса і шапку не завадить. Тобі яка до лиця: сива чи чорна?
– Мабуть, чорна!
– А з верхом з яким?
– Верх… верх коли б червоний…
– Буде, все буде, коли б тільки мені з Походенком впоратися!
– А що там з ним поратися, аби схотіли: земський його зараз в острог…
– Так би то треба по-божому, але хто його знає, хто кого переможе… Свідки як скажуть… От ти й бачив, а кажеш: при тому не був…
– Я кажу, що на вулиці не був тоді, але я згадав тепер, що бачив, як він на вас війя направив, та тоді й «гей!» на волів, а війя вас під серце…
– Так, голубоньку мій, так! Так ти і в суді кажи!
– А вже ж не як, а так…
– Чом ти босий? Забув чоботи надіти?
– Не забув, а розлізлися вони, підошви повідпадали…
– Еге! Се не гаразд: чом же ти до шевця не відніс? Не гаразд! Та вже, правда й те, чи варто й лагодити їх? На мою думку, ліпше нові справити; ось нагадай мені перед тим, як покличуть тебе в суд, так я нові тобі куплю… Не забудеш?
– Ні, не забуду… Коли б тільки швидше, щоб його, отого отчайдуху Походенка, швидше в острог… Як-таки так: війям штовхнув вас під серце та ще, як упали ви, так він тоді вас ногою під ребро… Я все бачив через лісу…
– А Кулинка бачила?
– Мабуть, не повилазило їй… А як нам, дядино, скажуть, присягати, чи так?
– Не відаю…
– Воно б зручніше не присягати, швидше б справа…
– Не відаю. От заїдемо до брехунця, як він скаже, так воно й буде… Він все знає…
– Так ми отсе до брехунця, а не говіти?
– І до брехунця, і говіти… Треба молебень відслужити та помолитися. І от, Оверочку, молись Івану Воїну, проси, щоб поміг твоїй господині… Виграю справу – так і тобі перепаде… Ти ж мені не чужий…
– Розумію… Коли б тільки швидше…
Парубоча сорочка, червона стьожка, червоний пояс, нові чоботи – все те так і стояло перед Оверковими очима, так маячило йому, що він часом і шляху не бачив: віжки випали йому з рук, пуга лежала на передку спокійно, Галка везла, як хотіла. Явдоха все те помічала, але мовчала, щоб не зрушити Оверкових мрій, щоб дати їм поволі розростатися і вздовж, і впоперек. А Оверко марив собі! Часом висовував з-під сіна свою ногу щоб подивитися на нові юхтові чоботи! Овва, боса нога казала, що до чобіт ще далеко, а проте вони будуть…
Та тільки коли-то вони будуть? Чи не збреше ще баба Явдоха? Схоче – збреше; що ти їй зробиш? Позивати не підеш. Обіцянка – річ ненадійна, доки вона не в руках у тебе… Та з якої ж печі і яка користь Явдосі брехати!.. Заким думка: чи збреше, чи не збреше баба Явдоха, – морочила Оверкові голову, мрії про стьожку, сорочку, пояс, та про шапку і чоботи так і лізли до нього в голову, в очі…
Та й які ж вони, оті мрії, п’янкуваті! Оверкові ввижається, що вся та бабина обіцянка вже на ньому! Шапка йому набакир, червоний верх так і має… Іде він на вечорниці… Чоботи на рипах, дівчата очима їдять його, а він, взявшись в боки, стоїть та тільки усміхається… Нарешті, так йому захмеліло в голові, що він, повернувшись до Явдохи, без сорому спитав її:
– Чи ж ви, дядино, не збрешете?
Явдоха не образилась, вона добре тямила, що діється в душі наймитчати, але й виду того не показала і спитала:
– Про що се ти, Оверочку, кажеш?
– Та про те ж, що ви казали…
– Не вгадаю!
– Бачте, вже й забули! Отакі ви, дядино! Наобіцяли повну торбу, а тепер і назад… – Оверко трохи не заплакав.
– Се ти про сорочку, про шапку, то що?
– Еге ж, еге! – зрадів Оверко. – Так не збрешете?
– Що се ти, Оверочку! Зроду-віку нікому і ні в чому я не пробрехалася, а то б тобі отсе! Крий боже!
– Ануте забожіться, що не збрешете!
– От тобі хрест святий!
– Ну, добре!.. Ньо, Галко! Чого стаєш! Не про тебе річ! Ньо!.. А коли ж ви, дядино, те справите?
– Кажу ж тобі – зараз як упораємося з Походенком…
– Добре… Ми його упораємо. – Оверко грізно крутнув головою, а Явдоха йому:
– Та от коли хоч, так і тепер їхатимемо через Плиску, я тобі й справлю застяжку…
– Що з тієї застяжки, коли нема до неї сорочки. До чого я її приткну, хіба до цієї дьогтянки… Вже коли так, так пояс справте…
– У Плисці добрих поясів нема, а абиякого я й сама не хочу! Мені самій буде соромно перед людьми, що у мого наймита та абияке поясча… Пояс і шапку треба купувати в Ічні…
– Ну, добре, нехай до Ічні… Ньо!.. Берись, Галонько, швидше! Берись!..
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 319 – 321.