8. Походенку присуджено різки
Олександр Кониський
На третій день великодніх свят баба Явдоха, своїм звичаєм, по обіді сидить біля брами під вербою, дзьобає гарбузове насіння та в думках перебирає собі людей, хто повз неї чи йде, чи їде…
Ось з двору її вийшла Кулинка з Оверком.
– Пустіть, дядино, на гаївку! – питає Оверко.
– Ідіть, діточки, ідіть, на те бог і свято дав… А своє ж попорали?
– У мене все як слід! – каже Оверко. – Худобі позаносив, понапував, клуня і возівня на замку.
– І за мною нема нічого: посуду всю перемила, на миснику уся, гуска з гусенятами на задвірку пасуться, а більше ж що? Усе…
– То йдіть, ідіть з богом, та не пізніться, сонечко за верби, а ви до двору.
– Авжеж, наче не знаємо! Пішли.
Кулинка не йде, а пливе та скидає очима на свою плахту то з сього, то з того боку. Та чи не плахта ж! Наче з самої Охтирки! Вже так, що плахта! А хустка на голові! А намиста повна шия, наче в дочки якого доброго хазяїна! Правда, намистечко те вельми дешеве, може, його всього на сороківку, зате багацько його! А Оверко! Йде, з боку на бік перехиляється, наче качур той. Пояс червоний, шапка з решетилівських смушків [111], червона стрічка так і сяє.
Баба Явдоха дивиться услід їх, весело усміхається і думає собі:
«От як ходять мої наймити! Хто не знає, зроду-віку не подумаєш, що вони наймити, а не хазяйські діти; та й хазяйських дітей не багато так одягнених, як мої наймити! Еге, баба Явдоха вміє дякувати; хто до неї щирим серцем, тому вона з душі вийме та поділиться останнім. Гарна плахта на Кулинці: он як проти сонця аж горить! Ну і гроші ж неабиякі за неї! Три карбованці з четвертаком!..
І Оверко став мені не дешево: за самі чоботи дала два з половиною, та шапка, та пояс, стрічка, сорочка… За шість карбованців перескочило, а що то воно з усього сього буде? Не чутно щось нічого, може, правду люде кажуть, що так і присохне! Але ж Гонкий божиться, клянеться, що воно не пропаде, що воно в воду не кануло, тільки загаялось…
Та хіба Гонкому дорого і брехати! Он у вербну неділю як почав слебезовати, так і так: «Великдень іде, а у мене і борошна на паску ні за що купити. Сяка-така Явдохо Максимівно, порятуйте, віддайте останні!» Якраз на таку напав! Така б то Явдоха Максимівна була дурна, щоб взяла та й послухала…
Ні, «договор паче грошей»: умовилися половину зараз після суду, а другу половину саме перед різками. Половину взяв – і жди другої; прийдуть різки – візьмеш і другу половину; за мною не пропаде; у мене є з чого взяти! А от коли, – не дай боже, – справді різки не вийдуть, а я гроші оддам, тоді що? Тобі байдуже, брехатимеш, як і брехав, а моє пропало…»
Баба Явдоха задумалася, на тварі у неї мигнула сутінь якоїсь тривоги чи, може, непевності тільки… Аж ось заторохтіли на греблі по містку колеса і з-за верб показалася таранковата коняка Гонкого. За кілька хвилин Гонкий сидів на покуті в Явдошиній світличці і вичитував бабі: «По указу Его Императорского Величества NN губернское присутствие слушали кассационную жалобу крестьянина Походенка на приговор N суда о наказании его 20 ударами розог за нанесение побоев и оскорбление действием вдовы…»
Фершалка уся стала увагою, вона слухала усіма своїми нервами, та, на жаль, мало тямила і розуміла. Гонкий читав монотонно, не підводячи, не понижаючи голосу, читав довго, доки-то вичитав цілих два аркуші не вельми буйного писання, а Явдоха все слухала, та мало розуміла. Нарешті Гонкий дуже голосно, твердо і з протягом прочитав: «Приказали: кассационную жалобу Походенка оставить без уважения…»
– Он воно як! – додав Гонкий. – Як я казав, так і сталося!
– Значить, по-нашому? – спитала Явдоха.
– Авжеж, по-нашому.
– Битимуть?
Хіба не чули: «Наказать розгами, дав двадцать ударов».
– А не перемінять же часом?
– Перемінять… кажете? Ба! Ні вже, годі! Ніхто в світі, опріч самого царя та вас, не може перемінити тепер присуду! – гордовито відповів Гонкий.
Баба Явдоха стала перед образами, тричі перехрестилася, вдарила три поклони до землі і промовила:
– Дякую тобі, царице преблагая, заступнице усердная, і тобі, Іване Воїне, і вам, усі святі! А вам, добродію, пошли, боже, віку довгого, здоров’я доброго та талану і в домі, і в полі, і в дорозі, і скрізь, де не повернетесь…
Гонкий весело усміхнувся, а Явдошина твар аж сяяла.
– А коли ж його хреститимуть? – спитала Явдоха.
– Певно, на тім тижні: бо се мені з губернії подали копію, а до волості, звісно, не так швидко дійде… Ну, а скоро прийде, старшина не гаятиметься, зараз його у волость та під повітку…
– У волость, кажете? – здивовано спитала Явдоха. – Значить, не в нашому селі? А ви ж казали: у нас, на майдані, прилюдно, перед усім селом?
– Я радніший би, так на се вже не моя воля. Може, коли б старшині ще перекинули, то, може б, він і не в волості, а тут його «похрестив», але ж не на майдані, а під повіткою.
– Бідна ж моя головонько! – вболівала Явдоха. – А я була певна, що на майдані, перед монополією.
– Сього не можна…
– А ви ж казали?
– Тоді було можна, а тепер отсе тільки що видано такий новий закон, щоб не на майдані справляли сікуції, а під повіткою… – збрехав Гонкий. – Та хіба про вас не все одно?
– Геть-то ні! Під повіткою хто там бачитиме! А то на майдані! Сором не однаковий….
– Звісно, та що ж вдієте, коли закон…
– Може, ще скажуть і по штанах?
– Ні! По закону треба без штанів, штани не винуваті – за що ж їх бити?
Явдоха задумалась і мовчала.
За кілька день уже усе село гомоніло, що Квочка виграла справу і що Походенка «катуватимуть на майдані».
– Коли б тільки запевне довідатись, коли саме його катуватимуть! – говорив Оверко Кулинці.
– А тобі що? – спитала його Кулинка.
– Як-то що! Я зроду-віку не бачив, як катують, цікаво подивитися! А тобі хіба не цікаво?
– Цікаво, але ж страшно і гидко!
– Що ж там страшного? Не тебе ж битимуть!
Кулинка глянула на свого розмовника великими очима, перехрестилася і мовила:
– Цур тобі, Оверку! Що ти верзеш? Схаменись! Зроду-віку нічия рука на мені не була. Не доведи мене, мати божа, до такого сорому огидливого!
– Звісно, сором великий, так же не тобі, не мені, не тому, хто дивиться, а тому, кого періщать!
– А тобі й байдуже? Не соромно на голе тіло дивиться?
– Ще що вигадала! Хіба щодня не дивимось на голі руки і ноги!
– Ну, то ноги інша річ, а то… тьфу, гидко й подумати!.. Ні, ні! Зроду-віку не піду!
– А я піду! Цікаво, як там воно буде? Чи сам Походенко лежатиме, чи його держатимуть, чи поприв’язують йому руки й ноги до якої колоди, чи що? Цікаво, чи кричатиме він, чи ні?
– Хоч і цікаво, а не піду, мені соромно, не піду і з двору в той день не вийду!
– А наші хлопці кажуть – усі підуть. І Оксана, і Оленка і Федоська казали: підемо, аби знали тільки коли!
– Нехай собі йдуть, безсороміцькі душі, а я не піду – і сором, і гріх!
– Гріха тут ніякого нема!
– Дурний ти, Оверку! От ще! Подумай, голово: тими самими очима, що дивишся ти на сонечко ясне, на святі образи, на добрих людей, ти дивитимешся… на що? Подумай! Тьфу!
– Дурна, так і плюєш! Хіба моїм очам з того що станеться!
– А користь тобі яка з того?
– Цікаво!
– Тьфу! Тьфу! Скисни ти з своїм Походенком! Мені час проти череди йти!
Кулинка пішла.
А Походенко, скоро дійшла чутка і до нього про сподівані різки, нікуди з двору і не виходив, ніхто його не провідував. Вештався він самотою, немов з води витягнений, перебирав думками і не тямив, що почати, що чинити, з ким порадитися. «Утекти хіба? – приходила йому думка. – Так куди ж його втекти без пачпорту? Десь злапають, скажуть: волоцюга – та в острог. З одного лиха вскочиш в друге… Ще коли б був встиг спродатися! Нема ради, хоч ляж та й плач… Прямо що так: лягай, нехай б’ють, а ти, зціпивши зуби, мовчи. Боляче, та переболить, заживе! А от сором, сором який! Хоч головою об стіну!»
Походенко снопом упав на призьбу, голова упала йому на груди, думки заклякли. Походенко зовсім не той став: колишня енергія, бадьорість, певність якось зовсім вилетіли з нього, він чув себе одиноким, пригнобленим, причавленим. Колишні думки про помсту хоч і буяли, але жодного сліду не лишали, літаючи поверх голови, наче той літошній вітер поверх дерева.
Довго сидів Походенко, а коли підвівся, почув, що у нього і ноги, і руки якісь кволі, наче не його. Він подивився навкруги. Стемніло вже, нікого на вулиці не видко. Він виломив з плоту кілок і, обпираючись на нього, поплентався вподовж вулиці попідтинню.
Примітки
111. Решетилівські смушки – в районі села Решетилівки (тепер районний центр Полтавської області) в XIX ст. і раніше вироблялися високоякісні смушки (каракуль), які славилися далеко за межами свого району.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 328 – 331.