9. Походенко просить діда Євмена
Олександр Кониський
Дід Євмен Передерій стояв на своєму дворі, схилившись на браму, і, обпершись на ворітницю, дивився на зоряне небо та міркував: «Як-то премудро все на світі божому создано».
– Добрий вечір вам, діду Євмене! – озвався чоловік, що підійшов до брами.
– Добрий вечір і тобі, чоловіче! А хто ти такий будеш? – спитав дід. – По голосу не пізнаю, а тварі твоєї добре не бачу; очі старі, гаразд не добачають!
– Се я, Походенко…
– Походенко? Що ж у тебе в гортані щось недобре? Чи чогось у тебе голос такий сипкий та так тремтить?
– Не з добра, діду! Певне, чули про моє лихо?
– Ат, люде блягузкають, та я, признатися, не вельми прислухаюся… Що ж ти перебув вже те лихо, чи ще?..
– Ні ще!.. Порятуйте, дідусю! – Походенко кинувся цілувати діда в руку.
Дід руку від ворітниці та за спину.
– Не треба сього, парубче! Не годиться, я не піп… Чим же тебе рятувати? Нехай тебе біг рятує, а з мене – який вже порятунок! Кажи, почую; коли спроможен, так не від того…
– Бачте, дідусю, колись вторік на громаді я вам…
– Дурня загнув… Ха, ха! Що ж! Молоде, зелене! Я на тебе за те не ремствував, жалю не мав, нікому було тебе доброю стежкою вести. Коли б у тебе батьки були… Та не згадуймо про се… Кажи, якого тобі порятунку треба…
– Я тоді, діду, не по своїй волі… Під’юдили мене на вас…
– Та кажу тобі, годі про се! Хіба не бачиш: ніч надворі, час спати, кажи швидше діло…
– Клята ота Квочка, бодай їй…
– Не лайся, синку, не лайся! І гріх, і сором! – знов перебив дід Походенкові. – Кажи діло.
– Випозивала на мене хлосту…
– Чув, чув… Погане діло, паскудне… Ну, так що?
– Я того сорому не знесу…
Нерви Походенкові далі не видержали, він почав ридати.
– Та що се ти, парубче, вигадав хлипати! От ніколи не гадав собі, що з тебе така тонкослізка! Годі, покинь сльози дівчатам та іди в двір, щоб часом хто не почув, не побачив… На все село буде сміху…
Коли Походенко ввійшов у двір, Передерій зачинив за ним браму, накинув каблучку і мовив до Походенка:
– Ходім під комору, там на ганку ніхто тебе не чутиме… Та годі, кажу, землю кропити – на те у бога дощ є. Ну, сідай отут та й кажи до діла!
– Купіть, діду, мою мізерію… – мовив Походенко.
– Яку твою мізерію? – спитався трохи здивований Євмен. – Та й який з мене купець?
– Усе купуйте… усе моє хазяйство… За що купіть, то купіть…
– А сам же ти як? Щось ти непевне вигадав!
– Ні, діду, певне!.. Купіть, порятуйте! Вже коли не ви, так і ніхто більш не зарятує мене… Після хлости мені тут не жити…
– Та воно справді ніяково… Тут і Сіркові очі згорять: битий парубок! Так що ж гадаєш? Відкупитися, чи що?
– Ні! Відкупитися не можна, кажуть, та й не хочу я. А коли продам усе, так після… – Походенко не виговорив після чого, язик йому руба став. Помовчавши трошки, він додав: – Зараз потягну світ за очима, чи в Таврію, чи на Кубань, щоб ніхто не знав, не відав і де я… Порятуйте, дідусю! На вас уся моя надія…
Євмен мовчав, знати було, що в голові він щось міркує.
– Ледві, синку, чи буде що з сього! – мовив якось журливо дід. – Ніяково в такім разі купувати: людина в біді, а ти у неї купуєш; вона зопалу продає, а ти користуєшся. Ніяково… не по-християнськи, та й грошей у мене катма…
– Я вам на віру продам…
– Ні, і на віру не хочу, ніяково, не личить… Походенко почув, що ноги йому ще більш холонуть.
– Значить, діду, як? Що ж діяти? Чи під різки лягати, чи на брамі у Квочки… собі налигач на шию… а їй перед тим віхоть з жаром під стріху?
– Одверни тебе, мати божа, від такої нелюдської думки… Перехрестись та молись богу…
– Не поможе! Від мене і бог, мабуть, відступився вже! Сам винен – дурний був, дурних слухав! Тепер покутуй!
Дід мовчав, схиливши голову, та водив ціпком по землі.
– Так нема, діду, ради? – німо спитав Походенко.
– Воно і є, і нема… Коли ж та гаспидська сікуція вийде?..
– Біс її знає, може, й завтра?
– Швидко! – промовив дід і знов замовк і замислився, потираючи долонею своє широке лисе чоло.
Заспівали перші півні. Євмен немов зо сну прокинувся і мовив:
– Коли хоч, послухай моєї старої ради.
– Кажіть, діду, спасибіг вам! Послухаюсь.
– Хуторець мій знаєш?
– Знаю!
– Учора туди поїхав син орати; доки не обсіється, там буде… От ти зараз від мене і шмигай туди та й помагай синові. Значить, я тебе найняв би то… Ніхто не знатиме, де тебе шукати… Сиди на хуторі, аж доки не подам я звістки; а ми тут з сусідом твоїм, дідом Василем, розкинемо головою. Тоді на готове прийдеш…
Походенко не тямив і не спроможен був вгадати, що саме приміркував дід Євмен, і розпачливо мовив:
– Від різок, діду, і в печі не сховаєшся! Вже коли їх присуджено, так і доведеться або прийняти, або руки на себе наложити!
– Молись богу, а чортову думку про душогубство покинь… Там побачимо! А тепер – не гай часу; коли справді мулить, так заким почне дніти, ти й достанешся на хутір… А там якось воно буде… Може, й купець знайдеться… Здайся на бога…
Трохи заспокоєний і утихомирений Походенко подякував і попрощався…
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 331 – 334.