3. Явдоха хвора
Олександр Кониський
Заким люди розпитувалися, Походенко схаменувся і рушив з возом, озираючись інколи назад.
– Держіть його, душогуба, держіть, а то він утече, держіть! – стогнала Явдоха.
Ніхто з людей не рушав – стояли округи Явдохи; знати, нікому і в гадках не було спиняти Походенка.
Наймит з наймичкою підвели Явдоху з землі, взяли під плечі і повели в господу. З тварі знати було, що Явдосі справді негаразд. Вона казала положити себе на ліжко, а хлопцеві щодуху бігти до попа, щоб прийшов сповідати і запричастити.
Було вже під вечір, сонечко цілувало вже верхи високих осокорів і лагодилося сказати людям «на добраніч». Отець Сидір порався в клуні на засторонку.
– Кидайте, батюшечко, все, – заторохтіло Явдошине наймитча Оверко, – та беріть швидше дари святі та до нас… У нас не гаразд… Ох, та й утомився ж, біжучи до вас! Ходіть швидше… Походенко фершалку вбив!..
– На смерть убив? Коли се саме? Як? За що? – питався здивований отець Сидір.
– Ще не вгадати, чи на смерть, чи не на смерть… Я побіг, так ще жива була, а може, вже досі й простяглася… Ходімо: там вже про все довідаєтесь…
Отець Сидір трохи скривився, почухав за вухом, одначе не гаявся і зараз пішов.
– Що отсе таке з вами, Явдохо? – спитався піп, прийшовши до фершалки в хату.
– Ох! І рада б же я, батюшечко, усе до крихти розказати, та не спроможуся. Не скажу, чи стане у мене сили молитви за вами вичитати. Дихати мені тяжко! Хоч би сповідь прийняти, хоч би без причастя не вмерти…
Отець Сидір пильно подивився в очі недужій, приложив до чола їй свою долоню, подержав живчика, стиснув плечем, промовив «гм», висповідав і запричастив.
– Отсе він так мене війям за моє жито… з моєї батьківщини… під саме серце як зацідив, я й не стямилася! Убив!.. До світа не доживу…
– Дасть біг, минеться! – заспокоював отець Сидір, прощаючись. – Благость божа велика, а чуда його повсякчас!.. Щира віра та тепла молитва і не таких хорих з одра підіймають!.. Моліться! Рука Всевишнього одверне смерть.
Явдоха казала Оверкові бігти і покликати діверів, перегодом озвалася до наймички:
– Дочко, Кулинко! Ти тут?
– А то ж де?.. Тут.
– Добренько! Надворі смеркло вже?
– Темно…
– Засвіти ж лампадку, нехай горить богові на прийом… Ох-ох! Приходить мій кінець! Нічого не бачу, не розберу. Ти б мені подушку поправила, а то он як скотисто… Еге! Отак, дочко! Отак, добре. Отсе мені трошки відпустило, господь хоче, щоб людина до пам’яті прийшла та з людьми попрощалася. Так от що, донечко! Сповідалася я попові, тепер ти мені як на сповіді скажи: який за тобою є такий гріх, що отсе я його покутую?
Кулинка здивувалася і мовчала. Спершу їй здалося, що Явдоха вже не при собі, конає вже; вона хотіла вже бігти з хати, але Явдоха знов мовила:
– Чую, дитино моя, чую, що душа моя покидає мене, а за який мій гріх така кара тяжка, не тямлю. Чи не прогрішила ти, дитино? Чи не робила чого в свято або в неділю? Може, пряла?
– Ні, не пряла! Коли мені було за вашим ділом на себе прясти!
– Не на себе, так на мене, може, що робила? Ось подумай! Ох, ох, ох!
– Що ж я робила? Звичайно, ваше діло справляла: і в свята, і в неділю нагодую і напою свиней, кабанові занесу, дробині посиплю, піч топлю, обід варю…
– Се не діло, се таке, без чого і в свято не можна, за се гріха нема.
– Хіба ото: в пилипівку під Варвару пір’я додирала, щоб не засвяткувало.
– От бач, бач, дитино! Я так і думала, що не за мій гріх я отсю кару притерпіла з Походенкових рук. Так воно і є. Що ж діяти! Його свята воля на все, а я тобі, дитино, прощаю і твій гріх спокутую… А поклич до мене Оверочка!
Показалося, що й Оверко «не без гріха». Він згадав, що «в ту неділю дрова рубав і до церкви не ходив».
– Ох, лихо з вами! – стогнала Явдоха. – Де ж я тоді була? Мабуть, в церкві, і нащо ж ти рубав?
– Ви були в господі, до церкви тоді ще не дзвонили. Не нарубав би був, так ні на чому було б хліба спекти, і ви б сварилися на мене, і Кулинка б лаялася.
– Чом же ти, синочку, в суботу не нарубав?
– Часу не було в суботу: ви ж загадали усе сіно на пастовні згребти і покопити, так я до півночі його в копиці кидав.
Явдоха і Оверків «гріх» простила і на себе прийняла. Небавом прийшов і дівер з жінкою. Явдоха ледві голос подавала, скаже слово, два та й замовкне:
– Убив… печінки відбив… під саме серце війям зацідив… Всю утробу перевернув… Умру…
– На все божа воля! – говорив дівер. – Від смерті ніхто не втече, від неї і зілля нема… Усі підемо туди: і в писанії сказано: «Земнії од землі создахомся і в землю тую ж підемо…» Та, дасть біг, минеться…
– А що він, вражий парубок, поглумився…
– Найважніша, сестро, річ – покаяніє! – вставила своє слово дівериха. – Сподобив вас господь прийняти святі дари, от і хвала йому! Тепер вмирати не страшно… Тепер вам що: вся земная суєта суєт… Здається так в писанії, Федоре? – спитала вона в чоловіка, а той замість відповіді, присівши близенько до недужої, нахилився і нишком мовив:
– Живий, сестричко, мусить живе гадати… Як у вас теє? Де грошенята?
Діверове питання не здивувало Явдоху, вона спокійно відмовила:
– Осьдечки от, у гаманці… Ох, ох! Нате, беріть; і на подзвіння, і на псалтир, і на похорони стане… Ох, болить!.. А дошки на труну… ох… на горищі!..
Дівер взяв гаманець, подержав його в руці і подав жінці. Ольга розшморгнула і зазирнула в середину.
– Ох! А де ж Дмитро (другий дівер)? – спитала Явдоха.
– На Бистрик поїхав по копи, хіба к світу вернеться.
– Ох, коли б він до моєї кончини вернувся: хоч би встигла з ним попрощатися!
– Та не турбуйтеся, сестро! Усе буде гаразд, хоча, звісно, «не вісте ні дня, ні часа…» Тим-то я про всяк случай… Від слова нічого не станеться. Я, сестричко, питався не про ті, що в гаманці. Покійний брат не без копійчини був… Земля йому пером! Грошовита людина – усе село знає…
Явдоха тяжко застогнала і, передихуючи, мовила:
– Копійчина… ох… звісно, перепадала, так ми ж з ним… наче сього не знаєте… ох… не поганцями жили: що наживали, те й проживали… Людям помагали; от і тепер по людях, може, з сотню буде… Помру, так позбираєте; розписок я не брала; у кого душа не з личака, той верне; а хто не верне, бог з ним – нехай йому на подзвіння…
– Повинно б у вас і не без готовика, дещиця в запасі, – мовив Федір.
– Сім карбованців без семигривенного, – сказала Ольга зашморгуючи гаманець.
– Ото і все! – мовила Явдоха, охнула, перехрестилася і повела рукавом по очах.
Усі мовчали.
Перегодом Ольга позіхнула на цілу хату, перехрестила свого рота і промовила:
– До сну клонить…
– Ішли б ви, голуб’ята, до господи та спочили, – простогнала Явдоха, – а я тут з Кулинкою. Коли що, Оверочко прибіжить до вас… І мене сон бере. Коли б заснути, може, воно сном перейде. Ідіть, голуб’ята!
– Воно-таки й справді так, у мене товар ще не пораний… Я піду, а ти, Ольго, ночуй у сестри… Дасть біг, все буде гаразд! – говорив дівер і, взявши в руки бриля, спитав: – А де ваші ключі, сестро Явдохо?
– Тут десь… Ніде не дінуться! – відповіла недужа і непомітно помацала рукою біля пояса: ключі були при поясі.
– Треба б знайти їх! – мовив дівер. – Пошукай, Ольго!
– Не шукай, Ольго! Ось вони у мене на поясі; я б і зняла їх вам, так, не розперізуючись, не можна, а розперізуватися не спроможна, тяжко поворухнутися. Нехай вже, як дійду, так, обмиваючи, здіймете.
Знов усі замовкли, тільки глухий стогін баби Явдохи інколи лунав по хаті.
– Щось наче півні співають! – озвалася Ольга. – Чи се мені вчувається?
– Може… Я не чую… Затого, може, й світатиме. Ідіть, голуб’ятка, не тривожте себе, а скоро вернеться Дмитро, нехай прийде попрощатися… Коли ж вже що, так по дорозі скажіть бабі Олені, нехай прийде доглядіти моєї смерті!
– Олена глуха, нічого не чує…
– А що їй і чути? Аби жива душа була!
– Ні, ти, Ольго, ночуй тут… Отам на лежанці примостися, До світа недалеко… А я піду… Треба…
Федір пішов, за ним вийшла з хати і Ольга, щось нишком побалакала з чоловіком за дверима і, вернувшись, послалася на лежанці і небавом спала сном праведника.
А баба Явдоха тим часом говорила собі на думці: «От які люди, а ще й кревняки! І вмерти не дадуть… Прийшли доглядати не моєї душі, а грошей моїх. Така б то я дурна була, щоб взяла та так і призналася, де мої гроші!.. Я чую, що після святого причастя господь відвернув смерть від мене… Не порадую ще моїх ворогів… А коли б і преставилася, так до моїх замозольованих – дзуськи! Усі мишачі нірки перенишпоріть, так не знайдете; не таківська я… Аж в гаманець полізла… От грошелюбна душа у неї! Господи помилуй, та й годі!»
Баба Явдоха блимнула очима. Лампадка миготіла, Ольга хропіла, Явдоха кинула очима на стіл, там лежав гаманець. «Бач, так і покинула, до рук не віддали; хто хоч, той і бери; чужого їм не жаль… А може, спорожнили…» Вона тихцем до столу, струснула гаманець. «Ні, щось є; може, переполовинили…»
Лігши, вона висипала гроші на долоню і перелічила:
«Ні, усі, дурно тільки согрішила… А хіба вони обоє не з таких?.. Овва! Прости їм, мати божа! Радісінькі були б укоротити мені вік, та не буде по-вашому, буде по-божому, не вмру, не попустить господь Походенковим рукам поганим засипати мене землею… А вони обидва – і Федір, і Дмитро – отсе вже ділять мої злидні, сподіваються, що к світу ноги простягну… Сподівайтесь!.. Сподівався дід на обід, та й так ліг спати…
Одначе ж не тепер, так в четвер, а вмерти треба; як же воно тоді буде? Яка ж отсе у мене голова, що я досі про се й не поміркувала? Хто, справді, споживе мої гроші, коли ніхто й не відатиме, де вони приховані? Ой голово моя, голово! Яка ж ти заклопотана! Може б, отцю Сидору сказати про мою схованку? Боязко…
У нього інколи язик теліпається, під який час бовкне попаді, а та на все село рознесе… Хіба так натякнути тільки йому: мед, мовляв, у дуплі на пастовні; дивіться, шукаючи, зорями; яка липа, яке дупло проти Волосожара, там і медок… Так що ж! Не догадається так, та й те: чи мало ж там і лип, а в липах дупел проти Волосожара [110]! А на іншій липі, от як і на тій, не одно дупло. Ні! Марна річ натякати, тільки голову йому заморочу… А сказати просто – не можна, не можна! Голівонько ж моя бідна! Що мені, сироті, діяти? Таке діло, що й порадитись ні з ким. Гроші – річ ласа; он бач: в гаманець полізла… Нехай доки що так буде, як і досі було, а там якось побачимо».
Примітки
110. Волосожар – українська народна назва зоряного скупчення Плеяд у сузір’ї Тельця.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 312 – 316.