Кавалер ордена Бусто де Лібертадор
Іван Корсак
Військовий губернатор Києва Олександр Дмитрович Гур’єв сидів у своєму кабінеті злий як шершень. Його сьогодні дратувало все – надміру догідливий ад’ютант, на якого щойно накричав ні за цапову душу, аж соромно стало потім самому, кепська погода, що мрякою сирою і занудною розтікалася київськими вулицями, навіть свічі, що змушені були запалити сьогодні передчасно, горіли на масивному канделябрі якось нервово, дратівливо потріскуючи. Щойно йому поклали на стіл листа від всемогутнього Бенкендорфа.
«Его величество высочайше повелевать изволили возвратившегося из-за границы помещика Михаила Скибицкого допросить, точно ли он служил в колумбийских республиканских войсках и в таком случае выслать его в Вятку».
Олександр Дмитрович у душі ненавидів Київ і всю Малоросію. Так, з одного боку він почувався тут як імператор, хіба в дещо зменшеному вигляді, а з іншого – цей край йому був чужий і незрозумілий. Народ непокірний і бунтівний, частенько замість рала береться за мушкет або поважним людям пускає півня – ось і недавно ледве вирятували садибу Воронцових… А найгірше, що до бунту підключається люд освічений, небідний – чого варта затія декабристів, які переїли, напевно, зіпрілого західного книжного читва. Шибеницею і Сибіром государ їм достойно і, головне, заслужено таки воздав.
– Ваше сіятельство, поміщика Михайла Скибицького за вашим наказом доставлено, – клацнув каблуками верткий, як свіжий в’юн на пательні, франтуватий ад’ютант.
– Хай чекає. Справу його мені.
Гур’єв читав рівні із замислуватими викрутасами рядки і не переставав дивуватися. Поміщик з Волинської губернії, аж ніяк не з бідного роду, закінчив Інститут Корпусу інженерів шляхів сполучення, отримав звання інженера 3-го класу. Здавалося б, чого бракує людині? Хочеш – служи заради честі і слави на благо государя, а не хочеш – живи собі в цілковите задоволення поміж пущі, ходи полювати зубра чи, як на аматора, послухати та вполювати на світанні глухаря…
Гур’єв аж очі примружив від згадки – любив він навесні удосвіта, замаскувавшись край поляни, подивитися на цю дивовижну птицю. Ще сонце лиш краєчком показалося край неба, мов делікатно підглядаючи, чи можна йому зійти, як крупний птах поважно і гонорово розпустить крила та заведе свою шлюбну пісню, голосисту і величаво-закличну, що відлунюватиме та колихатиметься борами – саме час поцілити самця, він навіть пострілу не почує, захопившись співом.
Отож, жив би собі на радість поміщик Скибицький, та ні ж – 1823 року через Швецію й Англію добирається до Венесуели, де вступає волонтером в армію Болівара. І що з того, що дослужується до полковника, отримає за вирішальну битву при Аякучо орден Бусто де Лібертадор? Що з тої цяцьки, землі на Волині йому не додалося.
Призначений генерал-губернатором Київської, Волинської та Подільської губерній граф Олександр Гур’єв не був у захопленні від повернення в рідні краї таких людей, як Михайло Скибицький. Вони, як розмірковував над справою Скибицького генерал-губернатор, могли долити масла в вогонь бунту черні, що розгорявся українськими селами. Чого вартий один лише Кармелюк – він нападав на садиби поміщиків-окупантів, відбирав добро і роздавав бідним. Його ловили, відправляли у тюрми й Сибір, а він знову опинявся на волі. Щоб убезпечити російське дворянство від розбійника, створюється спеціальний орган – Галузинецька комісія. За Кармелюка граф отримав виволочку особисто від імператора.
– Ви граф, генерал-лейтенант, – розпікав Гур’єва цар, – нагороджений орденами Андрія Первозваного з алмазами, святих Володимира, Георгія і Анни, Білого Орла, трьома чужоземними орденами – і не можете справитися з одним селюком-розбійником?
Граф міг лише покірно похилити голову, але не смів сказати, що державна комісія, опитавши 2700 свідків, підрахувала: в селянських повстаннях проти своїх кривдників брало участь понад 20 000 українського люду.
Граф Гур’єв мав підстави не любити цю землю, йому видавалося раєм його посольське життя в Китаї, кілька років, проведених у Парижі, навіть служба комендантом окупованого Дрездена…
Генерал-губернатору Гур’єву бракувало у палаючій Україні ще тільки таких, як Михайло Скибицький, – бойового полковника, ратна звитяга за волю і незалежність якого оцінена найвищими нагородами з рук легендарного Симона Болівара.
– Введіть бунтівника! – розпорядився генерал-губернатор.
Гур’єв довго вдивлявся в засмагле від жаркого південного сонця обличчя Скибицького, мов там міг дивом якимсь вичитати відповідь на загадку, що муляла сановитому губернатору.
– Чого вам бракувало в Російській імперії? Золота, земельного володіння? Кар’єри?
Скибицький, певне, не очікував іншого тону, він йому не подивував, то ж з сумом відказав по хвилі:
– Ви жили у Парижі, думки Жан-Жака Руссо вам, гадаю, знайомі. Є цінності, які не виміряти, як золото-срібло, на унції чи пуди. Є, наприклад, свобода людська і суспільна, є непідлеглість народу…
– Достатньо, полковнику, – кивнув граф ад’ютанту, – Арештувати. Імператор, дякуючи провидінню, заглянув у цю бунтівну душу раніше за мене. Від Малоросії вам не можна бути ближче, як за тисячу верст. У В’ятку – наказ імператора.
…Збіжать роки, спішні гінці розшукають у в’ятському засланні Михайла Скибицького і передадуть височайше повеління – вертатися назад, ні, звісно, не в Україну, а на американський континент. Там інженер Михайло Скибицький і подасть розрахунки… Панамського каналу. Тоді йшлося, що республіка Нова Гранада згідна на виключне право будівництва сухопутного і водного переходу через Панамський перешийок. Комунікації з пересадками й митом за проїзд передаються на 45 років. Республіка залишає собі тільки 1 % від каналу і 2 % від інших комунікацій. А сам канал вдвічі скоротить шлях навколосвітніх шляхів кораблів. Канал могла б збудувати російсько-американська компанія.
Від царських чиновників надійшла делікатна відмова: дорогувато, грошей шкода, ризики є…
А в 1855 році сплеснуть руками: хто ж міг передбачити, що заснована 1849 року в Нью-Йорку «Компанія Панамської залізниці» вже в 1855 році почне отримувати 100 відсотків прибутку від вкладених коштів і матиме фантастичний зиск.
…Похитуючись на легких хвилях, багато пройде кораблів Панамським каналом до наших часів. 29 жовтня 2003 року в Російському університеті дружби народів Ана Крістель Лаос Гарсіа захищатиме випускну роботу бакалавра «Отношения Перу и России на новом историческом этапе» (научный руководитель – д. и. н., проф. Марчук Н. Н., зав. кафедрой – к. и. н., проф. Денисенко В. С.).
Серед іншого, про історію держави там будуть і такі рядки:
«Трудовые круги русского общества с глубокой симпатией следили за борьбой испанских колоний, в том числе Перу, за свободу и независимость… Русские добровольцы сражались в войсках С. Боливара. Среди них был демократ Михаил Скибицкий, принявший участие в битве при Аякучо, в которой перуанцы нанесли решающее поражение колониальным войскам. За проявленные при этом отвагу и героизм он был награжден орденом «Бюст освободителя».
«Русский доброволец, демократ Михаил Скибицкий»…
А де ж ти, земле волинська?..