Лиш правда зостанеться

Іван Корсак

У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя пахло старим вином, інколи з’являвся на хвильку просіяний через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку, бо засоромлено враз зникав – загуляла, забарилася десь зима, осінь же зовсім втомилася. Священик в облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і впівголоса гомоніли.

– А чого то священик так рано прийшов? – дивилися, як з авто сходили знайомі і незнайомі люди, інші священики, незнані в їх селі Шняківці.

– То ж отець Василій із сусіднього села Сальне… Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському патріархату. Неканонічні, мовляв, священики, і правлять не церковнослов’янською, а українською. Отець Василій з Московського патріархату…

– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності на Україні?

…Пилип Морачевський із забуття рідним краєм повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі світилася куполами колись церква, а на цвинтарі біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося бути цвинтарному спокою – прийшли російські більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву знищили, а могили зрівняли з землею.

Сьогодні, після семи десятиліть чингіз-ханського нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого перекладача Євангелія українського мовою Пилипа Морачевського.

Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математики в Сумах, де селянських дітей в повітових школах зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську юнь по черзі то полонізували, то русифікували, а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в Харківському університеті, що вважався тоді «другими Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров, а ректором був Гулак-Артемовський.

Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох «вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського виходитимуть рядки, в яких озиватиметься біль за свій край.

Чорна хмара від заходу

Небо покриває…

Україна плаче, тужить,

Що долі не має.

«Чумаки, або Україна з 1768 року» – назве свою романтичну поему автор. Тут він далекий вже від єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:

О, чому вас грім небесний

Не спалив, поганих,

Як ви мучили на світі

Наших предків славних!

Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає працювати над Словником української мови. Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського, з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і словесності імператорської Академії наук. Та провідна верства тодішньої російської інтелігенції до української справи, до мови і культури ставилася так, як один з «володарів дум» Белінський писав про Пантелеймона Куліша:

«Одна скотина из хохлацьких либералов, некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала историю Малороссии».

…Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі – і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис, є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не отримав.

Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею, зайшов якось до високого начальства – Пилипа Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві нашому», а поряд Євангелія латиною, німецькою, грецькою і рукопис господаря дому українською.

– І як же це так: «великий цар» і український переклад… Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия не было».

– Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно, всміхнувшись лише очима, відказав інспектор, що відбирав при перевірках в спудеїв українські книжки – від себе і від них відвести біду.

– А якщо цей кесар – «чудище Обло»?

– Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор. – І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї, Гулака, Костомарова і Куліша – в інші… Царі приходять і відходять, а Святе письмо рідною мовою залишається.

– І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують?

– Все минеться, правда й добро зостанеться. Все минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде зрозумілим для нашого люду, хоч які б на йому ставитимуть загати. А вони, на жаль, будуть.

Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від сановників, від чиновництва різної масті. Через три роки по закінченні першого українського перекладу Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Введуть доплати російським урядникам, що працюють в Україні, Емський указ заборонить навіть ввезення українських книг та брошур, навіть слів до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром урядовцям заборонять носити широкі штани та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони української мови.

І все ж по закінченні перекладу Морачевський клопотатиме перед митрополитом Ісидором:

«Усіма мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів православних християн, не має своєю мовою навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення, викладені природною, цілком зрозумілою кожному мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу, осяяли б темний розум найяснішим спасенним світлом Віри та очистили б хистку моральність народу набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові тлумачення…»

Лист, як крик цілого народу, кочував у Синод, до шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не прийшла відповідь:

«Перевод евангелий, сделанный вами, или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию».

Невтомний Морачевський не опускає рук, через два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Він звертається в Академію наук із перекладами. Відділення російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову скласти обгрунтовану записку про переклади Євангелія. Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку праці Морачевського і в богословському, і в філологічному аспектах. Відділення академії ухвалює просити в Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова: «печатанью не подлежит».

Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром Кониським – Правда й Добро зостанеться. «Одна скотина из хохлацьких либералов, некто Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в львівській газеті «Правда» друкує український переклад П’ятикнижжя Мойсея.

Лише через 45 років після завершення перекладу і через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача. Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать.

…А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував, підходили і з цього села, і з довколишніх сіл, приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже й пора службу Божу починати, а біля хреста священики все ще про щось сперечаються, вже й начальство, судячи з усього, до мови підключилося…

– А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися люди. – Хіба на могилах вести суперечки?

– Отець Василій начебто каже, що у прибулих священиків неканонічні тексти молитов…

– Певне, не знає, що московський Синод переклад Морачевського схвалив ще століття тому.

– Та то політика швидше… Не дарма ж відома московська правозахисниця сказала, що в російських священиків під кожною рясою мундир КДБ.

– Та й КДБ вже щезло…

– А мундири до дірок доношують.

– Немислимо: і досі духовні особи та політики вдають, що української мови не існує, що нею не можна звертатися до Бога…

– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні 2006 року…

– Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре знане православними в Польщі, видавалося в Канаді, в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті…

– Тільки ми забуваємо свої пракорені…

Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися над громадою, набирали сили; сире небо світліло, а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла надія прийдешнього.