Непосильна загадка Рамона

Іван Корсак

Він рубав це дерево уже другу годину і біла, смолиста й клейка ялинова стружка вистелила, мов снігом, навкруг чітке півколо; сорочка давно просякла потом до останнього рубчика і вилискувала сіллю, що виступила, а шкіра на долонях від топорища стала твердою, наче підошва старого, порепаного і напівстоптаного чобота і давно втратила відчуття болю. На якусь хвилю він опустив сокиру, бо не так вона видавалася важкою, як важкими чулися від щоденної натуги руки, довші начебто від своєї природної величини, з товстими вигадливими покрученими венами, що аж горбилися і випирали. Згадалась недавня мова зі знайомим, також прибулим сюди в Канаду, досить приязним і відвертим чехом:

– Не розумію українців, – крутив головою чех. – Італієць, чех чи словак, одержуючи канадську землю, докладає зусиль, аби наміряли незалісненої, аби менше мозолів до засіву нажити… А ви наче навмисне клопоту собі додаєте.

– Певне, українець без лісу знудьгується, – тільки й віджартувався Гнатишин.

А що мав казати… Прибулі з багатьох країн емігранти, маючи гроші, справді таки вибирали землицю без лісу. А тому, хто переплив океан з одною лише душею, без якогось грошового запасу, тільки й скарбу, що дітлашні (найменшенький двомісячний Іванко попискує і сонно прицмокує у колисці) ліс дасть і товар на продаж, і збудуватися є з чого, і взимку буде чим протопити – до мозолів же йому не звикати.

…Рамон Гнатишин стояв на трибуні Верховної Ради України і доки оголошували про його виступ та лунали вітальні оплески, пригадав родинний переказ про перші роки дідового життя у Канаді. А пригадав тому, що вельми наслухався ойкання та бідкання, як важко будувати українську незалежну державність. «Треба б сказати, чи легко велося дідовому поколінню…»

Тим часом у залі вже слова головуючого.

– Дозвольте за вашим дорученням привітати його високоповажність вельмишановного пана Рамона Джона Гнатишина, Генерал-губернатора Канади, а також пані Герду Гнатишину та осіб, які супроводжують їх під час офіційного візиту в Україну.

А як стихли оплески, що котилися хвилею залом і, добігши одного краю, немов відбилися від стіни та знову вертались рядами, високий гість заговорив розмірено й стримано, як звик за чималеньке життя на вершинах канадійського політичного олімпу.

– Для мене, як першого Генерал-губернатора Канади, що відвідує Україну, як канадця українського походження велика честь звернутися зі словом до вас у парламенті України.

Для Рамона Гнатишина вимовлене ним було неспівмірно більшим простої данини протоколу, то було чистим зерном, відвіяним від дипломатичної лушпини, в якій часто-густо губиться саме зерня. Як шкода, думалося Рамону, що такої можливості не мав його батько, син простого фермера-переселенця з України, що став знаним парламентарем найвищого канадійського законодавчого органу – батько приїжджав у Київ ще року 1972, та не тільки виступити перед колегами, хай і людом не обраними, а начальниками призначеними, йому не дали навіть рідне село Вашківці відвідати – КДБ не дозволило.

– У час відродження незалежної України я почуваюся щасливим бути одним із перших державних гостей, які запрошені до України – держави, яка будить могутній відгомін у житті Канади і в моєму власному житті… Канада стала першою західною державою, що визнала незалежність України всього через кілька годин після того, як стали відомі результати референдуму, проведеного в грудні минулого року… Хоч наші офіційні зв’язки недавні, канадці та українці дуже добре знають один одного. Адже Канада відзначає сторіччя приїзду перших переселенців-українців у нашу країну. Майже мільйон канадців гордиться своїм українським корінням і тим внеском, який вони роблять у всі сфери життя нашого суспільства. Але значення присутності українців у Канаді полягає не стільки у здобутках, яких вони добилися там. Воно виражене радше історичною спадщиною українців, якої зберігається в багатьох місцях нашої країни, зокрема, на заході Канади. Перед лицем великих соціальних та фізичних труднощів вони виявили свою волю та мужність…

Рамон Гнатишин на якусь хвильку призупинився, мов перевести дух, хоча насправді на те мав іншу притичину, йому тут знову хотілося відійти від заготовленого тексту. Як патрон кафедри українських студій при Оттавському університеті, він досконало знав передісторію української еміграції і на власні очі бачив не один вельми цікавий документ. Офіційне відзначення ювілею приїзду перших українських переселенців ще не означало, що першими на канадський берег з його прабатьківської землі ступили саме Іван Пилипів та Василь Єлиняк з села Небилова Калуського повіту – 7 вересня 1891 року вони зійшли з корабля «СС Оріон» на землю кленового листя. Чимало документів свідчили, що і до того наші земляки діставались Канади, аби мати омріяних 160 акрів, себто близько шістдесяти чотирьох гектарів. Ще з капітаном Джоном Смітом, який заснував першу англійську колонію в Джеймстауні, а перед тим 1603 року подорожував Україною, ще з тим капітаном приїхали до Америки перші українці. Ряд високопоставлених військових старшин штабу Джорджа Вашингтона мала прізвища Немирич, Садовський, Грабовський…

Такі і подібні прізвища та імена рясно зустрічаються в дослідженнях 1812–1814 років, але хто тоді розрізняв рутенське, писалося, що прибули з Австрії, Польщі, Росії. Українсько-канадський письменник, поет, драматург та історик не на домислах грунтувався, коли твердив:

«В середньовіччя, як і в давнину, українські землі утримували з Англією взаємини. Чи тільки з Англією? Більш як певно, що і з американським континентом. Є правдоподібності, що давні українці не раз перепливали Атлантик з норманами…»

Найновіший дослідник перших відвідин вихідцями з України американського континенту веде хронологію з 1608 року…

Ні, думав Гнатишин, не варто відступати від заготовленого в історичні мандрівки, як і не варто дорікати парламентарям молодої держави на неочікувані та негадані труднощі. Вони їх самі пересилять, як здолало дідове покоління тяготи і небезпеки освоєння предковічних канадських пралісів, навіть принизливе несприйняття на початках осілими вже громадами українських прибульців. Він тримав у руках той вересневий номер 1897 року вінніпезької газети «Дейлі Нор-Вестер», що в редакційній статті скрушно журилася:

«Навала цих брудних, зубожілих і темних іноземців на прогресивні і освічені громади є важким випробуванням для таких громад. Ці люди не мають достатньо капіталу, щоб витримати труднощі зими… Вони принесли з собою хвороби у повному наборі… Будучи бідними і непрогресивними, вони замість сприяння прогресові гальмують його».

Ні, думав Рамон Гнатишин, він буде говорити про інше, про це він має право сказати, як керівник однієї з найпотужніших світових держав, про те, що загальновизнане усім суспільством. Саме ці українці, про яких знаходились охочі говорити «неосвічені і смердять часником», саме вони розумом і мозолями довели, як прекрасно може родити канадська земля.

– Значення присутності українців у Канаді полягає не стільки у здобутках, яких вони добилися там. Воно виражене радше історичною спадщиною українців, якої зберігається в багатьох місцях нашої країни, зокрема на заході Канади. Перед лицем великих соціальних та фізичних труднощів вони виявили свою волю та мужність, щоб добитися успіхів у сільському господарстві. І тепер нащадки українських переселенців дуже багато роблять для того, щоб зміцнити аграрний комплекс країни.

Ні, він не дорікатиме молодим парламентарям за бідкання на неочікувані труднощі, бо взагалі не любив дорікати чи підсміхати – єдиним, над ким він дозволяв собі кепкувати, був він сам. Рамон Гнатишин знайде інший спосіб сказати про це, інтелігентний і делікатний, коли відкриватиме в Чернівцях музей буковинської діаспори.

– Цей музей – пам’ятник відважним піонерам і невгамовним шукачам кращої долі, – скаже він. – Я горджуся тим, що можу їх вшанувати…

А як виїжджав Іван Гнатишин з Вашківців, де народився батько, то побачив уже з вікна автомашини високо, ледве не під кошлатими хмарами, буслиний ключ, що прямував у вирій своєю небесною многотрудною дорогою. «А може, то душі, знудьговані й зболені, – подумав він, – прилітали відвідати рідні прадавні гніздовища». Може, десь і тепліше, і харчу більше, та однак загадкова, неймовірна і непізнана сила чомусь тягне сюди: через тисячі верст, крізь залиті сонцем небесні обшири чи грозові хмари, в які не раз доведеться зайти ключеві, набурмосені хмари, де живуть блискавиці, що, тішачись волею, зблискують грізно, схрещуються і ламаються; скільки то разів за тисячі верст треба змахнути натомленими крилами, наче веслами, у тугому й пружному повітрі, щоб відшукати в безмежних просторах, без компасів чи комп’ютерів, дорогу до прабатьківського гнізда; усі небезпеки та злигодні треба здолати, бо є велика і нерозгадана, таємнича і млосно заманлива, непосильна і незбагненна для практичного розуму загадка – рідна земля.