Пророчі блискавиці над Олеським замком
Іван Корсак
На пологи дочці Івана Даниловича Теофілі зайшло якраз під найбільшу зливу: з низьких чорних і набурмосених хмар вода, видавалося, падала живцем, громи розгулялися по всьому небу й блискавиці ковзалися з якоюсь особливою останньою втіхою – небавом громам і блискавицям спочивати аж до весни. Доки бабка-повитуха, шкандибаючи, перебігла подвір’я замку, то вимокла геть, наче щойно скупалася. Вона на те незлобливо лиш буркнула, знімаючи поспіхом верхню одіж, з якої лилося, бо ж діло таке невідкладне. З-поміж гуркоту грому, мов десь перекачувалося велетенське каміння, прорізувався крик породіллі, щасливо-болісний і розпачливий крик.
Прислуга у передпокої, очікуючи появи на світ внука господаря, стиха перешіптувалася:
– Зайняло ж породіллю не рано й не пізно: гіршого часу, певно, не вигадати.
– Таких пологів у подібну жахливу пору не було, мабуть, скільки замок стоїть…
– Не кажіть: відколи Марія, донька короля України Юрія І виходила з замком, як з приданим, за мазовецького князя, збігло вже більш як три століття. Хіба ми відаємо, що діялося у цих мурах?
А злива не вщухала, від громів аж тріскало небо, та вряди-годи спалахи блискавиць засвічували вікна неймовірно сліпучо, аж до різі в очах. Найближча рідня, аби не чути болісних криків, забилася вглиб покоїв, тільки під дверима чатувала прислуга, готова будь-якої миті виконати веління повивальниць.
– От як цікаво світ створив Бог – якого б не був знатного роду, а при народженні й смерті рівні усі…
– Ще б пак… Породілля – донька чигиринського старости, львівського каштеляна і воєводи всіх земель руських – а кричить, як проста куховарка.
– У Бога немає ліпших і гірших душ, то люди все навигадували. Теофіла лежала на масивному мармуровому столі, звиваючись у корчах, пологи були важкі, дитя все ніяк не могло з’явитися на світ білий, породілля скричалася, аж голос став пропадати, зриваючись на безсилий хрип.
– Терпи, дитино, терпи і тужся, – схилялася над Теофілою повитуха, і заспокоювала її, і піт з чола витирала.
В неї самої, а вона клопоталася не біля однієї породіллі, і не біля десятка, почав ляк холодними полохливими мурашками пробігати по тілу. Вона не знала якоїсь провини за собою, не боялася гніву господарів у випадку біди – її просто проймав глибокий жаль до цієї молодої жінки-страждальниці та ще підсвідомо зароджувався і став потихеньку ворушитися у грудях панічний та забобонний жах – не в кращий час такі пологи. Хтозна, знамення неймовірної грози на добро чи біду.
– Терпи, дочко, – приговорювала, – нічого не буває без терпіння на цій землі.
Сива і втомлена вже бабця-повитуха якось так сказала останні слова, що можна було розуміти їх по-різному: чи то мала на увазі взагалі цей світ, чи у вужчому розумінні, – ту землю, де живуть, де радіють і страждають, де сваряться, миряться і воюють, і миряться знову, споконвічну їхню землю, їхній край. Якщо сива бабця говорила саме про цю землю, то на ній небом судилося бути терпимим і терплячим, які б війни не спалахували тут і як би людей зла спокуса одне на одного не цькувала.
Донька другого в історії українського короля Юрія І, який розбудовує Олеський замок, поєднує долю з польським родом, знаним і впливовим. Дід, Данило Галицький, приймає королівську корону від Римського Папи, а внук Юрій – від Вселенського православного патріарха і візантійського імператора. Шляхтич Михайло Хмельницький бере за дружину переяславську козачку, і народжується в них син Богдан, який відродить українську державність.
У розбудову Олеського замку на теперішній Львівщині чимало терпіння і клопотів докладає впродовж десятиліть його господар Іван Данилович, але немало труда тут його управителя Михайла Хмельницького, батька майбутнього гетьмана. І коли Іван Данилович стає чигиринським старостою, то своїм заступником-підстаростою запрошує Михайла Хмеля. Гідні поваги терплячість і наполегливість проявляє Іван Данилович, коли родина Хмельницьких зазнала біди. В тяжкім болю під Цецорою, де проти турецької навали разом із польським військом билися вісім тисяч чотириста козаків, батько й син Хмельницькі потрапляють у полон. Богдана викупило запорізьке козацтво, а про викуп Михайла до останнього клопотався Іван Данилович, аби обміняти його на свого полоненого-в’язня Абдурахмана.
…Жінки над породіллею врешті стали з жаху молитися, їхні тихі слова глушив шум зливи, незмовкний і нестихаючий, а блискавиці, спалахуючи, з їхніх благальних облич робили обличчя надміру суворі, наче різьблені з білого мармуру. Усе трапилося майже одночасно. Теофіла видихнула, бо на крик не ставало моці, видавалося, з останньої сили й таки розродилася, немовля подолало злу та невчасну негоду і вимогливим криком заявило про себе – тієї ж миті вдарив грім, від якого затряслися віковічні мури, хитнулась підлога і весь простір покою залило сліпуче, незнане за своєю яскравістю сяйво.
Всі, хто був у покої, попадали на коліна в очікуванні, та більше нічого не трапилося, грім стихав і відкочувався в долину. Ще раз перехрестилися жінки, як забачили, що віковічний, хтозна і з якого століття, мармуровий стіл поколовся. А стара повитуха здивовано перепитала:
– А чого дитина не плаче, тільки ротика розтуляє?
Перезирнулися всі у покої, не розуміючи, бо маля верещало щомоці, аж бабця сама здогадалася:
– Я оглухла? – і затулила вуха долонями та легенько постукала ними, наче воду із вух виливала. Постояла так та й пішла до порога. Тільки у дверях вже озирнулася:
– Це дитя особливої долі. Дай Боже, щоб доброю склалась вона…
…Доля у внука чигиринського старости справді була особлива. Назвали дитя Яном, на честь свата, красноставського старости. А повне ім’я його – Ян III Собеський, один із найславетніших польських королів.