Табакерка Василя Капніста
Іван Корсак
Він переходив площу перед будинком міністра так, як ідуть по льоду – ступні перш пробували, чи не затонкий той лід, чи в будь-яку хвильку може тріснути і заломитися, тіло напружувалося і тужавіло, готове до негаданої несподіванки. Василь Капніст, надвірний радник Російської імперії, в недавньому маршал Київської губернії, йшов на потаємну зустріч з ворогом імперії, прусським державним і кабінет-міністром графом Герцбергом. Лише на східцях будинку, ховаючи все ще голову в комір, Капніст із полегшенням видихнув, бо, видавалося, таки уникнув очей всюдисущих російських нишпорок.
У завше холодному, льодяному погляді графа цього разу промайнула звичайнісінька людська цікавість: який би то вовк здох у загадковому російському лісі, що такий високий царський вельможа набився на потаємну зустріч. Хоча про дещо кабінет-міністр, звісно, здогадувався. Недавно він отримав французькою мовою листа з досить несподіваним змістом. Тим паче, що лист був без підпису.
«Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність, що з нею звертаюся до Вас. Вельми важлива державна справа, що привели мене з далекої країни до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці. Отже, насмілюся благати Вас дати мені окрему аудієнцію: моя місія така, що її можна довірити лише Вашій Ексцеленції».
Василь Капніст відразу перейшов до справи, як тільки представився. У затишному кабінеті, недоступному чужому вухові та лихому оку, він вже почувався у безпеці.
– Я надісланий своїми земляками, – говорив на прийомі відвідувач з далекої України, – які доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду, зокрема, князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть вони у разі війни Пруссії з Росією розраховувати на протекцію прусського короля, коли спробують скинути російське ярмо. У Війська Запорізького відібрані його споконвічні привілеї, все пішло під стопу росіян, то ж люд український волів би відновити давню козацьку конституцію.
Очі графа знов охололи, дихали тим самим льодом, а в думці з боку на бік переверталися вагання: а чи не є цей царський вельможа просто підісланий, аби вивідати берлінський грунт? Утім, великий життєвий досвід, ті роки, що вже шелестіли осіннім листям за спиною, розвіювали сумніви. Але він не міг і не мав права за короля вирішувати одноосібно подібне діло.
– Війна Пруссії з Росією не є ще доконаним фактом, – по довгій мовчанці, аж надто задовгій та нудно тягучій, навіть для такого випадку, – відказав граф. – Гадаю також, що в разі війни головно від самих українців залежатиме, як їх бачитиме і як поставиться до них Пруссія і його величність король Фрідріх-Вільгельм II.
На посіченому літами обличчі кабінет-міністра не ворушилася ні одна зморшка, завше врівноважений і неспішний граф, а хоч би гармата випалила поряд, відповідав ухильно ще й з іншої, тільки йому знаної причини. Придворні інтригани зробили все, аби посіяти недовіру короля до недавнього фаворита графа Герцберга. І нікому він не міг сказати також, що прусський король має потаємно досить тісні стосунки з російським престолонаслідником, великим князем Павлом, з яким пов’язаний ще й перебуванням у масонстві.
– Я співчуваю природному потягу до волі козацького народу, але королем у цій країні інша людина, – сказав на завершення граф Герцберг. – І я негайно буду доповідати про нашу розмову його величності Фрідріху-Вільгельму II.
– Я не зможу вдруге зустрітися з Вами, – додав до сказаного Капніст. – Надто великий ризик. Якщо мене помітять російські нишпорки, то в кращому випадку ще одна яма в підвалах Соловецького монастиря для мене знайдеться – поряд з ямою генерал- лейтенанта і кавалера найвищого ордена імперії, останнього кошового отамана Калнишевського. Тому в разі продовження переговорів проситиму прийняти замість мене мого рідного брата. До слова, таку ж спрагу свободи має люд Польщі.
Граф Герцберг похилив голову в легкому поклоні, який однаково можна було б розцінити і як мовчазну згоду щодо прагнень польського люду, і як знак прощання. Бо польські потаємні прагнення і так йому були відомі – ще в червні 1790 року галицький польський делегат Морський відверто говорив Герцбергу, що нема чого боятися Росії: «Не тільки в Польщі, а й на Україні ненавидять москалів».
Василь Капніст не перебільшував із приводу гарантованої ями в Соловецькому монастирі у разі доносу в Петербург – жодна душа, навіть рідня, не знали про його зустріч із прусським міністром. Лише через низку років він розповість про перемовини вірному другові Василеві Томарі, з яким так давно не бачилися.
– І чим же завершилася твоя балачка з прусаком? – на обвітреному морським вітром, дещо з грубуватими рисами, обличчі Томари з’явилася подоба іронічної посмішки. – Міністр побіг, спотикаючись, доповідати королю?
– Василю, брате, – ковтнув гіркоту Капніст. – Україна їм усім в Європі так болить, як мені дощ над Стамбулом. Та й диву нема – кожному своя сорочка ближча до тіла. Тим більше, Фрідріх-Вільгельм тихенько шарудів під килимом через посередників про можливий переворот на користь престолонаслідника…
– Грім їх побий, ніхто нас не порятує, окрім як самі не виймемо шаблю, – буркнув Томара, та поступово похмуре і грубо тесане його лице попливло в усмішці, широкій і якійсь дитинно-невинній. – Ну й картинка була, хоч Боровику малюй: надвірний радник імперії, недавній губерніальний маршал, та ще й член Російської академії, знаний російський поет розсівся з прусським обер-урядовцем і розсусолює, як би відшматувати Україну від тої ж імперії.
– Від такого ж чую, – і собі відсварився Капніст. – Командувач російського флоту в Середземному морі, що зробить з імператорського благословення, певне, куди крутішу кар’єру – і водночас щирий учень вільнолюбного Сковороди, готовий вже вихопити шаблюку супроти московита.
Томара знову спохмурнів при згадці про Сковороду, він написав своєму вчителеві листа, але відповіді все ще немає за тривалий час.
«Люб’язний мій учителю, Григорій Савич!.. Чи згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю може й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш потребує в пораді, ніж коли був з тобою. О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Як би б ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподіваюся? Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене. Яким чином міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощай і не пожалкуй ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою давньому учню твоєму Василеві Томарі».
Василь Томара не лукавив, коли писав Сковороді «як би б ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем»… Його мучила особиста імперська служба, а іншої ж не було, що геть не в’язалося із поглядами Сковороди, зі власними поглядами на долю рідного краю.
– Знаю, знаю, про що ти думаєш, – немов зазирнув у його душу Капніст. – Краще шаблюку вийняти… Ось варшав’яни вийняли шаблі, білоруси повстали і що ж… Суворовські виродки вистріляли мирний люд Кобрина і Малорити, кров’ю залили Варшаву, на російський багнетах по вулицях її носили польських немовлят, а мертвих для остраху заборонили ховати. Вояк із дітьми і жінками Суворов за це отримав жезл з діамантами та тисячі кріпосних. До цього наш край хочеш підштовхнути?
– А що, брате-товаришу, краще шмарклі жувати? Та дивитися, як ця Катерина, люд і землю нашу вигублюватиме? Вона ж кума, до речі, твоя, дитину хрестила. Ще й табакерку, подейкують, подарувала десь рублів під тисячу…
– Піднімай вище, казали 1110 рублів… Та вдавилася б краще нею та курва.
– Що курва, то курва. Придворні на вухах – граф Шереметьєв, обер-камергер і найзнатніший вельможа на конячці поряд скаче, а черговий жеребець-коханець розсівся в кареті імператриці. А що вже грошей роздала тим жеребцям… Орлов отримав сперш 150 000 рублів, а потім ще 100 000 на будівництво палацу. Коли ж згадала, мало не забувши, що обіцяла 4000 душ кріпосних, то розщедрилася аж на 6000 душ…
– Добра плата за вбивство власного чоловіка.
– Та й це ще не все. Зорич за рік отримав маєток у Польщі за півмільйона рублів, а на додачу ще й коштовностей на двісті тисяч.
– Чував і я, особливо за Потьомкіна. В 1783 році Катерина дала йому 100 000 рублів, аби збудував палац, потім купила у нього за кілька мільйонів, а тоді ж йому і подарувала. Оце гендель у ліжку.
– Тільки той гендель не за свої, а за чужі криваві мозолі. Податки так хитро побудували, що вони в Білорусії і в Україні вп’ятеро вищі російських…
– Знаєш, Василю, – обірвав товариша Капніст. – Якби я так не прив’язався душею до рідної мені Обухівки, кинув би все, поїхав би шукати волі в Америці.
Капніст не лукавив. Він справді був щиро закоханий в Обухівку, в поля і луки округи з її неповторними краєвидами.
«Сказать Вамъ мое житье-бытье, – писав він Державіну 20 липня 1786 року. – Вот оно: душевно отстал я отъ всяких великосветских замыслов. Съиспиваю свое истинное щастіе в уединении, в содружестве Сашеньки, в воспитании детей, в созерцании прекраснейшей девственной природы, лелеющей обитель мою, в погружении себя иногда в недра души моей и в воспарении оттуда иногда к Источнику ея и всея твари».
– І що ж, сховаємо голову в пісок, немов той страус, і чекатимемо доки визволить нас прусак чи хто інший? Так не поспішає щось той прусак…
– Ні, Василю, – крутнув головою Капніст, мов вельми комір в’ївся йому в шию. – Стиснемо зуби і чекатимемо свого часу. Як не при нас, то при внуках чи правнуках, але він настане. А зараз служімо імперії, та не забуваймо при цьому просувати свій люд якомога вище в придворних колах, в армії, у губернські служиві. Я, до слова, багато завинив перед Богом, та маю сподівання, що хоч за одне діло Всевишній простить мені дещицю. Був тут хлопчак один, Володя Боровик, правда, тепер іменується гонорово Боровиковським. Малював він на рідкість, такий талан дарував Отець… Малював хлопець абищо, потьомкінські села, як проїжджала тут Ангальт-Катерина, і пропав би талан. Та я взяв гріх на себе, порадив, як розписати собор у Кременчуці – Петро І оре, Катерина сіє, а внуки Олександр і Костянтин боронують. Побачила цариця, сподобалося:
– А подати сюди цього художника! Тепер талант його не пропаде, не підуть у безвість картини, портрети й інші роботи, через століття залишаться для людей. А нащадки, як не будуть зовсім дурні, то вже якось розберуться – українська душа то чи якесь перекотиполе.
Обоє змовкли, кожен надовго задумався про своє, і першим озвався Капніст.
– А табакерки пані Ангальт, за яку ти глузував із мене, я все ж не викину. І не тому, що дорога вона, а тому, що таким вигадливим візерунком оздоблена, висіченим на металі, ще й покритим зверху черню. А головне, що то наші майстри робили…