Первістки рідного слова

Іван Корсак

Швайпольт Фіоль щільно завісив вікно, ще й спробував рукою, чи прилягає завіса – як істинний німець, він змалечку звик до ретельності та акуратності. Тоді підійшов до столу і погасив, про щось роздумуючи, дві свічі із трьох. В кімнаті враз потемніло, тільки тіні вже не дробилися і стали менш полохливими.

Фіоль чекав невідомого гостя, що через спільного знайомого напросився на втаємничену розмову. Коли в двері постукали і поріг переступив немолодий чоловік у чернечому одязі, Швайпольту видалося, що з прибульцем він десь уже зустрічався. Жестом без слів господар запросив гостя присісти.

– Я священик, русин. Я закінчував Ягеллонський університет тут же, у Кракові, – почав гість неголосну оповідь. – Моє ім’я нічого вам не говорить, бо вже чималенько років збігло, відколи полишив університетські стіни, хіба зрідка навідуюся до земляків, які зосталися викладати в альма-матер.

«Ні, мабуть таки він не зустрічався з цією людиною», – думав Фіоль, розглядаючи під миготливим світлом обличчя гостя, просто в першу хвилю він звернув увагу на посивілу вже бороду, підстрижену, як це роблять священики східного обряду.

– Так, ми якось зустрічалися в університетському колі, – відказав на допитливий погляд гість. – Але навіть і словом не перекинулися. Тут стали вже професорами дванадцять моїх земляків-русинів, вони то й порадили звернутись до вас. А справу я маю ось яку. Ми хочемо запропонувати вам видрукувати русинською мовою православні богоугодні книжки.

Якби незнайомець сказав господарю вчинити замах на короля, то був би той менш подивований, тим паче Фіоль – католик.

– Я не знаю, як правильно вас величати, – по довгій гнітючій мовчанці напівпошепки вимовив Швайпольт. – Але ж ця пропозиція означає для мене гарантований «гонорар» – багаття єретика.

– Вірую в єдину святу апостольську церкву, – сумовито проказав слова з молитви незнайомець.

– Колись на землі люд перестане ділити Церкву Христову, то ж проти Бога не буде у вас гріха. Ми звертаємося до вас саме тому, що ви католик, з чужих німецьких країв, то ж на вас духовна і світська влада звертатиме менше уваги, гадаючи про друк як про звичайнісінький зарібок. Що ж до істинного гонорару, то наша пропозиція вельми пристойна. І платимо наперед.

Вдруге за якусь хвилину Швайпольт Фіоль був навіть не подивований, а швидше шокований почутим. Йому ніяково було навпростець запитати, від кого ж то такі неймовірні кошти, тому подумки шукав щось дотичне, бодай хоч трішки уяснити собі, з ким має справу.

– Ми не грабували королівську казну, – немов читаючи сумніви та вагання Фіоля, вів далі гість. – Ці кошти від поважного люду. Можливо, ви знаєте, тепер в Ягеллонському університеті навчається кілька сотень спудеїв з русинської, або ж її ще називають української, землі, чимало з них, як я вже казав, стали професорами, посідають помітні владні місця в Кракові.

– Не думаю, що зі спудеїв можна стільки зібрати, – буркнув Швайпольт.

– Звісно, – охоче кивнув головою гість. – Але з професурою вже зовсім інше. Назву лише одного – Джорджо да Леополі, він же Юрій Котермак, він же русин Юрій Дрогобич. Це доктор медицини і філософії, що зараз тут викладає, обирався перед тим ректором Болонського університету. Ще вісім років тому, в лютому 1483 року, він став першим русином, що видрукував окремою книгою свою наукову працю, хоч і латиною. З точністю до години і хвилини він вирахував два наступні місячні затемнення, рух планет і дав прогноз погоди. Такі ж поважні й інші люди, від імені яких я звернувся до вас з цією благородною справою.

– І все ж одній краківській русинській громаді не під силу подібне, – опирався Швайпольт Фіоль. – Я вже не кажу про те, що видати русинською мовою книги лише півділа, їх ще треба продати чи поширити іншим чином.

– Ви змушуєте мене йти на цілковиту відвертість. Я дію також від зовсім недалекої звідси Перемишлянської православної єпископії. В друкові вельми зацікавлені єпархіальні осередки Городка, Дрогобича, Самбора, Холма, Луцька, Володимира, що на Волині, навіть невеличкого Смідина на Турійщині. Страх і спокуса боролися в душі Швайпольта Фіоля, а ще жаль домішувався до цієї незнайомої людини, яка так само ризикувала життям заради святого діла…

«Справді-бо, Христос не ділив людей, він же на муки і смерть ішов заради всіх», – Фіоль вперше задумувався над цією істиною, яку тепер вважав аж ніяк не єретичною для католика.

Пізно ввечері незнайомець з господарем обговорили всі деталі та дійшли згоди. Коли за гостем зачинилися двері, впустивши в дім прохолодний вітер, що мало не здмухнув слабосилу свічу, у Швайпольта Фіоля після кількагодинного вагання й дерзань важкий камінь остаточно спав з серця: «Ні, то не гріх…»

А вдосвіта прудкі коні несли його вже у неблизький Брауншвейг, до давнього знайомого і неабиякого майстра з лиття металів Рудольфа Боредорфа. Запилений з дороги і втомлений, Швайпольт взявся тут же малювати потрібні йому кириличні букви і вигадливі, ніколи не бачені майстром надрядкові значки.

– Мені невідкладно треба 230 таких літер та значків, – пояснював Швайпольт. – За кілька днів я дам точний малюнок кожної букви. А за скільки можна відлити?

Рудольфа не злякав незнайомий шрифт і він погодився взяти замовлення невідкладно.

– Заприсягнися, що без моєї згоди не відливатимеш таких шрифтів ні для кого, навіть для себе, і нікого не візьмешся вчити робити такі шрифти, – зажадав Фіоль.

Боредорф заприсягся, але Швайпольту видалося цього замало і майстри зареєстрували свою домовленість навіть в міській книзі – Фіоль інтуїтивно відчував успіх церковнослов’янських книг, тож не хотів будь-кому віддавати майбутні зарібки.

Мине небагато часу і відлиті шрифти будуть перевезені в Краків, а з друкарського верстата зійдуть перші аркуші «Часослова» і «Осьмогласника». Швайпольт брав ті аркуші, і так і сяк розглядав їх та тішився, немов власним дитям:

«Доконана би (сть) сія книга у великом граді Кракові при державі короля полскаго Казимира і доконана би (сть) міщанином краковским Швайполтом Фіоль, із Німець, німецького роду, франк».

Книги бережливо пакувалися, а возити їх в далекі русинські землі могли тільки поважні особи, яких нереально обшукати чи пограбувати.

…Листопадового похмурого дня 1491 року випав перший сніг, він падав тихо і несміливо, немов соромився свого передчасного дещо приходу. На подвір’я друкарні Швайпольта Фіоля озброєні вершники ввірвалися раптово, загарцювали розгарячілі коні, викидаючи копитами чорну землю на незайману ще сніжну білизну. Троє вершників спішилися і стрімко ввійшли в приміщення. Все сталося раптово, Швайпольт не пручався, як його в’язали, тільки подумки помолився: «На все Твоя воля, Боже».

На допитах у в’язниці він на розчарування та роздратування слідчих нічого не міг розказати певного – він і справді не знав ні імені людини, що давала гроші, ні тих, хто забирав книги. Тим часом впливові русинські люди при дворі польського короля і в церковних колах робили свою справу, аби визволити Фіоля. І якогось дня Швайпольт вийшов за тюремні ворота – його чекала готова в дорогу карета.

– Куди мене? – тільки й поспитав візника.

– У безпечне місце, – відповів візник голосом тої людини, що приходила у чернечому одязі на першу розмову про друк русинською, або ще як називали, українською мовою.

Коні рушили, прощавай, друкарне, та не прощавайте книги. Розбіглися-розлетілися ви світами, навіть через століття говоритимете ви вустами різних людей у Божих храмах. «І якщо від того, – думав Фіоль, – світ стане бодай на крихту добрішим, то шлях свій на цій землі я пройшов не марно».