Лист земляка

Іван Корсак

Того спекотного серпневого дня в Ігоря Сікорського було таки чимало заморочки, то ж до пошти руки дійшли тільки пізно ввечері. Ігор Іванович засвітив настільну лампу і почав розрізати конверти. Серед ділової кореспонденції один лист був досить несподіваним. Писав Василь Галич, викладач тутешнього американського університету: він просив розповісти про родовід Сікорських, над чим зараз особисто працює, бо Галичу це потрібно як науковцю, що досліджує українську діаспору.

«Ти ба, – усміхнувся Ігор Іванович, відкладаючи листа. – Мав би я надмірно загострене честолюбство, то й запишатися можна – мені лише сорок два, а за дослідження життєвого шляху вже беруться науковці».

Він встав, пройшовся кімнатою, з подивом глипнув на сніжно-білий прямокутник паперу під яскравим світлом лампи. На просте, як табличка множення, запитання, виявляється, не так просто відповісти. Він уродженець Києва, тут же минули прекрасні студентські роки у Київській політехніці, де спроектував перші літальні апарати. Отож, начебто, з України, але такої держави немає на жодній карті, її загарбали більшовики. Діяльні роки в Петербурзі, створення літаків «Гранд» та «Ілля Муромець», переліт Петербург – Київ, що побив усі мислимі тоді світові рекорди.

Сікорський опустився на стілець і почав швидко писати:

«Мій рід, який походить із села на Київщині, де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського походження. Одначе ми уважаємо себе росіянами з причини, що це була частина Росії і український нарід був інтегрований частиною Росії так, як Техас чи Луїзіана є інтегрованою частиною Сполучених Штатів».

Він інженер, людина звична до точності, і має такої ж точності дотримуватися скрізь, в тому числі в адміністративному поділі. Це вже інша справа, що більшовицька Росія віддячила молодому вченому, льотчику і конструктору, в своєрідний спосіб, занісши його ім’я в «ліквідаційні списки». Ігор Іванович сумнівався, що прізвище Сікорського якимось чином проминуть у цих чекістських «списках», тож після жовтневого перевороту 1917-го через Францію рятувався еміграцією в Сполучені Штати. Хоч як тяжко починати з нуля, маючи у кишені лише кількасот доларів, тут він вже в 1923 році засновує авіаційну фірму «Sikorsky Aero Engineering Corporation». Вдячна російська преса посилає йому навздогін одбірну лайку за те, що посмів зорганізувати «гнездо авиационной белогвардейщины».

Справді, хто він, якого роду? Ігор Іванович з дитинства пам’ятав дискусії з колегами батька, професора Київського університету, чи є різниця між росіянами та українцями та про заборону української мови. Особливо насідав один колега на працю Івана Олексійовича Сікорського «Всеобщая психология с физиогномикой в иллюстрированном изложении», що вийшла в Києві ще 1904 року. Там старший Сікорський писав:

«Тип малоруса і великоруса різняться між собою в тому відношенні, що у малоруса меншою мірою створилися ті нові риси, набуті від фінів, і більше зберігся природний слов’янський розум і почуття».

Батько тільки одного разу розсердився:

– Ви неправильно тлумачите думку – я говорю про «більш слов’янський», акцентую на «слов’янський»… А не так як Вісаріон Белінський: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца… Ох, эти мне хохлы. Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!»

Ігор Сікорський міг би, звичайно, свої задуми здійснювати і в Росії. Але там уже господарювали інші. Версальська мирна угода забороняла Німеччині ряд нових видів техніки, в тім числі військові літаки. Обійти договір допомогла радянська Росія. За Раппальською угодою німецькій авіаційній фірмі «Юнкерс» здаються в оренду виробничі приміщення колишнього «Автобалта». Доставивши з Німеччини потрібні верстати й обладнання, німці швидко освоїли великосерійний випуск літаків і розробку експериментальних бойових машин. Цехи, де могли б монтувати літаки Сікорського, тепер монтують «Юнкерси», в тім числі бомбардувальники, літаки-розвідники і винищувачі. А для зручності «Юнкерсу» алюмінієвий завод в Кольчугіно під Москвою має забезпечувати німців потрібним прокатом.

Згодом спохватяться в Росії, виїде «Юнкерс», та військова машина для Адольфа Гітлера вже відновлена… для Європи, світу і себе.

Він, звичайно, мав свою думку про те, що відбувається в Росії. Мине час, і конструктор літаків та гелікоптерів зовсім не несподівано, а радше за логікою життя глибоко віруючої людини, напише працю про головну християнську молитву «Отче наш» і подасть своє бачення молитви як науковець. І там буде таке посилання:

«Талантливый современный русский автор Иван Лукаш, потрясенный ужасными деяниями безбожных коммунистов, пишет: «Дьявол – это убийца, истребитель духа и мысли, змея, жалящая живое… О, я понимаю. Я вижу дьявола в моей России и во всем мире, пыль земная, удушающая дух, извращенная мыслью…»

Ігор Сікорський знав про голодомор на Україні і Поволжі, про це кричав весь пресовий світ. Але йому не хотілося навіть думками вертатися в Росію, назад у своє минуле, надто багато цікавого і захопливого у нього є тут сьогодні, є мрії, які так хочеться втілити у свої металеві птахи, що зблискуватимуть супроти сонця срібними крилами. Ігор Іванович навіть мав нагоду поділитися з найширшим людом своїми мріями, своїм баченням майбутнього. Газета «Нью-Йорк телеграф» затіяла вигадливу штуку: вона вибрала дванадцять «найбільш мислячих жителів міста», в тому числі Сікорського, попросивши поділитися своїм баченням прийдешнього півстоліття. Ігор Іванович не відмовив газетярам.

Як авіаконструктор, оповідав в інтерв’ю, він вірить, що швидкість літаків може сягнути 1300 кілометрів за годину, океан долатимуть лайнери отак годин за п’ять, Нью-Йорк стане унікальним континентальним аеропортом, з американського континенту стартуватимуть літаки через Північний полюс на Берлін і Москву, місцеві авіалінії обслуговуватимуть гелікоптери, а ще будуть герметичні літаки, в яких люди через стратосферу літатимуть в будь-яку точку землі без будь-якого дискомфорту… Ще сміливіші мрії Сікорський висловить згодом, як візьметься за гелікоптери. Ось як він напише в книзі «Грядущий вік повітря»:

«Уявіть, як ваша дружина бере вертоліт і відправляється на ньому до подруги. Вона відчиняє двері вертольотного ангару, який лиш трішки більший за старий сімейний гараж на дві машини. Дружина сідає в двомісну кабіну і заводить двигун, переключає енергію на шасі і вирулює… Потім ваша дружина злітає на чотириста метрів, виходить на спеціально відведену повітряну трасу, і через тридцять хвилин вже гомонить собі із подружкою».

…Ігор Іванович писав листа незнаному землякові Василю Галичу швидко, розмашисто, за чотирнадцять років свого життя у Сполучених Штатах він не тільки вільно розмовляв англійською. Він уже й думав нею. І так само раптово Ігор Іванович відкинув ручку.

Може, до стриманого листа незнаній людині додати щось з пережитого, що зарубинами на серце лягає? Він зараз працює над літаком, на якого покладає великі надії, і якби Всевишній допоміг їх здійснити, то було б новим словом в авіації. (Надії Сікорського справдяться – цей літак відкриє пасажирську повітряну лінію через Тихий океан, прокладе транспортну повітряну лінію). Але це все так тяжко дасться… Скільки разів сам на власноруч змонтованих літаках падав, чудом залишався живим, і знову не відступався від мрії. До смерті, певно, снитиметься випадок з літаком S-35, який мав стати новою сторінкою в літописові авіації.

Французький льотчик Рене Фонк, відчайдуха і непосида, готуючись до першого в історії перельоту через Атлантику, поміж різних варіантів літальних апаратів вибрав машину Сікорського. Справжній ас Першої світової війни прагнув виграти приз в 25 000 доларів – серйозні гроші на ті роки. Загорівшись ідеєю, Фонк весь час підганяв Сікорського, Ігор Іванович в свою чергу клопотався з колективом, просив пришвидшити роботу, хоча люди над вдосконаленням літака і без того працювали на межі можливого. А Рене Фонк насідав, він не тільки боявся втратити оголошений приз: літо закінчувалося, насувалася осінь, а для такого перельоту потрібна хороша погода. Нарешті все готове, серія випробувальних польотів дала хороші результати. Він робить переліт у Вашингтон, де в присутності офіційних осіб проводяться технічні заміри.

20 вересня 1926 року екіпаж зайняв місця для польоту. Тисячі людей юрмилися навколо, вони приїхали з усіх усюд подивитися на історичне диво. Літак повільно рушає, набирає швидкості поміж вузького коридору людського юрмища, що аплодує і захопленими криками проводжає екіпаж, ось машина вже подолала половину злітної смуги… Раптом Сікорський побачив, що швидкість падає, за літаком знімаються клуби куряви. «Скид не спрацював, допоміжне шасі волочиться», – холодна, тривожна вжалила думка. А далі був вибух, двоє льотчиків вирвалися з вируючого пекла, а радисту й механіку не пощастило… На очах у завмерлого натовпу палахкотіли і дужчали стовпи злого і немилосердного полум’я, в якому живцем горіли двоє колег, здіймався і плив над велелюдним зібранням чорний дим, а з тим димом злітали надії Сікорського вписати нову сторінку в освоєння неба.

Але Ігор Іванович, тяжко переживши трагедію, не здається. На подив, не хоче капітулювати і Рене Фонк, бо замовляє знову літак. Знову напружена робота. Надлюдські зусилля, літак майже готовий, кожна найменша дрібничка перевірена десяток разів і…

– Чарльз Ліндберг підкорив Атлантику! – вибухнув світ новиною, ім’я незнаного пілота дзвінко вигукують хлопчаки, продаючи газети з фотографіями чужого, не Сікорського, літака. Мрію Ігоря Івановича продають компанії і та мрія возитиме звичайнісінькі вантажі в Південну Америку.

…Він молився і просив неба стійкості. Пізнього вечора, коли сім’я давно відпочивала, він стояв біля вікна і читав молитву, дивлячись на безкрає небо, під яким земні рукотворні вогники втомлено згасали один за одним, зате вгорі, в темно-синьому, аж фіолетовому небі, спалахували та набирали сили зорі, що ковзаючись та переломлюючись через віконні шиби, переливалися і обнадійливо змигували. Доля дарувала йому неабияку амбітність та витримку, мало того, ця витримка «прищеплювалася» колегам. Коли чергова модель була майже готова, Ігор Іванович прийшов до безперечної впевненості: успіх гарантований, якщо… Якщо поставити на літак більш потужний двигун за 2500 доларів. А їх в Сікорського не було. Він збирає колег, десь чоловік до півсотні, зачиняє за собою двері і ключ ховає в кишеню:

– Маємо знайти ці гроші, маємо скинутись, – пояснює ситуацію, намагаючись поглядом зустрітися з кожним.

– Ми й так уже кілька місяців без платні, – не лукавлять колеги, хоч і не дорікають за нечуване в американському житті.

– Маємо знайти, – стоїть на своєму Сікорський. Хтось кривиться, мов кислицю ковтнув, хтось крекче, але починають шелестіти асигнаціями, подумки прикидаючи, що лишиться на сім’ю. Ось уже й чималенька купка грошей…

– Дві тисячі, – підраховує касир.

– Ми вкладаємо у своє майбутнє, – Сікорському говорити важко, бо тут відвага потрібна навіть більша, аніж сісти в невипробуваний літак. – Зрештою, не тільки своє.

Знову шелестить казначейський папір, кучка грошей зростає і нарешті звучить:

– Потрібна сума є!

Ігор Іванович мовчки вклонився колегам. Двигун було куплено, літак дає прекрасні результати. Історики науки стверджують, що до 1931 року жодна країна в світі не мала пасажирських літаків, які могли б на регулярних лініях перевозити до 40 чоловік на віддаль принаймні у кількасот кілометрів. Це могли робити тільки машини Ігоря Сікорського.

Успіх літаків С-38 дав підстави компанії «Пан Америкен Ейруейз» зробити замовлення на літака-амфібію для транспортування сорока чоловік на великі віддалі. Аналітики компанії, що на той час була найбільшою в світі і її машини вже ходили аж до Південної Америки, пророкували подібному проектові велике майбутнє. І Сікорський створює такий літак.

Знову недоспані ночі – від конструкції крила до комерційної віддачі, аби при менших витратах дійшов найбільший вантаж на найбільшу віддаль.

Напередодні офіційного випробування нового літака С-42 в компанію Ігоря Сікорського надійшов лист від президента Національної аеронавтичної асоціації. Президент просив звернути увагу на моделі літаків, які здатні встановлювати світові рекорди, бо ж Сполучені Штати по цьому відстають далеко від Франції.

1 серпня 1934 року прискіпливі спортивні комісари опломбували паливні баки, звірили на вагу вантаж і літак-амфібія, ревучи потужними двигунами, рвонувся з блакитної водної гладіні у блакить небесну. Радість з тривогою навпіл екіпажу у складі Б. Сергієвського, С. Музики (чи не правда, американські прізвища?) та вже згаданого Ч. Ліндберга тривала вісім годин, аж доки після приземлення залишилася тільки тиха радість.

Єхидно посміхаючись, відписували президенту Національної асоціації аеронавтики: так і так, мовляв, отримавши вашого листа, ми встановили сьогодні вісім світових рекордів – Сполучені Штати тепер мають їх сімнадцять, а нахабна досі Франція вже відстала, бо має на один менше, отож компанія охоче і швидко відгукнулася на заклик. Літак небавом відкрив лінію США – Аргентина.

Після тріумфу посипалися замовлення. Майже два десятки літаків купили американські військово-морські сили, понад півтора десятка «Пан Американ» і два – Радянський Союз.

Нова і не менш яскрава сторінка – гелікоптери. Пристрасне захоплення молодості, ще з київських часів, що на три десятки літ відійшло начебто на другий план.

Саме з гелікоптерів, зі здійснення мрії Леонардо да Вінчі, почав свій конструкторський шлях в авіацію. Перед цим на три місяці з’їздив у Париж, познайомився з тодішніми французькими авіаторами, ба, навіть навчався в авіаційній школі знаменитого Фарбера. І ось він з двома двигунами «Анзані» знову в Києві, в батьківському домі. В їхньому саду був невеличкий будиночок, якому судилося стати першим авіаційним цехом. Тут і виготовляв свій перший вертоліт Сікорський.

Перша машина вперто не хотіла підніматися, натомість «танцювала» на землі. Настирлива праця виявила причини, то ж Ігор Іванович змінює програму досліджень, працює над другим варіантом. Журнал «Всемирное техническое обозрение» відгукнувся на ці сміливі спроби:

«Студент Політехнічного Київського інституту І. І. Сікорський винайшов апарат, який складається з клітки, в якій двигун та обладнання, передачі й місця пілота… Гвинти рухаються в 10 разів повільніше двигуна, тобто роблять 160 обертів за хвилину. Цими гвинтами винахідник сподівається підняти апарат. Та досі тяга гвинтів сягає 9 1/3 пуда, коли апарат важить 12 1/2 пуда… В майбутньому п. Сікорський хоче зменшити вагу гелікоптера до 10 пудів, а крила збільшити, досягши підйомної сили 14–15 пудів».

Яблуні у батьківському саду доцвітатимуть, опалі пелюстки, видаватиметься Ігореві, місячним сяйвом світитимуться навкруги кожного дерева, як він візьметься за новий проект.

Досвід конструювання гелікоптера десь відкладений собі в пам’яті, бо зарано напевне, натомість з друзями збудує два літаки. В статті за 8 число 1910 року «Воздухоплавание в Киеве» (журнал «Воздухоплаватель») писатиметься, що апарати Сікорського вдалі, стійкі та міцні, і успішними є «досліди з апаратами на заливних луках Куренівки». Це були літаки С-1 і С-2, що дадуть початок всесвітньовідомій серії.

Багато книг написано і сотні їх ще можна написати про подвижницький труд Сікорського над гелікоптерами. Вони вийдуть у великий світ, отримають загальне визнання.

– Я буду надалі користуватися лише вашими вертольотами, – скаже президент США Ейзенхауер після польоту на машині Ігоря Івановича.

Всі наступні президенти не змінять започаткованої ним традиції. На гелікоптері Сікорського залюбки покатає американський президент свого гостя Микиту Хрущова. Зате інший «Літаючий човен» Ігоря Івановича, знятий у фільмі «Волга-Волга», безцеремонно видаватимуть за «советский, русский».

– Головними для батька на шляху в авіацію, – оповідатиме син Сергій Ігоревич Сікорський, відвідавши Київ уже в лютому 2007 року, – стали дві книги, прочитані ним ще в шістнадцять літ. Перша – сьогодні мені відома книга Жюль Верна «Робур-завойовник». А друга – праця Леонардо да Вінчі. В Англії знайшли престару книгу, де був його «Кодекс Атлантикус». Серед малюнків різних пристроїв – знаменитий малюнок гелікоптера. Задумку генія втілив Ігор Сікорський.

…Ніч вступила в права, коли Сікорський дописав листа Василю Галичу, знаному досліднику української діаспори, в майбутньому професорові Північно- Мічиганського університету. За вікном над вогнями міста зійшов місяць, такий блідий і кумедний, мов домальований до різнобарв’я індустріальних міських вогнів. Ігор Іванович розмашисто підписався і поставив дату: «30 серпня 1933 року».

Збіжать роки і до редакції тижневика «Свобода» надійде кореспонденція від професора Дарії Маркусь, доктора історії освіти і співавтора американського тому «Енциклопедії української діаспори». Професор Д. Маркусь напише:

«Шукаючи за іншою інформацією, я випадково натрапила на надзвичайно цікавий лист Ігоря Сікорського до Василя Галича, в якому знаменитий винахідник просто і ясно заявляє про своє українське походження. Це, мабуть, єдиний документ з підписом І. Сікорського, який визначає його етнічність. Сікорський завжди був дуже чутливий щодо того, щоб його не визначали поляком, і це було причиною, чому він досліджує свій родовід… Добре було б підтримати акцію, метою якої є назвати летовище в Борисполі іменем великого піонера летунства Ігоря Сікорського».

Слушність думки пані професорки важко переоцінити. Петербург, сором’язливо заплющивши очі на «ліквідаційні списки» (розстріляли б напевне Ігоря Івановича, як розстріляли його керівника Шидловського разом із сином, багатьох інших сподвижників) вже назвав одну з площ іменем великого конструктора Сікорського. Як на те пішло, в Петербурзі Ігор Іванович провів найменшу частину життя. То чого ж ми так цураємось?

…Над Борисполем гудуть літаки, весело змигуючи вогнями, злітають і прибувають з усіх кінців світу. У вигинах крил, у класичних лініях металевих їх тіл є й лінії, виведені рукою уродженця Київської землі.