«Що ми? Чиї сини?»

Євген Сверстюк

Вихід з Єгипетського полону – це передусім повернення до себе, до своїх коренів і до своїх святинь. Безпам’ятство є умовою виживання в неволі. У відомій легенді про євшан-зілля змальовується образ співця, який прагне і словом, і рідною піснею пробудити порив до волі в половецького невольника. Але він глухий до всього і тільки пучок євшан-зілля, знайомий з дитинства запах, оживив його. Після втечі з полону той співець, звичайно, розповідатиме хлопцеві історію та легенди рідного краю.

В українців справа складніша. Протягом століть нам забивали голови усім, аби тільки ми не знали: «що ми? Чиї сини? Ким? За що закуті?..» (Т.Шевченко). Як зауважив Олександр Довженко, ми єдиний в світі народ, в школах якого не вивчається рідна історія.

Нині ми вже вивчаємо історію України, але в пам’яті нашій усе ще домінує звук старих імперських міфів, на яких виховувалися покоління слухняних імперських «малоросів». Комплекс меншовартості не дає сучасній молоді тверезо сприймати факти в потоці лжеінформації. Навіть історичні факти, які зберегла пам’ять, сприймаються з тенденцією сліпо вірити іноземним джерелам, які плекали, звісно, свою пам’ять, свої національні інтереси і підходи.

Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка. Хтось може закинути, що в тих щирих розповідях акцентується національний мотив. Однак згадаймо мотивацію знаних у світі вчених, математиків Михайла Остроградського, Михайла Кравчука, фізика Івана Пулюя, письменника і перекладача Миколи Гнідича, зрештою Тараса Шевченка і навіть Миколу Гоголя. Хіба вони не підкреслювали своєї національності в середовищі, яке воліло б її закреслити? Бо почуття національної гідності є важливою складовою людської сутності та порядності особи і громадянина.