«Величний благодійник людства»

Іван Корсак

Помічник переступив поріг, та й так застиг у німому запитанні – заготовлені слова вертілися в голові, перекладалися, аби зручніше влягтися, але вимовити їх було вже не сила.

– Отже? – відірвав погляд від писаного Володимир, щоб допомогти якось зрушити ті слова.

– Вакцина проти бубонної чуми готова, випробування на тваринах успішне. А далі? – видихнув помічник так, мов щойно зняв колоду з плеча і саме оце випростався.

– Лишилося мізер: треба людина, яка не побоїться, – замість помічника сказав Володимир слова, що той так перекладав і підфасовував, перш ніж вимовити.

– Знайдемо…

…То був вельми лихий час. Епідемія бубонної чуми з Гонконгу перекинулася в Індію і через густоту населення та умови життя загрожувала незмірними бідами. Уряд Індії вдруге запрошує з Парижа, з інституту Пастера, Володимира Хавкіна, знаного вченого, який до того вже один раз рятував цю країну від епідемії холери.

10 січня 1897 року Володимир із несподіваним проханням звертається до лікаря. Той набирає у шприц рідину зі смертельними бактеріями і вводить її Володимирові під шкіру спочатку в лівий бік, потім – у правий. У лікаря вже після уколу затремтіли руки, він може, якщо не станеться диво, стати убивцею цього вченого і колеги, хоча сам Володимир настирливо, правда, потайки від усіх, просив зробити випробування.

Уже через годину почалася лихоманка, перед очима попливли кола – усіх кольорів веселки, наче в дитинстві, у рідній Одесі, коли дивився, як сходить сонце просто з води, з-за легких вранішніх хвиль; переломлюючись, промені вигравали розмаїттям барв, творячи неймовірне диво, грало, тремтіло і море, і досвітнє сонце. Лихоманка дужчала, через дев’ять годин у Володимира температура сягала сорока, але він продовжував працювати, нікому й словом не обмовившись. Наступного дня, перед важким засіданням, знову просить лікаря зустрітися – цього разу Володимирові вводять десять кубиків смертоносного розчину, що вчетверо перевищує розрахункову дозу, яку небавом даватимуть індійцям. Володимир Хавкін вижив і видужав.

Епідемію, що наростала, вдалося спинити, сотням тисяч людей у Калькутті, Карачі, Бомбеї та інших містах і селах вводили рятівну вакцину – смертність зменшилася у 15 разів.

…Далеко позаду Одеса і Бердянськ, дитячі та юнацькі роки, навчання в Одеському (тоді Новоросійському) університеті, захоплива робота студента в лабораторії Іллі Мечнікова. Бунтівного студента двічі виключають із університету, врешті Мечніков кличе Володимира Хавкіна в Париж, в університет Пастера, куди виїздить з тюрми народів Ілля Ілліч, не витримавши російської ксенофобної задухи. На жаль, Володимирові не вдається запропонувати достойної його рівня роботи, він влаштовується… молодшим бібліотекарем. Із досвітку й до початку робочого дня досліди в лабораторії Мечнікова, а після закриття бібліотеки – знову лабораторія. Протихолерну вакцину Володимирові вдається створити вже за три роки такої неймовірно напруженої праці. Але як довести її ефективність? Приховуючи це від інших колег, Володимир 18 липня 1892 року вводить вакцину… собі. Температура, головний біль, лихоманка, але Володимир не покидає лабораторії. Через тиждень він просить доктора Явейна повторити експеримент, тільки вже цього разу «пригощає» сам себе посиленою бактеріальної отрутою. Ще троє друзів не побоялися піддати себе експериментній загрозі – і світова преса оповістила про перемогу над холерною бідою. Луї Пастер та Ілля Мечніков щиро вітають Володимир Хавкіна, який за тиждень стає знаменитістю на всіх континентах.

А коли в Індії спалахнула епідемія холери, англійський уряд запрошує Володимира у Калькутту, де особливо лютувала ця грізна біда. Десятки тисяч щеплень не тільки у містах, а й у джунглях, у віддалених населених пунктах, навіть серед боліт та лісів. І це всупереч панівним релігійним поглядам, всупереч загрозі фанатиків вбити його особисто. Смертність зменшується в п’ять-вісім разів – і то було тихою втіхою, дужчою за всі небезпеки.

Близько двох десятиліть життя віддав Володимир Хавкін Індії. З нашвидкуруч, за три дні створеної лабораторії проти бубонної чуми, виросте Бактеріологічний інститут, який по смерті назвуть його іменем, в Бомбеї встановлять пам’ятник вченому. Звідси в усі кінці світу розійдуться понад чотириста мільйонів доз вакцини, яка врятує мільйони від жахливої смерті та мук. Англійська королева Вікторія вручить орден Кавалера Індії, а Паризька академія відзначить Володимира Хавкіна спеціальною премією за визначний вклад в медичну науку і практику.

З далекого Бомбея у скрутний час прийде поміч і в рідну Одесу – Данило Заболотний, майбутній президент Академії наук України, «гаситиме» початки епідемії вакциною Хавкіна.

А в Одесі Володимир побуває вже у літньому віці, сколесивши немало доріг по світах та здолавши океанських хвиль – у 1927 році. Пройде вулицями, відвідає університет, будинок, де колись була Пастерівська станція, і, звісно, дім на вулиці Коблевській, № 38, в якому мешкав студент Володимир Хавкін.

Тут у нього вони збиралися ще зовсім юні, захоплені ідеями народовольців, на студентські сходки. Особливо здружився він із братами Володимиром, Степаном і Герасимом Романенками. Та студентство доволі швидко впадає в аж надто пильне жандармське око, за молоддю назирці ходять нишпорки, хоч не бракує «стукачів» і в студентському середовищі. Це вже потім з’ясується, що жандармське безупинне стеження тривало майже вісім років. Після чергового доносу «стукача» Степана і Володимира Романенків арештовують, під час обшуку в Степана до того ж знаходять позацензурне женевське видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, лише Герасимові вдається втекти за кордон…

Небавом полишить кордони російської імперії і майбутній головний бактеріолог Індії.

Володимир Хавкін достойно продовжив науковий і лікарський досвід іншого свого земляка – Данила Самойловича, якого знаний французький лікар П. Ж. Кабаніс заслужено назве «величним благодійником людства».

…Над Москвою, напівспорожнілою та оточеною карантинними заставами, розпростерла чорні крила невидима смерть – чума. І такі самі чорні хмари клубочилися над вулицями й провулками, густі та ядучі хмари. Цілодобово, за рекомендацією медиків, москвичі палили багаття з соломи і гною, в такий «науковий» спосіб рятуючись від невмолимої біди. Ще 1654 року чума забрала життя більш як половини жителів міста, науковці застерігали царицю про нову загрозу, але Катерина II вірила більше придворним підлабузникам, які заспокоювали її. Час для карантину був втрачений, чума вихлюпнулася на вулиці, і трупи людські не встигали прибирати поліцейські. До цієї сумної праці залучали «колодників», тюрмаків, кримінальних злочинців, випущених спеціально раніше строку.

– Чорні дияволи! – панічно хрестилися москвичі й тікали чимдуж, бо «колодники» свій погребальний труд суміщали зі звичними грабежами. За добу в Москві гинуло спочатку до 900 чоловік, згодом кількість мерців перевищила 1200… Хтось пустив чутки, що чудотворна ікона Боголюбської Богоматері біля Варварських воріт зцілює стражденних і народ ринув туди.

Архієпископ Амвросій, боячись біди у цій несусвітенній сутолоці, наказує перенести ікону в найближчу церкву. Обурений люд забиває палицями на смерть архієпископа, знищує карантинні загорожі. Кинута на придушення бунту армія всіює Красну площу сотнями повстанців.

У такий час 27-річний Данило Самойлович приймає спеціальну лікарню при Угрешському монастирі. Він цілодобово біля хворих, лікує, ріже гнійні бубони, доглядає нещасних. А коли при Симоновому монастирі відкривають спеціальну лікарню для «чумних» на 2000 хворих, він переходить сюди. Мужній лікар застосовує свою методику лікування, так само самовіддано, істинно по-християнськи, клопочеться про хворих. Інакше він і не уявляє – вихованцеві Київської академії, синові й онукові священиків із села Янівці на Чернігівщині змалечку був прищеплений християнський дух. А ще ж скільки рятував люду від болі та смерті як полковий лікар на турецькій війні…

Тричі чума «хапала» Данила Самойловича і тричі – дивом! – він знову ставав на ноги, щоб знову відводити від тисяч смертельну загрозу. Врешті до вересня 1775 року чума відступила. І тепер колеги-лікарі наполегливо радять Самойловичу узагальнити власний досвід, виїхати за кордон для захисту докторської дисертації.

А далі був Страсбурзький університет у Франції з вельми авторитетним медичним факультетом, Австрія, Німеччина, Голландія, Англія. Блискучий захист докторської дисертації. Вперше друком виходять наукові роботи про чуму 1771 року. Свої праці Данило Самойлович надсилає Катерині II, Сенат підтверджує їхню наукову та практичну цінність, але пропозиції Самойловича цариця нехтує.

Сім років серйозної європейської школи, здобуття авторитету та наукового імені – і вчений повертається в Петербург. У Росії критичний брак медичних спеціалістів.

– Та знаєте, зараз немає вакансій, – ухильно, ховаючи очі, відповідає чиновний люд. Більш як півроку вчений залишається безробітним, аж доки не допоміг професор Максимович-Амбодик.

На південь України тим часом насувається чума, від Херсона і аж до Лубен і Диканьки гинути почали тисячі людей. Знову знайома бездіяльність влади, аж доки від чуми не помирає командувач Чорноморського флоту і Херсонського адміралтейства Ф. Клокачов. Тільки тепер надходить вельми чемний лист графа Потьомкіна: «Известное искусство и прилежание в отправлении звания вашего побудили меня вам поручить главное, по должности медика, наблюдение всех тех способов, которых употребление есть нужно ко уничтожению и искоренению открывающих иногда прилипчивых болезней, Херсон, потерпевший от заразы и по соседству с турками, близкий к сему нещастию, должен быть первейшим предметом попечения вашого»…

І знову пекельна праця, порятунок людей. Кременчук, Катеринослав, Херсон, знову Кременчук. Катеринославський намісник у рапорті не стримує захоплення: «Самойлович, об нем другое промолвить нельзя, как герой чумной, или истинный эскулапий, или, когда хотите, Гиппократ. Ей, ей, я перед вами не вру». А горе шириться – вже Кишинів у чумному вогні, Бендери, Очаків…

І водночас напружена наукова робота, нові публікації. В 1786 році Данила Самойловича (у сорок років!) до свого складу обирають чотири зарубіжні академії, а імператор Священної Римської імперії Іосиф II нагороджує великою золотою медаллю.

Подвижницький труд не залишається непоміченим і для царських чиновників. Командувач військ генерал Самойлов клопоче перед Потьомкіним про нагородження Данила Самойловича орденом святого Володимира. Та де там, нагороди отримували різні канцеляристи, тільки не лікар і вчений. Тим паче, що «стукачі» донесли, що поїздку і гульки Катерини II охопленою чумою Україною (поправді, бенкет у час чуми) Самойлович назвав «бутафорією».

У книзі французького вченого і педагога Жільбера Ромма «Путешествие в Крым 1786 р. – (Ленінград, 1941 р.) у дев’ятій примітці знаходимо таке:

«Самойлович. Данило Самойлович – врач, приобретший западноевропейскую известность своими исследованиями чумы, автор ряда научных трудов на русском, французском и латинском языках… Одна из его работ посвящена вопросу о возможности прививки чумы («Memoire sur l’inoculation de la peste», Paris, 1782). Сегюр, французский посол в России, рассказывает, что Самойлович, сделавший себе несколько таких прививок и просивший разрешения расширить опыт, чрезвычайно раздражил этим Екатерину и подвергся немилости».

Двічі марно клопотав про нагородження Самойловича поранений в руку і груди Суворов, якого лікар поставив на ноги. Зате коли Данило Самойлович вигнав злодюгу німця-аптекаря, його самого залишили безробітним. Зрозуміло, про це знала Софія-Фредеріка- Августа Ангальт-Цербська, вихрест у православ’я із вигоди, вбивця власного чоловіка, аби самій зійти на престол, яку ще іменували Катериною II.

Даремно Данило Самойлович писав чоловіковбивці:

«Я перший заснував і облаштував Витівський, нині Богоявленський госпіталь, де з 1788 року по травень 1790 р. були на руках моїх 16 тисяч хворих військовослужбовців, обезсилені важкими хворобами. Із них вилікувано 13 824 і залишилось на травень 1038 осіб. Я хворий, маю дружину і двох малолітніх дітей. Прошу вас мене трудовлаштувати чи призначити пенсію…»

На той час Данило Самойлович був обраний членом академій Паризької, Марсельської, Тулузької, Діжонської, Мангеймської, Туринської, Падуанської та інших – тринадцяти академій, в тім числі Російська вважала за честь мати такого серед своїх рядів.

Багато віків людство боролося з неймовірним жахом чуми. Лише в шостому столітті, у часи Візантійської імперії, вона забрала понад сто мільйонів життів, мільйони й мільйони гинули в часи наступні. То ж сказане знаменитим французом про сина чернігівського священика «величний благодійник людства» однаковою мірою справедливе для обох – одесита, єврея за національністю Володимира Хавкіна і українця з Чернігівщини Данила Самойловича.