Василь Якович, класик японський
Іван Корсак
Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти в собачій упряжці – посвистувало полоззя на мерзлому снігові, засапано дихали притомлені вже собаки. Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими хвилями йшла вона незмірними обширами і видавалося, не віковічною мерзлотою мчали оті нарти, а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав сліпий чоловік – доля забрала в нього всі барви світу, натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив, як закручуються за нартами снігові вихори, як часто опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка.
Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хворого, він не міг відмовити у біді незнайомій людині. І не тільки тому, що його, знавця східної медицини, чукчі називали «накомей», тобто чудо, він просто не міг – і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід, двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися. «От і все, відв’язалася упряжка», – холодна і якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича.
А далі почалося повільне і невідворотне замерзання, хоч як не кутався він у хутряний одяг, могильний подих вічної мерзлоти ставав усе відчутнішим. Врешті зважився на останнє: навпомацки поблизу нарт нащупав найбільшу кучугуру і, докопавши руками якнайбільшої глибини, зарився у сніг з головою. Якийсь час Василь Якович марне і безуспішно гнав чорні думки, аби викинути їх геть у біле безмежжя, але вони поверталися невідворотно, аж доки не спало найменш сподіване: єдиний порятунок від цих думок – писати. Він зараз же писатиме нові казки, тут, у полоні білої могили, хай там десь наверху зловісно завиває хурделиця, а він подумки писатиме на есперанто, і якщо доля судитиме вибратися якимсь неймовірним дивом, він видасть колись «Чукотські оповідання».
І відразу прийшов спокій на душу, лягали самі по собі рядки нової оповідки, втрачався лік часу…
…Він писав, видавалося йому, відколи себе пам’ятає, ще з Обухівки на Білогородщині, куди батько перебрався, рятуючись від немилосердних царських «щедрот», що так рясно сипалися на українську землю. П’яний російський піп упустив немовля в крижану купіль при хрещенні, тож прохворівши кілька років, Василько назавжди поринув у вічний морок сліпоти. Та крижана купіль не в силі була вистудити добре серце. З допомогою сестри Льва Толстого Анни Шарапової Василь їде в Лондон, в королівську музичну академію для незрячих, де окрім класичної музики посилено вивчає англійську мову, продовжує удосконалювати есперанто, відвідує бібліотеки та музеї. І перші публікації англійською мовою своїх віршів, які починалися словами: «Немає щасливішої людини на світі. Я бачу сонце, я бачу світло…»
Після Лондона була Франція, лекції в Сорбонні, знову Англія, а сирого квітня 1914 року з корабля «Амур» Василь сходить в японському порту Муруга, де його зустрічає знаний есперантист і член Імператорської академії наук Накамура. В сім’ї його Василь живе кілька місяців, аж доки міністерство освіти Японії дає дозвіл на навчання в токійській школі сліпих масажистів.
Вивчення медицини, японської мови і літератури, психології, музики, стрімке входження в літературні кола, і ось уже в лютому 1916 року в журналі «Кібо» («Мрія») Василь Єрошенко публікує перший твір японською мовою «Оповідання паперового ліхтарика». Наступні роботи друкуються на сторінках японських журналів «Кайхо» («Визволення»), «Кейдзо» («Реконструкція»), «Варера» («Ми»), «Тансману хіто» («Сіяч»), в газеті «Асахі», Василь Якович виступає з лекціями в основному в Токійському університеті й університеті Васеда.
Знаменитою стала дискусія про культури Сходу і Заходу в Токіо, коли тут побував з лекціями Нобелівський лауреат Рабіндранат Тагор. Василь Якович більш ніж спірною вважав тезу Тагора про те, що західна цивілізація більш матеріальна, а східна – духовна, що їм не знайти порозуміння.
– Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і християнства, – обстоював свою точку зору перед Тагором Василь Якович. – Це вже було у Кіплінга. Насправді, в цих культур багато спільного, а коли люди не завжди одне одного розуміють, то через незнання мов, а ще через охочих сварити між собою людей.
І знову мандрівки світами – Таїланд, який тоді йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко організовує школи сліпих, записує народні легенди, допомагає незрячим матеріально. Повернення у Японію, створення і публікація одних з найкращих своїх робіт – «Серце орла», «Бірманська легенда»… Журнал «Танемаку Хіто» ім’я Василя Єрошенка ставить в один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році одна за одною виходять книги Василя Яковича японською мовою «Передсвітанкові пісні» та «Останній подих», а в 1924 – «Заради людства». Художник Накамуре Цуне пише «Портрет пана Ярошенка», який на Всесвітній виставці мистецтв у Парижі удостоюється Гран-прі.
Така вже доля в бунтарської натури – за його погляди Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник – сліпий. Вони брутально роздирали повіки незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі сад свободи»…
У Владивостоці, куди депортували Василя Яковича, йому дивом вдається уникнути арешту, він пробує через Росію, що палала у полум’ї громадянської війни, пробитися на 13 Всесвітній конгрес есперантистів у Прагу. Та даремно, прикордонний патруль не пропускає, і Єрошенко пішки іде (поїзди ж не курсували) в Китай. Між тим, уже в жовтні 1921 року виходить літературний додаток до пекінської газети «Ченьбо», який був повністю присвячений життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка китайської літератури першої величини, перекладає дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика цим перекладам відведено майже том.
Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя. Приват-доцент Пекінського університету, а згодом професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам студентам.
…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно, як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися, бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів – видно, доля у нього така, щоб сходити невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній власними руками білій могилі, поступово стаючи мерзлою кісткою.
Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного вітром снігу, та він наближався і вже не ставало сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки, бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий, промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста лапа гребонула останній сніг і торкнулася його руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго, як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися собаки, зумів завернути і привести до покинутих нарт.
Василь Якович розгрібав задубілими руками, що не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді. І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро: лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як закине доля згодом в туркменські степи – вчити незрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку, їздити в туркменське село з несподіваною назвою Моргунівка…
Там житимуть виселенці з України, він ставитиме для них концерти з українських пісень, а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі. Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному для самого Єрошенка, класика японської літератури, освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії, це буде колись…
А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва, мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо- колючим від немилосердного морозу вітрам – там десь за снігами може померти незнана людина.