З пракоренів Запорізької Січі

Іван Корсак

Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя, аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця, видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди менша вірогідність натрапити на патруль радянських прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби спробували присісти, могли б заснути і сон той став би вже вічним.

– Я більше не можу, Джо, – спинилася врешті Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом. – Мусимо, Ро, через «не можу», – твердо відказав чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому молодіжному гурті за Георгієм утвердилося ім’я «Джо», а йому ж подобалося називати дружину Ро. – Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло природи. Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вглядаючись у білі напівсутінки, розкреслені навскісними сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався льодяною кіркою і ставав дерев’яним, аж доки Георгій не помітив, що на цьому узгір’ї вони вже були.

– Ми ж по колу йдемо! – і собі, помітивши знайому місцину, стривожено вигукнула Люба. Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він далі відкладати не міг – сили фізичні вичерпувалися, а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.

– Не судилося, Ро, – здався врешті чоловік, та в голосі не відчувалося тону поразки. – Але ми повторимо це, тільки в ліпшому варіанті.

Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими: потрапити на мушку прикордонника, спізнати не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком країни.

Георгій Гамов з веселої студентської четвірки мушкетерів, що утворили за їх словечком «джаз-банд», першим зважився на такий відчайдушний вчинок. Цій четвірці в університетському середовищі щиро заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби за девіз обрали для «джаз-банда» не що-небудь: «Не бути знаменитим так негарно». Видають журнал «Отбросы физики», затівають паради дотепності… Та й імена собі обрали нівроку – одесит Георгій Гамов – Джонні, Лев Ландау з Баку – Дау, Дмитро Іваненко з Полтави – Димус. Під подив і обурення професури Ленінградського університету ця трійка і їх друзі сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли подібний інститут справді назвуть ім’ям одного з цих задерикуватих спудеїв – ім’ям Дау, Лева Ландау.

Та доля розсудить по-іншому і розкидає їх по світах. Однак скандальна джаз-банда швидко вбивалася в наукове пір’я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності, створить теорію альфа-розпаду, його статті публікуються в найпрестижніших європейських журналах і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного Георгія в члени-кореспонденти академії наук і його обирають практично одноголосно. Молодий науковець їде в перше закордонне відрядження. Знайомство з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими славетними вченими, стаття видатного теоретика фізики Лауе в центральному німецькому науковому журналі… Це був справді тріумф.

Дякуючи протекції Бора, Георгій знайомиться з Ернестом Резерфордом, блискуче виступає в Лондонському королівському товаристві з проблем атомного ядра, отримує стипендію Рокфеллера в Кембриджському університеті, зрештою отримує чергове запрошення Нільса Бора в Копенгаген. А Гульєльмо Марконі офіційно запрошує Гамова взяти участь в першому міжнародному конгресі з атомного ядра у Римі, в жовтні 1931 року.

Георгій задоволено потирає руки і залюбки порається, вивалявшись у мастило, біля своєї улюбленої іграшки – мотоцикла, що став входити в моду:

– Я проведу літо в поїздці навколо Європи на мотоциклі і завершу поїздку в Римі до початку конгресу. Але для цього треба ще продовжити візу в своєму паспорті. У радянському посольстві, де раніше особливих проблем не було, Георгій раптом зустрівся з холодною обережністю.

– Вам треба спочатку відзвітуватись у Москві, – погляд посла все ковзав у боки і ніяк не вдавалося з ним зустрітися. В Москві в Георгія вже починаються проблеми під час таких неминучих тоді співбесід.

– Ваші публічні виступи і твердження не завжди відповідають положенням діалектичного матеріалізму… Зокрема, принцип невизначеності Гейзенберга.

Георгій зрозумів, що тільки надлюдська енергія зможе допомогти йому вирватися з Росії. Ще спробував нелегально перейти кордон, але вже не фінський… Вирвавшись з дружиною в Крим, мовляв, на відпочинок, Георгій таємно лаштує човен, запасається продуктами і темної ночі, з одним лише компасом, відпливає в напрямку Туреччини.

Георгій з Любою вже й легенду придумали, що казатимуть, як допливуть турецького берега: він представиться данцем, показавши свої старі данські права мотоцикліста. А там вже веселіше, потрапивши в посольство, Георгій зможе зв’язатися з Нільсом Бором.

Буря, що почалася негадано, стала на перешкоді планові мандрівників, хвилі наростали, і як не старався Георгій веслувати з Любою, до кривавих мозолів, подорож закінчилася під прибережною кримською скалою.

– Чи ви без розуму в такий час у море? І чого вас понесло? – сварили випадкові рибалки, що допомагали у бурю подружжю вибратися на берег.

– Вгадайте, чого хлопець з дівчиною в море ходить, – відсварився Георгій і цей жарт відвернув увагу від подальших розпитувань люду, що в ті часи серйозно хворів на шпигуноманію.

Вирвати візу Георгію з дружиною допомагають вчені Заходу. Поль Ланжевен, радянський симпатик, просить Бухаріна, той «закидає слово» перед Молотовим. І ось уже поїзд вистукує весело за межею, яку незабаром назвуть «залізною завісою».

Вітер свободи, і свободи наукової діяльності в тім числі, без лякливого озирання чи відповідає Гейзенберг діамату, носить Георгія Європою і Америкою. Він працює в Кембриджі у Резерфорда, потім у Копенгагені в Бора, згодом у США читає лекції в Мічиганському університеті, стає професором університету Джорджа Вашингтона.

А як же повелося іншим з четвірки мушкетерів «джаз-банда»? Димус, себто Дмитро Іваненко, так само стрімко стає знаним в найширших наукових колах. На два тижні раніше Вернера Гейзенберга він публікує роботу про протонно-нейтронну модель атомного ядра, обгрунтовує теорію ядерних сил, розробляє теорію синхронного випромінювання. За подальші розробки обгрунтованого Дмитром Іваненком європейські вчені отримують нобелівські нагороди. Та й самого його вже відверто запитують:

– А коли ж вам присудять Нобелівську премію?

– Терпляче стою у черзі, – віджартовувався вчений.

Насправді Д. Іваненко стояв у черзі в енкаведівські катівні. 1935 року вченого заарештовують без видимої причини, хоча всі знали, що вина його лише одна – ще до більшовицького перевороту батько Іваненка видавав у Полтаві аж ніяк не більшовицьку газету.

По пояс у воді, з киркою по шістнадцять годин – так працює на каторзі вчений зі світовим ім’ям – лише десь поза приміщенням, на всяк випадок озираючись, перешіптувалися колишні колеги. Та все ж їх клопотання трішки облегшило долю Іваненка. Його відправляють в політичне заслання у Томськ.

Десять років, які могли б стати найпліднішими, забирає у Димуса каторга і Друга світова війна.

По війні Іваненко продовжує розробляти фундаментальні фізичні проблеми, одночасно очолюючи кафедру в Тімірязівській академії. І тут він знаходить застосування непересічному науковому баченню. Метод «мічених атомів», розроблений ним, і по сьогодні широко у дослідницькому вжитку.

Зламати дух вченого російським опричникам не вдавалося навіть в часи найбільшого мракобісся. Коли висміювали теорію ймовірності і топталися брудними ногами по імені Ейнштейна, Дмитро Іваненко публічно заявив:

– Якщо Ейнштейн – ідеаліст, то пишіть і мене поряд з ним.

…До Ландау якось звернулись колеги почути думку про шефа Петра Капицю:

– Як думаєш, шеф людина чи скотина?

– Кентавр, – не задумуючись відказав Дау. – Може так вбрикнути, що ого-го!

Відтоді за Петром Капицею, якого і шанували, і боялися за вимогливість, надовго приклеїлося прізвисько «Кентавр».

Мало того, що Дау «охрестив» шефа, ще й зіграв злий жарт з колегами до дня його народження.

– Що б такого подарувати Петру Леонідовичу, аби не було банальним і звичним? Ландау тихенько щось прошепотів на вухо співробітниці, а та поважно кивнула головою в знак згоди.

– Дау такий авторитет…

Коли на зборах Петру Капиці урочисто вручили бронзового кентавра на мармуровій підставці, обличчя іменинника враз стало бурячковим, тоді пробурмотів кілька слів, що нагадували відомі вислови, а врешті вибіг з приміщення, голосно хряснувши дверима.

Хтозна, може й за гострий язичок, а швидше із заздрощів до такого талановитого і везучого вченого, тільки Ландау не знаходиться більше місця в Ленінграді, його направляють в тодішню столицю України Харків. То були прекрасні роки для Дау. Він стає керівником теоретичного відділу Українського фізико-технічного інституту, одночасно завідує кафедрами теоретичної фізики в Харківському інженерно-механічному інституті і в Харківському університеті. 1934 року Академія наук присуджує йому вчену ступінь доктора фізико-математичних наук без захисту дисертації, а в наступному році – звання професора.

Саме в Харкові Дау публікує роботи, які складуть йому світову славу – про походження енергії зірок, надпровідність, розсіювання світла, рух потоків електрично заряджених частинок…

Слава не змінює характеру мушкетера з колишнього «джаз-банда»: у розпал психозу шпигуноманії і введення перепусток в науковий заклад, Ландау чіпляє перепустку на спині чи навіть нижче неї, а його колега Трапезникова перепустку вішає на собачий ошийник.

…Заломивши руки, енкаведисти ввіпхнули Дау в «чорний ворон» і зникли в невідомому напрямі – що їм до великого таланту, до долі людини, яка розуміє свою значимість і дозволяє собі – нечувано! – іронічне світосприймання. Ні рідним, ні колегам, де перебуває Ландау, вияснити не вдається. Вирахувала лише мама, притому у досить несподіваний спосіб. За радянськими законами, арештованому дозволялося посилати 50 рублів, то ж мама в усі тюрми розіслала по такому переказу. Поступово гроші почали повертатися адресату, не повернулися тільки з Бутирської і Харківської тюрми. В справі «злочинця», майбутнього Нобелівського лауреата, російські катюги виводили на 153 сторінці:

«Ландау признался в том, что будучи озлобленным арестом своего отца – Давида Львовича Ландау – инженера, осужденного в 1930 году за вредительство в нефтяной промышленности на десять лет заключения в лагерях (впоследствии был освобожден), в отместку за отца примкнул к антисоветской группе, существовавшей в Харьковском физико- техническом институте».

Немає сумніву, що за антисталінську листівку Ландау чекала б погибель, якби за нього не заступився Капиця у листах до Сталіна, Молотова і Берії.

…З такою ж посмішкою, з якою зустрічав життєві бурі, Георгій Гамов міг для «приколу» збити з пантелику найсерйознішу аудиторію. Публікуючи капітальну працю з фізики, раптом заманулося йому піджартувати над колегами: Георгій посилається на неіснуючу публікацію Ландау в журналі «Червоний гудок». Колеги-фізики тероризують бібліотекарів безуспішними проханнями знайти цей журнал, бібліотекарі собі збилися з ніг, шукаючи видання з такою дивною назвою, аж поки всі разом не здогадалися, що їх «розвели».

Про вдачу Георгія залишилися найрізноманітніші вислови найславетніших сучасників.

«Він любив життя, любив азарт теоретичного пошуку, був невичерпним на вигадку в науці, в жартах і приколах».

«Патріарх сучасної астрофізичної теорії».

Який з цих висловів найближчий до правди?

Обидва.

Принаймні тричі йому б мала бути заслужено присуджена Нобелівська премія.

Ще в 1928 році Гамов публікує статтю про тунелювання альфа-частинки, явище, що лежить в основі термоядерних реакцій та інших процесів. Пройде багато років і коли Гамов відвідає Кавендишську лабораторію, науковець Кокрофт розпитає його про можливості зворотного процесу, чи можуть альфа-частинки проникати в ядро. Георгій на прохання підрахував, що буде, коли направити на ядро велике число альфа-частинок, тобто заклав основи теорії прискорювачів. В 1932-му році такий прискорювач збудували Кокрофт і Уолтон – вони відзначені Нобелівською премією 1951 року, на розрахунки ж Георгія в нобелівських документах посилання чомусь було відсутнє.

Шелестять сторінками підручників з фізики й школярі, де оповідається про Всесвіт і Великий Вибух. Теорія про це Георгія Гамова дозволила розподілити за часом і температурою стадії утворення Всесвіту. Після вибуху має виникнути електромагнітне випромінювання, яке тепер називають реліктовим, до нашого часу воно має відповідати 3–4 градусів Кельвіна, тобто довжина хвиль буде в кілька сантиметрів.

З фантастичної теорії дехто й підсміювався, аж доки в 1965 році А. Пензіас і Р. Вільсон не встановлять це електромагнітне випромінювання в 3 Кельвіна. Шукали вони несправності апаратури, причини сторонніх шумів – і все марно, аж доки теоретики фізики не порадили їм почитати Гамова.

Публікуючи дані про сенсаційний експеримент, звісно, вони забули послатися на працю Георгія. А він відреагував на поважній конференції в своєму стилі.

– Якщо я загубив монетку, а хтось інший знайшов, я не доведу, що вона моя. Але ж я загубив монетку в тому місці, де її знайшли.

А. Пензіас і Р. Вільсон отримали Нобелівську премію в 1978 році. Георгій на той час був уже в кращому світі.

Втретє міг би Гамов стати нобеліантом в несподіваній для себе галузі – генетиці. Ось як він пише про це сам:

«В 1954 році я зробив досить екстравагантне відхилення в біологію. То був рік, коли американський біолог Джеймс Уотсон і британський кристалограф Френсіс Крік успішно сконструювали правильну модель ДНК… Прочитавши в Nature в травні 1953 року статтю Уотсона і Кріка, яка пояснювала як спадкова інформація зберігається в молекулах ДНК в формі послідовності чотирьох груп, відомих як «основи»… я зацікавився: а як же ця інформація проводиться в послідовність двадцяти амінокислот, які утворюють молекули протеїну. Проста ідея, яка прийшла в голову, полягала в тому, що можна отримати 20 із «4» підрахунком числа всіх можливих триплетів, що утворюються з чотирьох різних сутностей».

І Георгій Гамов розгадує, як довжелезні молекули ДНК співвідносяться одна з одною, як зберігається спадкова інформація, як передається нащадкам. Вчений придумує «первинний алфавіт ДНК». Стаття про це обійшла не тільки західні наукові джерела, а дивом небаченим навіть передрукувалася в СРСР.

Трибуквений код ДНК було експериментально підтверджено на початку 60-х і в 1968 році біохіміки США М. Ніфенберг, Р. Холлі та Х. Коран удостоїлись премії Альфреда Нобеля. Втретє Шведська королівська академія «не помітила» Гамова.

…Відшуміли роки, і дуже добре, що одесити пам’ятають і шанують свого земляка. Георгій Гамов також не цурався своїх пракоренів. Аби не звинувачували в суб’єктивізмі, доречніше буде послатися на інші, неукраїнські джерела. Цікава стаття є в журналі «Вестник. On Line» (№ 6) «Три его открытия были достойны Нобелевской премии». Ось що пишуть автори Мирон Амусья і Марк Перельман (Ізраїль):

«Георгий Гамов родился в Одессе. Отец его преподавал русский язык и литературу в гимназии, среди его учеников был Троцкий, помянувший об этом в автобиографии. По происхождении Гамовы были запорожскими казаками, так что Г. А., неисправимый шутник, включил в автобиографию репродукцию с известной картины Репина».

В грунтовному матеріалі докторів фізико-математичних наук В. Френкеля і А. Черніна «Возвращается Г. А. Гамов» («Природа» 1989, № 9) зустрічаємо також чимало цікавих деталей. Дід по батькові Георгія був командувачем Кишинівського округу, мамин батько – митрополит і настоятель Одеського кафедрального собору. В тому числі є тут рядки:

«Семейные предания восходят по временам Запорожской Сечи – недаром репродукция с известной картины Репина включена Гаммовым в автобиографическую книгу».

А ще участь Георгія поряд з угорцем Тейлором і поляком Ухамом в розробці водневої бомби (до атомної не допустили перестрахані американці – формально він по військовому квитку вважався командиром Червоної армії, бо читав колись лекції на артилерійських курсах), а ще прекрасні книги з популяризації науки… Ми так мало знаємо про цю людину і її поважну сім’ю, життя в Одесі, ще менше про працю в Харкові, у знаменитому фізико-математичному інституті. А дарма.

В російських журналах в свій час на групових фотографіях світових знаменитостях Гамова замальовували, робили подобу чорного якогось стовпа. Сьогодні ж ці та подібні журнали «приватизовують» Георгія Антоновича, проводячи паралель із ставленням італійців до Растреллі, Россі чи Кваренгі. Не будемо їм заважати. Справді, якщо Фредерик Шопен виїхав у двадцятилітньому віці із Польщі і не повернувся, але навіки залишився польським митцем, Олександр Герцен, процитувавши на кордоні «Прощай, немытая Россия» осів назавжди в Лондоні та залишився російським письменником, скитальця Джорджа Байрона не відцуралася Англія, то чому має українська земля відцуратися імені Георгія Гамова?

А пліткували ж про нього (публічно! у пресі!) на тій землі де чорною тушшю, замальовували навіть обличчя.

– Погнався за американськими доларами… – Покинув сліпого і безпомічного престарілого батька.

Насправді ж частенько Антон Гамов чимчикував на пошту в найлютіші й найголодніші 1933–1937 роки, де одержував, як свідчили енкавеесівські доноси, «багаті продуктові посилки» – може, тільки вони й продовжили трішки його життя. А ділитися ними старий Гамов починав тут же, з поштового відділення – він не міг пересилити той стражденний погляд очей службовців, що бачили з документів вміст посилок – погляд несміливий, соромливий і водночас прохальний, погляд очей, що єдині тримали висхле тіло, аби його вітер десь не поніс, погляд з висохлого лиця, де пожовкла шкіра обтягувала немов гіпсовий анатомічний череп, очей, що благали малоздійсненного – милосердя.