Останній концерт маестро

Іван Корсак

Вони входили по одному, входили тихо, мов крадучись, такі різні характером та обличчям і водночас чимось між собою схожі – такими схожими і несхожими бувають лиш діти. Дмитро Степанович, утопаючи в глибокому кріслі, мовчки вглядався у лиця своїх хористів, що давно стали рідними, навіть не дітьми, а швидше внучатами. Він запросив їх сьогодні до себе додому. Якийсь холод останніми днями вистуджував немолоде його й хворе тіло, він марне кутався в кріслі, згортаючись по-дитячому у клубочок, думав уже наказати топити грубки, хоч надворі стояв лиш вересень. Видавалося, йому аж потепліло у вихололих грудях, коли вишикувалися кращі співаки Петербурзької хорової придворної капели і впівголоса заспівали улюблене його «Вскую прискорбна еси душа».

Йому стало тепло і добре, десь дівалися стеля і стіни, молитовна мелодія виходила на розлогий обшир, голубий і безмежний; та мелодія не визнавала похмурої осені, що надворі сіяла занудною мжичкою, приклеївши до віконного скла пожовклий змарнілий тополиний листок – вона дужчала, наростала, вертала силу в немічне і зболіле тіло, вертала в далеку молодість італійських музичних залів, ба навіть далі, в сонячне дитинство Глухівської співочої школи, заснованої ще гетьманом Данилом Апостолом і перетвореним гетьманом Кирилом Розумовським у музичну капелу.

Дмитро Степанович мав усі підстави тішитися і гордитися придворною капелою, бо таки то він вирятував свого часу її, здавалося, від неминучої погибелі, він ростив і плекав, як садівник молоде та тендітне дерево, на якому замість твердої і зашкарублої кори лиш тоненька, ще зелена шкірочка.

Тривожною була межа 1796 і 1797 років. Новий імператор Павло І круто узявся наводити свої порядки. З дитинства нервовий і запальний, він запроваджував скрізь жорстку дисципліну, не рахуючись у своїх діях ні з чим. З-за кордону негайно було заборонено ввезення книг аж до нот, скорочувався офіцерський склад гвардії, що побоявся б зробити будь-який інший імператор, сувора повсюдна економія вимагалася беззастережно, навіть встановлювався час, коли в домівках належало гасити вогні. Під гарячу руку йому втрапила і придворна хорова капела – імператор наказав скоротити її вчетверо, що означало б кінець капели чи зведення її до аматорського гуртка.

Аж тут сталося неочікуване. Недавно призначений керівник капели Дмитро Бортнянський пише листа грізному імператорові, в якому заперечує цареві й обгрунтовує необхідність збереження колективу.

– Сибір його жде, – шепталися про Бортнянського придворні. – Якщо не гірше…

Від нового царя можна було чекати усього. Неймовірним шоком стали похорони його рідної матері, імператриці Катерини II. Вона померла несподівано 6 листопада 1796 року і ще майже місяць лежала в труні не похована. Тим часом новий імператор посилає спішних гінців у Москву, і з Успенського собору Кремля привозять всі царські регалії на вінчання. Син, як і більшість в Росії, знав, що то матір убила батька, імператора Петра III. 18 листопада на цвинтарі Олександро-Невської Лаври розкопують могилу Петра III, кості складають в нову труну і ставлять її в монастирському соборі. На череп мерця в урочистій обстановці, під духовні піснеспіви, покладається імператорська корона – Петра III убив материн коханець із друзями, ще коли батько навіть не встиг коронуватися. То ж у цьому Павло І вбачав відновлення історичної справедливості.

А вже 5 грудня 1796 року їх ховали разом – батька і матір, вбивцю і жертву. Труни з мерцями були перевезені до Зимового палацу, де й зустрілися колишній чоловік і жінка більше ніж через три десятиліття…

Дмитро Бортнянський до цієї події написав спеціально «Панахиду».

Над домовинами двох імператорів, над принишклим придворним натовпом, у якого від жаху гусячою ставала шкіра і крижаною кров, знімалися голоси капели, слова заупокійної прощальної молитви.

Від тисяч свічок обличчя придворних видавалися неприродно бліді й жовтаві, як у мерців, відблиски ж золота і діамантів вельмож будили думки не про славу й багатство, хіба лише про марноту і суєтність сущого.

Голоси капели, хай і не на всю міць, знімались у вись величезного залу, виповнювали простір, діставалися найменшого закутка, звучало, здавалося, навіть повітря і стіни: то було молитвою-піснеспівом, що нагадував кожному про однаковість і рівність перед Творцем, про неминучість відповідальності за свої діяння, бо й через три десятиліття доведеться зустрітися з убієнним, що вийде з пітьми могили і ляже в домовині поруч, то було молитвою-благанням прощення і покаяння.

Такого потрясіння царський двір не знав ще ніколи.

То ж коли Дмитро Бортнянський написав свого листа імператорові Павлу, той не насмілився заперечити. Придворна хорова капела була збережена.

…В останні дні Дмитрові Степановичу стало зовсім зле, його лихоманило і він не міг ходити уже на репетиції капели. З-поміж роздумів про пережите, про таке трудне й клопітке своє життя йому спало на думку запросити хористів до себе додому, зрештою, не тільки прийшло на думку, йому захотілося цього конче, як спраглому і зневодненому тілові хочеться бодай ковток холодної води. І його хористи відразу ж прийшли, і ось вже звучить «Вскую прискорбна еси душе моя»…

А життя в Дмитра Степановича Бортнянського видалося справді непростим, щедрим на неблизькі дороги, сповнювалося прикрощами і радістю творчих удач, які неспівмірні з будь-якими суєтними благами.

Батько його постачав продуктами, одягом і всім необхідним гетьманський двір Кирила Розумовського, вважався шанованим громадянином Глухова, тодішньої столиці України, тож невипадково йому гетьманським указом присвоїли військове звання і внесли в «список козацький» глухівської сотні.

Бачилася Степанові Бортнянському для сина військова кар’єра, та доля розсудила інакше. Навчання в співочій школі, потім у гетьманській капелі – у гетьманському театрі співали відомі майстри. В цьому театрі була оперна, балетна і драматична трупи, ставився Шекспір, Мольєр, українські автори, прекрасний оркестр складався з українських та італійських музик. Дуже швидко виявили у молодого Дмитра неабиякі здібності – його чистий і сильний дискант був рідкістю. У чергову поїздку в Петербург Розумовський забирає з собою Дмитра в імператорську придворну капелу.

Майбутній талант Дмитра запримітив небавом тодішній керівник імператорської капели, земляк, між іншим, з чернігівської Сосниці родом, вихованець Києво-Могилянської академії Марко Півторацький (це його внучці Анні Керн присвятить Пушкін «Я помню чудное мгновенье…»). Дмитро співає в придворному хорі, під час церковних служб, словом, життя в семилітньої дитини досить напружене. Чого вартий випадок, що стався із хлопцем під час Пасхальної служби. Дмитро співав на правому крилосі, він вже виконував окремі сольні партії, а як служба наближалася до кінця, в нього була там тривала пауза. Втомлений хлопчак не витримав і… задрімав. А як настала його черга вступати, то негадана заминка налякала неабияк усіх – на заминку звернула увагу імператриця Єлизавета, що була присутня на богослужінні.

– Не будіть, віднесіть краще до мене в покої, – посміялася лише з дитячої пригоди Єлизавета, знявши страх з усього напудженого хору.

Як відспівував Дмитро Степанович зі своєю капелою Петра III, то був у нього жаль до покійника не тільки як до невинно убієнного. За недовге своє правління Петро видав низку указів, згідно з одним з яких перспективну молодь треба було навчати за кордоном, і указ продовжував діяти також після його смерті. То ж за цим указом, за рекомендацією імператорського маестро Бальдасаре Галуппі, Дмитро Бортнянський зі ще одним юним земляком Максимом Березовським відправляється у далеку Венецію.

То були прекрасні роки, роки навчання і творчого розквіту, коли талант набував сили, як дерево, що ранньої весни, щойно розмерзнеться грунт, починає набирати соки землі, аби за одну ніч викинути юнозелене листя та нерозкриті ще пуп’янки цвіту…

Вже першу оперу «сеньйора Бортнянські» на античний сюжет «Креонт» в головному театрі Венеції Сан Бенедетто місцева вибаглива публіка зустрічає досить прихильно. «Алкід» – опера, що стала новою сходинкою на шляху композитора і музиканта з далеких північних країв. Автором тексту виступив видатний драматург Апостоло Зено, а лібрето написав знаменитий П’єтро Метастазіо. З радістю і піднесенням пише композитор ще одну оперу – «Квінт Фабіо».

Майже одночасно з Бортнянським вчиться і творить в Італії інший вихованець Глухівської гетьманської капели Максим Березовський, зірка якого спалахне так яскраво-сліпуче, та, на жаль, недовго світитиме, тут проходить навчання Моцарт. Близько десятиліття на італійській землі провів Дмитро Степанович. Згодом, після повернення в імперію, знайдуться охочі покритикувати Бортнянського за італійські і українські мотиви в творах, Глінка дражнитиме навіть його «Сахар Медович Патокін», та композитор не зважатиме на заздрісників. (Моцарту також неодноразово допікатимуть за італійські мотиви).

Дмитро Степанович невтомно працює, доводячи, що в добу поневолення українського народу він духовно стоїть вище своїх гнобителів. Тридцять п’ять чотириголосих концертів, знаних як псалми, чотирнадцять чотириголосих «Тебе Бога хвалим», десять двохорних концертів, двадцять дев’ять окремих літургійних співів, гармонізація церковних наспівів київського, болгарського, грецького, триголосна літургія… Навіть крізь століття рідко який ювілей обійдеться без його «Многая літа».

Творами Бортнянського захоплюватиметься Берліоз, а Бетховен, заходячи в церкву святої Варвари у Відні, тихо втішатиметься мистецтвом найвищої проби цього маестро.

Дмитро Степанович після повернення з Італії пише опери «Сокіл», «Син-суперник», пасторальну комедію «Свято сеньйора», веде велику викладацьку роботу, вперше серед сучасників держави його праці виходять друком, готує нове видання їх, вкладаючи в це майже всі свої кошти. Та лише через 57 років після смерті у 1882 році повне зібрання творів у 10 томах вийде за редакцією П. Чайковського.

До 250-ї річниці з дня народження Дмитра Степановича Організація Об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури 2001 рік проголосить роком Бортнянського.

…Дмитро Степанович напівлежав у глибокому кріслі, а мелодія молитви-піснеспіву тим часом набирала сили: «Вскую прискорбна еси, душе моя? И вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся Ему, спасения лица мого и Бог мой?»…

Якоїсь миті рука, об яку сперся Дмитро Степанович підборіддям, раптово здригнулася і, ковзнувши грудьми, опустилась безсило, а погляд його, що поволеньки досі переходив з одного обличчя хористів на інше, мовби спіткнувся в невидимій точці та так і застиг – в ту ж хвилю холод війнув кімнатою, холод незрозумілий і неочікуваний, хоч ніхто не відчиняв вікна, легкий холод, від якого, проте, приспинялася кров. Щось нове з’явилося поміж ними, незнане та неочікуване, то ж хористи враз втупилися очима у диригента.

А той, боковим зором бачачи, що сталося з маестро, лиш заперечно крутнув головою, продовжуючи диригувати – духовний піснеспів не мав перериватися. Він дужчий смерті, він дужчий осені, цих кошлатих і набурмосених хмар, що нависли над грішною землею, він має піднятися над ними, бо далі десь сяє сонце і дзвенить непорочна голубизна небес – душа великого маестро знімається все вище і вище у тій далекій дорозі до Вічної Істини і Першоджерела, і вони приймуть її, бо ця душа гідна того.