Невістка Богдана Хмельницького
Іван Корсак
Досвітком, ще пташка не чистила дзьоба, у ворота фортеці постукав вершник – стукав щомоці, рішуче, настирно.
– Відчиніть! Хутко відчиняйте!
А як відчинилися ворота, то вершник, видавалося, не ввів, а поспіхом силоміць втягнув за повіддя змиленого і стомленого коня.
– Біда! Чужинське військо – менш як півдня ходу!
За кілька хвилин сонна фортеця ожила, закрутилися всі коліщатка, як в запущеного годинника – засновигали люди, підвозилися до гармат ядра і порох. Усі готувалися до оборони.
Для Розанди очікування бою не було дивиною, все життя її проминуло в таких очікуваннях. Донька молдавського володаря Василя Лупула, про багатство якого ходять легенди всією Європою і золотим статкам якого заздрив не один король, багато разів потрапляла в облогу і зловісний свист гарматних ядер над головою давно вже її не лякав. Тим паче, що в молодості і сама вона ставала причиною воєнних сутичок. За серцем красуні-принцеси мліли турецький візир, могутнішим за якого було хіба що небо й султан, а ще син німецького імператора, а ще один із найбагатших і найвпливовіших польських шляхтичів, польський гетьман Мартин Калиновський, який мав навіть власне військо… Та доля розсудила Розанді пов’язати свої молоді літа з Україною.
Несподівана, як блискавиця серед зими, визвольна війна Богдана Хмельницького підняла значимість українського гетьмана і зрівняла його в очах європейських дипломатів із лордом-протектором Британії Олівером Кромвелем. Панотці Вселенського патріарха вшановують Хмельницького за імператорським чином.
Зірко вдивляючись у мліч століть, гетьман почав замислюватися, а чи не породичатися з якоюсь легітимною династією Європи, щоб узаконити вже власну династію Хмельницьких. Молдавія для Богданових роздумів підходила якнайкраще – і сусідня держава, і донька для старшого сина Тимоша Розанда у Лупула є, заразом ще й стосунки поліпшають з іншими придунайськими князівствами – Валахією та Трансільванією зокрема. На старіючому гетьмановому обличчі, коли мислив про це, легкою тінню лише тиха усмішка пробігала. А то вже десяте діло, що Тиміш і Розанда одне одного й у вічі ніколи не бачили.
Перші перемовини майбутніх сватів почалися досить оригінально, хоча не так уже й незвично для тих часів. Із гиком пронеслися козацькі полки розлогими полями Молдавії, в поміч разом із ними скакали татарські загони, і ось уже головні міста князівства Сучава і Ясси під загрозою. Напудженому володарю краю Василе Лупулу діватися нікуди: платить данину кримському хану, платить гетьману 10 000 талярів і обіцяє тому видати доньку за Тимоша. який формально очолював козацьке військо. Це було восени 1650 року, а весілля домовилися згуляти до Різдва.
Допоки козацькі шаблі виблискували на сонці під стінами Ясс і Сучави, доти й обіцянка Лупула була чинною. А як відійшло гетьманське військо… Домна Розанда опинилася в своєї старшої сестри, під захистом литовського гетьмана Радзивіла. А ще згодом доньку батько на два роки взагалі в Стамбулі, хитро усміхаючись, приховав від Тимоша. І на батьківський поріг Розанда вже ступила у 1652-му році.
Тут би й далі вести перемовини, та от польський гетьман Калиновський, з якого січка сипалася вже від старості, знову взявся за своє і кинув клич на всю Корону Польську «боронити прекрасну князівну». Перемістивши свої війська на Поділля, аби перекрити шлях з України на молдавські землі, скликав романтичну молодь у свій табір під Батогом.
Битва козацьких і польських військ була недовгою, але лютою: молоді і невправні романтичні вояки падали снопами під шаблями бувалих і гартованих не в одній січі козаків. І врешті сива голова самого Калиновського, настромлена на спис, доставлена у намет українського гетьмана.
Спадала літня спека 1652 року. Зустрічати зятя Тимоша Хмельницького виїхав особисто Василе Лупул у супроводі пишних бояр, із восьмитисячним військом. Бучне весілля гуляли в Чигирині, і вже за святковим столом Тиміш веде перемовини з тестем: а чи не віддав би він князівський престол зятеві, а сам перебрався в землі Валахії? Василе Лупулу Бог не судив же синів…
Було всього за коротке заміжжя Розанди: доводилося втікати батькові на Вкраїну під захист козацьких гармат та мушкетів, знову повертати собі молдавський престол…
І світ не таким став, і сонце почорніло того осіннього дня 1653-го, коли в світлицю внесли смертельно пораненого Тимоша. Любила Розанда його чи ні, але що ж їй робити тепер вагітній, оточеній ворогами, які не відомо чи й саму її лишать живою? Розанда з Тимошем була у Сучавській фортеці, а під стінами її двадцятитисячне військо Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба, та ще й величезна підмога їм з Речі Посполитої прибула разом з артилерією. Зловісно свистіли гарматні ядра над головою, що, видавалося, гронами сипалися, і обвалювалися будівлі, один за одним падали молдавські воїни та козаки з восьмитисячного добірного війська Тимоша Хмельницького, що відчайдушно боронили фортецю. Осколок одного з ядер для Тимоша був фатальним…
Хоробро таки билися козаки, тож оцінкою лицарства їхнього був дозвіл вийти зі зброєю і забрати тіло свого молодого вождя.
Сумна процесія вирушила на Україну. Розанда не покинула мертвого чоловіка. 27 грудня 1653 року велика жалоба була в Чигирині, ховав український гетьман старшого сина. А напередодні Розанда народила двійню, двійко близнят-хлопчиків.
Бурлило життя, як вода на дніпровських порогах, господарювала Розанда то в Суботові, то в дарованому свекром Зіньківському Ключі, а останні двадцять літ все ж прожила на батьківщині.
…Фортеця Немц заледве завершила приготування до оборони, як курява з-під копит коней чужинського війська вже знялася на видноколі і стрімко та невблаганно наближалася до стін.
– Польські жовніри! – вигукнув з тривогою в голосі оборонець біля гармати, розрізнивши нарешті вбрання кіннотників. Тривала війна не знала милосердя, тим паче, що польсько-молдавська ворожнеча на той час дійшла точки кипіння. Розанда не в силі була дивитися на бій, надто багато років уже за плечима, небавом і шостий десяток виповниться, надто багато людських страждань зранили душу, то ж мовчки вона зачинилися в своєму покої. Крізь товсті стіни й маленькі вікна лише доносилися гуркіт гармат і вигуки оборонців та нападників, озлоблені крики та вигуки розпачливі від несамовитого болю, а ще тріск мушкетів, притишений стінами, мов потріскування гілок у багатті…
Якась дивна байдужість напливла на Розанду, знеохота до всього світу, до його метушні й колотнечі, до людських мізерних і часто фальшивих цінностей, навіть до висліду бою, де на кону стояло життя всіх мешканців Немца і її особисте. Розанду саму дивувало це відчуття, тим більше, що шал бою невблаганно наближався, і ось вже з хряскотом розчинилися двері покою, двоє польських жовнірів вдерлися до кімнати.
– Хто ти? – спитав молодий, переводячи дух. Старший жовнір мовчав, але пильно дивився їй у лице, марно силячись щось пригадати.
– Розанда Лупул? – округлились очі від подиву нарешті в жовніра, немолодого, її віку, а може, навіть і старшого. – Розанда Хмельницька? Якщо то ви, то за вас, прекрасну принцесу, я воював ще тоді, під Батогом, – не міг відвести очей від жіночого обличчя, старіючого і вистражданого, але на якому все ж лишилось відлуння колишньої, ще юної краси.
– Як, це донька Василе Лупула, невістка Богдана Хмельницького? – загорілись у молодого очі якимось жадібним та хижим блиском. – Неймовірне везіння, хоч на завершення бою… Ось хто знає, де закопані незліченні молдавські та українські скарби. І має сказати! – жовнір вихопив шаблю з піхв.
Старший скрива глипнув на молодого, на шаблю, яка зловісно блиснула під промінчиком призахідного сонця, що пробився крізь запилене вузьке віконце, а тоді перевів погляд на Розанду.
– Облиш, не гарячкуй. Може, я помилився – хіба мало на світі схожих людей?
– Хай зараз же назветься сама.
– Таки я помилився, насправді, – сумно проказав старший і примирливо поклав руку на плече молодому. – Літа, друже. І зір вже не той, і пам’ять не та.
– Хай назветься.
Старший неспішно і примирливо опускав руку із шаблею молодого.
– Правда ж, я помилився і тебе не Розандою звуть? – озвався до жінки з ледве прихованою підказкою.
Раптом з подивом для себе у Розанди пропала вся байдужість і нехіть до світу та його мізерії, натомість з’явилася злість і образа. Цей молодик не сміє з нею так розмовляти. Вона – дочка великого і заможного молдавського володаря, за руку якої сперечалося чимало європейських монарших дворів, вона дружина гетьманича, якому тільки фатальний уламок ядра завадив стати повелителем потужної держави, а цей молодик, невідомо якого роду і плоду, ще сміє так зверхньо розмовляти із нею та наказувати?
– Ні, я справді Розанда Лупул, – підвелася жінка, збілівши й відкинувши геть обачність. – Розанда Хмельницька.
Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині, на жар налетів раптовий вітер.
– Або смерть, або скажеш, де батьківський скарб.
Вони стояли одне навпроти одного, двоє різних людей, дві такі різні долі зіштовхнулися на перетині між життям і смертю.
– Ніколи, – тихо відказала жінка. – Ніколи вам, хай краще землі дістається довіку.
– Ох ти!.. – свиснула шабля, і через плече старшого, що кинувся поміж ними, опустилася на Розанду.
…Лиш на мить захитавсь світ і погас день, а далі знову проявлялися й набирали сили кольори, тільки тепер вони були незрівнянно яскравішими та соковитішими, Розанда йшла лугом під Чигирином, світило погідне сонце, зелена трава незайманої і щирої чистоти, і луг розквітав незабутніми, дивовижно яскравими квітами, а назустріч їй бігли двоє первістків, її малих хлопчиків у козацьких одностроях, смішних карапузів, поміж квітучого лугу і під щирим сонцем.