«У москалів не хочу помирати…»

Іван Корсак

Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки, хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло, і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим. Зате думки набували чіткості і прозорості – наче джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна вода, струменить і переливається, але крізь неї видно на дні кожен камінчик і навіть піщинку.

«Кажуть про холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло, а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий великодушний і милосердний отець Ісаченко – його й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»…

– Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів пересохлими вустами Остроградський.

– Михайле Васильовичу, – з нотками докору, розтягуючи слова, озвався священик, – сповідь і причастя християнинові ніколи не завадять, але ви не про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити і жити… Вас чекають студенти і весь науковий Петербург. Та й хіба тільки вони?

Остроградський лиш мовчки крутнув головою і легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідому обличчі.

– Я ж казав, де помиратиму, – знову прошепотів знесилений голос. «Мабуть, таки відчуває, – легенький холод узявся спиною Ісаченка, – справді казав». Він пригадав, як Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містечка Говтва, як замилувався його околицею. І ні з сього, ні з того додав:

– Я помру у себе, а в москалів не хочу помирати, так поховайте мене там, – кивнув головою Михайло Васильович у бік Говтви, – щоб мені було видно і Пашенку, і Довге, і Глибоке. «Рідко душа в таких випадках помиляється», – із сумом подумав священик і приступив до причастя та сповіді.

У недавно могутньому тілі академіка сила вичахла, як вичахає вогонь у покинутому багатті – дмухне вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Остроградський говорив напівпошепки, із задишкою, деякі слова сповіді священик швидше вгадував за порухом вуст. Ісаченко дивувався, інколи навіть стримував себе, аби не розсміятися, у якому життєвому дріб’язку Остроградський вважав свій гріх.

– Я не мав права на гроші Огюста Коші, йому самому їх бракувало…

– Побійтеся Бога, Михайле Васильовичу, цей видатний французький вчений поміг вам від доброї душі, де ж тут ваша вина?..

Ісаченко знав, що непокоїть Остроградського. Після Харківського університету той поїхав до Парижа, вчився сумлінно, та від безгрошів’я втрапив у боргову тюрму Кліші. Отут, можливо, лукавив академік, коли гонорово оповідав друзям, що свою знамениту працю «Мемуари про поширення хвиль у циліндричному басейні» він написав, спостерігаючи крізь грати за хвилями, і надіслав рукопис Огюсту Коші. Принаймні французький учений дуже високо оцінив роботу українця у рекомендації Паризькій академії, академія поділяла ту оцінку, надрукувавши рукопис в академічному виданні «Memoires des savants etrangers a l’Academie». А Огюст Коші справді викупив талановитого науковця.

– До студентів я ставився таки жорстоко, когось навіть назвав міднолобим, – шерхотіли вуста.

– Прощається вам цей гріх, бо ви хотіли добра їм, виховали, зрештою, цілу наукову школу, – говорив священик.

І говорив це щиро. Від друзів Михайла Васильовича він знав, що в наукових колах утвердилися «рівняння Остроградського», «метод Остроградського», «формула Остроградського-Гауса», «принцип Остроградського – Гамільтона». Ісаченко не міг тільки знати, що 2001 рік ЮНЕСКО оголосить роком Михайла Остроградського. Зате про «міднолобих» чував, чував…

На показовий екзамен з інтегрального обчислення прийшов його колишній учень, імператор Олександр І, а також військовий міністр, міністр народної освіти, керівники інших навчальних закладів. Та от біда, до дошки викликали, як на зло, кадета, що зовсім не був готовий до екзамену. Проте юнак не розгубився, почав жваво писати на дошці математичні формули, які насправді були цілковитою дурницею, та так само коментувати їх, безтолково і невпопад. Імператор, який завдяки Остроградському доволі непогано знав математику, тим часом забалакався зі своїм ад’ютантом Ростовцевим. Михайло Васильович тільки стиснув зуби, бо почувався, як і всі в аудиторії, мов на пороховій бочці. Тим часом кадет добалакав свої нісенітниці до кінця і витер дошку. Імператор, що якраз завершив розмову, повагом прорік:

– Якщо професор Остроградський не зробив зауваження, то кадет заслуговує найвищої оцінки. Уже згодом, зустрівши кадета-щасливця, Михайло Васильович не стримався:

– Ви будете особливим офіцером. В бою вас ніколи не поранять у лоб, бо він у вас мідний.

Беззаперечний авторитет професора Остроградського грунтувався в очах імператора не лише на особистому учнівському досвіді. Викладач Колегії Генрі IV в Парижі, професор Петербурзького університету і Морського кадетського корпусу, Михайло Васильович Остроградський був членом Римської, Петербурзької, Паризької і Туринської академії наук. А ще повагу Остроградський здобував звичайною людською доброзичливістю, веселим характером. Тарас Шевченко, після повернення із заслання, запише в своєму «Щоденнику»:

«Великий математик прийняв мене з розпростертими обіймами, як земляка і як свого сім’янина, який надовго кудись від’їжджав. Спасибі йому».

Одруженого з німкенею, Остроградського в Академії наук вважала своїм і чисельна тоді «німецька партія», і російський гурт. Проте це не завадило академікові Никитенку в квітні 1855 року залишити в своєму нотатнику такий запис:

«Остроградский прикидывался ужасным русофилом, но в сущности это хитрый хохол, который втихомолку подсмеивается и над немцами, и над русскими».

…Останні слова священик швидше прочитав за порухом вуст, ніж почув:

– А найбільший мій гріх – то атеїзм у молоді літа…

– Прощається вам, бо ви прийшли до Бога, знайшли силу подолати гординю людську.

Долати гординю справді було непросто – в ті роки атеїзм, як пошесть, охопив значну частину петербурзьких науковців. Смерть матері потрясла Михайла Васильовича, він став глибоко віруючою людиною, підсміювання ж і глузування з його віри не вважав навіть вартими уваги.

Відчуваючи, як життя покидає його, Остроградський ще встиг покласти на себе хресне знамення – і рука впала безсило. Священик повільно провів долонею по обличчі, закриваючи очі покійникові.