Корона Данила
Іван Корсак
З вікна королівського палацу, де розмістилися посли Папи Римського, дорогу з півдня видно було, мов на долоні. Послів притомило задовге чекання, та вдіяти нічого, розминутися з князем Данилом вони просто не мали права – тож лише упівголоса зрідка перекидалися думками.
– А як омине Краків і наше чекання лиш марнота?
– Це неможливо. Достеменно відомо, що князь ночуватиме тут. Хай же Бог нам дарує терпіння.
– І все ж дивина неабияка… Заради того, для чого ми прибули, європейські князі роками самі добиваються уваги Святійшого отця.
– Мета виправдає наш труд. Волинсько-Галицька держава вже налічує майже вісім десятків міст, а скільки сіл – знає хіба лише князь.
– Однаково у голову не вкладається. Гасати несусвітніми обширами, ловити якогось князя з європейських задвірок, щоб…
– Нічого собі задвірки! Навіть географічно – то центр Європи. А якщо врахувати, що землі Волинсько-Галицького князівства уже більші за землі Священної Римської імперії, що ця країна торгує з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Німеччиною, Литвою…
Папський посол затнувся на півслові: на дорозі з’явилася хмарка куряви, вона швидко більшала і вже можна було розрізнити передні ряди невідомого війська. За якийсь час перші вершники в’їхали на подвір’я. З описів посли упізнали князя Данила: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, золотом же та іншими оздобами прикрашені стріли й шаблі, кожух із оловира грецького, цінностями осяйними прикрашений, а чоботи із зеленого сап’яну. Сяяла вся дружина дорогою зброєю, зблискувала у призахідному сонці недешева кінська збруя.
Посли лише мовчки перезирнулися. Коли дружина розмістилася, князю Данилу доповіли, що його чекають святі отці від Папи Римського. На прийомі мова не зразу зайшла про діло, яке привело гінців з неблизького Риму до князя Данила, посли більше говорили про загрозу, яку несе татарська навала зі сходу всьому християнському світові.
Князь Данило кивав розуміюче головою, погоджуючись зі святими отцями, а сам думав про інше. «То не все ще – бачити ту небезпеку… Треба збудувати фортеці, звести міста не лише окові милі, а й неприступні».
– Такого града, – скаже сват його, король угрів Бела про місто Володимир, – я не бачив і в німецьких краях.
То не все ще – розуміти загрозу, думав князь Данило. Треба витримати не одну і не дві жорстокі битви, а коли вимагатимуть обставини, то заховати князівську гордість якнайглибше за пазуху і поїхати до татаро-монголів пити кумис із ханом. Хто не був у Даниловій шкірі, ніколи не відатиме смаку того напою, приправленого щосили тамованою гадкою – за цим ковтком трута тебе на той світ відправить, чи ще пожити дано хвильку яку? Мало розуміти небезпеку, треба військо міцне зібрати, воїв надійних, надійну дружину.
Князь Данило мав підстави пишатися своїм військом. Творив його за своїм лише баченням та ратним досвідом, в нього була і дружина, і вої. Княжу дружину він зібрав з бояр, які заприсяглися служити Данилові. Він дарував їм землі і привілеї, а вони мали обов’язок йти з ним у воєнні походи. Належати до дружини означало велику честь, і це право було спадковим. Заможніші бояри йшли не самі, а зі своїми вже дружинами, інколи мали вони цілі полки. Хай би заглянув хто, думав князь Данило, у двір його якогось боярина, то цілий арсенал зброї знайшов би там, для війська деяких держав стало б. За непослух же кара не забариться – іди в світи собі, геть з його князівства, як прогнав Данило Кормильчичів чи Жирослава, а то й на горло кара знайдеться.
А людність міська та селяни писались у вої, і хто мав зброю, і кому бракувало її (тоді князь зі своїх припасів). А як треба брати вороже укріплення, то стачило пристроїв – в хід ішли тарани, самостріли і катапульти.
…За довгим столом бояри, що перевдяглися після походу і сяяли пишним убранством, довго й терпеливо слухали ватиканських послів, аж доки ті не вичахли, затнувшись і вибираючи слушний момент для головного свого діла. Тою паузою скористався хтось із бояр, навпростець, без дипломатичного петляння, запитавши гостей:
– А чи може святий престол допомогти нашій державі вистояти проти Сарая, супроти Золотої Орди?
Всі обернулися до князя, чи не кине він застережний погляд на прямолінійного надто боярина, але князь Данило лише легенько всміхнувся куточком вуст.
– Ми душею і серцем з вами, ми молимось щоденно за ратників ваших, за міць вашої потуги, – почав пояснювати точку зору престолу ватиканський посол.
А князь Данило тим часом подумав, що він, не сумніваючись у щирості молитви отців, немало сам дбає, аби оборонити землю свою та, зрештою, і європейські держави, бо вони у нього за спиною. Він не тільки без втоми розбудовує міста й укріплення, он як виросли Холм і Лучеськ, Данилів і місто Лева, він прагне династіями породичатися, щоби спільно європейська родина монархів могла вистояти проти східної напасті.
Король угрів Бела віддає свою дочку Констанцію за сина Лева, сина Романа одружує зі спадкоємицею австрійського престолу – небогою імператора Гертрудою, бо самому імператорові доля не судила діток, за молодшого Шварна віддає свою доньку великий князь литовський Міндовг; доньки Данила свою долю знаходять також у поважних дворах – Софія виходить заміж за Генріха V, графа Шварцбург-Бланкербурзького, Устинія – за князя Андрія Ярославовича, а Переяслава стає жоною князя Мазовії Земовита І.
Ватиканські посли тим часом перейшли до головної мети, заради чого й прибули вони до Кракова, щоби «переловити» князя Данила, який вертався з Чехії.
– Ми привезли тобі, світлий князю, благословення від Папи Інокентія IV, з яким ти листуєшся і ведеш переговори сім літ, ще з року 1247. А ще привезли тобі і вінець, і сан королівський…
Тиша враз встановилася в залі, така тиша, що крізь напіввідхилене вікно чути було потріскування багаття у подвір’ї замку та напівголосне перемовляння притомлених воїв Данила. Князь відповів не зразу, справді бо, чимало збігло часу, відколи він листується зі святим престолом. Вже й раніше посольства були від римського папи і пропозиції коронації. Та не поспішав князь, усе відкладав на потім, посилаючись на свої умови та напружені стосунки з Ордою, загострити які без військової допомоги західних монарших дворів було недоцільно.
– Не подобає мені вести мову про це тут, на чужій землі, – з якимось смутком почав князь Данило, говорив не поспіхом, немов кожне слово перш клав на долоню і, похитуючи його, зважував. – Нехай згодом, дасть Бог, ще зустрінемося до Різдва Христового.
Серпень тоді добігав кінця, швидко в клопотах промайнула осінь, і справді вони зустрілися грудневого дня 1253 року в славному місті Дорогичині. Спільно з князем Мазовії Земовитом князь Данило якраз готував похід на ятвягів, неспокійних північних сусідів Волинсько-Галицької Русі, які несподіваними набігами чимало таки чинили клопоту. Тут вже звично збиралося військо руське і польське до спільних походів – господиня-зима вельми добрий будівельник доріг, розлогі болота між Нарвою й Зеброю, непрохідні теплої пори, тепер залюбки пропускали військо.
…Того дня в Дорогичині сонячно було та морозно, іній всіяв дерева знизу й до вершечка, і стояли вони та світились під сонцем свічами щирого срібла – аж очі мружилися мимоволі від одного лиш погляду на те осяйне біле диво на блакитному чистому небі. До церкви Пресвятої Богородиці люд прибувати почав ще зранку, веселий і гомінкий люд з розпашілими і розчервонілими від шпаркого морозу обличчями. Звістка про коронацію князя Данила ширилась швидко, охочих подивитися на таке небуденне видиво не бракувало, тож стачало і пересудів прибулого польського поважного панства, литовських бояр чисельної делегації, гостей з інших країв у небаченій досі одежі. Делегації все прибували і тільки полоззя саней хвацько посвистували по промерзлому і дзвінкому снігові.
Князь Данило Дорогичин для коронації вибрав невипадково. То була вотчина його предків, волинських князів, навіть певний час слугував столицею княжою, де сидів онук Ізяслава Василько Ярополчич. А ще цим Данило хотів сказати, аби тевтонські рицарі забували навік про ці краї. Навесні вже давнього 1238 року саме тут руське військо Данила та Василька вщент розбило рицарів-хрестоносців. Галицько-Волинський літопис про події ті згадує: «Коли ж настала весна, рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони до Берестя, але ріки наводнилися, не змогли вони йти на ятвягів. Данило сказав: «Негоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулись обидва у Володимир».
Озвалися дзвони церкви Пресвятої Богородиці, сповіщаючи про початок дійства, вони були особливо звучними у морозному сухому повітрі, той подзвін лунко котився містом і його околицями. Служки завершували перевдягати князя Данила, в душі дивуючись його спокою, наче йшов не на урочисту коронацію, а мав приступити до звичних своїх князівських клопотів.
На те в князя були свої причини. Він не причислював себе до надто марнославних, він просто коронацією думав захиститися від нашестя поганих, він до останнього не приставав ні до постійних наполягань рідні стати під королівський вінець, ні до порад польських князів Болеслава Соромливого чи Земовита І. Він згодився лише тоді, коли на власні очі побачив папську буллу – архієпископ Опізо, їдучи з Ватикану зі своїм посольством у Дорогичин, спинявся в кожному правлячому дворі і оголошував володарям країн Центральної Європи буллу Папи про хрестовий похід проти монголо-татар.
…І ось грянув хор, почалася Божа відправа, і при велелюдді та при численному духовенстві архієпископ Опізо підносить над головою князя корону.
– Приймаєш ти вінець, а ми єсмо готові на підмогу проти поганих… Приймаєш ти вінець од Бога, од Церкви Святих Апостолів, від престолу святого Петра і від отця свого, Папи Інокентія, і від усіх єпископів своїх…
Уже на паперті окинув поглядом прибулий народ король Данило і не побачив краю людського моря.
– Слава!
Багатократно повторене «слава» покотилося площами й вулицями, видавалося, морозне повітря двигтіло від того багатоголосся, аж іній спадати з дерев почав та зблискувати на льоту; срібний дрібнюсінький та осяяний дзвінким сонцем, срібний пил супроти неймовірно синього неба, що вигравав різноколір’ям у сонячних променях і творив таку несподівану в цю пору веселку…