Вінчання князя Володимира
Іван Корсак
Князь Володимир осліпнув раптово – кілька днів і ночей гостра різь в очах лише наростала, а біль поглинав навіть помисли: люди, дерева і весь навколишній світ тихо пливли, немов було все намальоване на піску, і тепер якась невидима і зла хвиля раз по раз змивала малюнок, аж доки не залишила суцільну непроникну пелену. Біда не буває ніколи вчасною, та зараз вона особливо несподівана й негадана, як блискавиця серед зими, і як ніколи не очікувана та небажана. Князь Володимир готувався до величного та зоряного часу в своєму житті, до вінчання з царівною Анною – вперше, відколи сходить і заходить сонце, князь великої і потужної Київської Русі мав поєднатися родинними узами з візантійськими імператорами. Кораблі царівни, злегка похитуючись на хвилях, вже підходили до берегів Корсуня.
Невгасимий жар, що пік очі немилосердно і безперестанно, князь Володимир, зазнавши не однієї рани в походах, переносив куди легше, аніж той жар, що його сипнула пригорщами в душу раптова сліпота. Він знав, що за спиною його вже повзе поміж вірними воями холодним вужем прихований поговір: «Знамення неба, горе нам, князь приймає християнство, вінчається з царівною, князь зрадив прадідівську віру заради чужих, незнаних богів».
Це боліло йому і смоложило, та ще більше нила і мерзла душа: а якщо це і справді так? Якщо справді він накликав на себе небесний гнів, зраджуючи праотця всього роду богів Сварога, захисника врожаїв, багатств і всякої домашньої живності Велеса, Дажбога, що дає життя людям і всьому земному, грізного Перуна, покровителя його воїнів, і всіх мужніх людей?
Кораблі царівни Анни пристали до берега Корсуня, і засмаглі візантійці, вправно пораючись із канатами, швартувалися. Сама Анна проплакала мало не всю дорогу: вона подумки багато разів бажала сама собі смерті, аніж мала одружитися з незнайомим, ніколи не баченим князем варварської країни. Бо такого не знав досі їхній імператорський рід. Навіть синові короля Німеччини Оттону І Великому Анна відмовила з погордою.
Як розхитувався корабель на хвилях, підіймаючи то один борт, то інший, так і в сумнівах її брала гору то ущемлена гординя царівни, а то знову вивищувалися інтереси всього імператорського двору.
Вперше за багато століть Візантія потрапила навіть не в скрутне, а радше в трагічне становище. Спекотного серпня 986 року болгари вщент розбили імператорське військо. Бунтівний полководець Варда Склір, об’єднавшись з арабами, перетнув кордон імперії. Проти нього кинули іншого полководця, Варду Фока, але і той несподівано зрадив, проголосив себе імператором і намірився влаштувати облогу Константинополя. Саме в цей критичний момент чинні імператори Василій II і Костянтин звернулися по військову допомогу до князя Київської Русі Володимира. Князь дав згоду, але поставив вимогу: віддати заміж за нього царівну Анну. Співправителі-імператори своєю чергою погодились, але тільки тоді, коли Володимир прийме християнство.
Шеститисячне військо київських русичів виходить негайно на поміч Константинополю – князь розумів, що правління Василія і Костянтина тримається на волосинці. У вирішальній битві квітневого дня, що істинно для Варди Фоки був нещасливим тринадцятим, київські мечі посікли бунтівників, військо Фоки розгромлене й розсіяне.
Здавалося, саме час поєднатися родинам і обом високим сторонам дотриматися слова. Та от яка дипломатична дивина: Анна не піде під вінець і не прибуде до Володимира, доки той не прийме християнство, а князь не приймає християнства, доки до нього не прибуде царівна.
Заплутаний вузол істинно вінценосної гордині Володимир наважився так само розрубати мечем: київські вої беруть в облогу твердиню на морі Корсунь. Протопіп Анастас підказує князеві, як залишити місто без води. І Корсунь капітулює. З поверженої твердині князь шле в Константинополь ультиматум: «Якщо не віддасте її за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому місту».
Василій II і Костянтин розуміли, що то не порожні слова: чубаті намети війська Київської Русі все ще стояли під Константинополем. І брати просять сестру сідати на корабель. Але вирішальними для Анни стали їхні слова: може, наверне тобою Бог Руську землю до покаяння, може, замість ідолів Русь пізнає Христа…
У сльозах сідала царівна на корабель, та ще більша розпука чекала, коли Анна ще не встигла й ногою ступити на суходіл: нехрещений варварський князь на додачу осліп. «Негайно розвертати корабель», – змигнуло найперше, але тверде переконання.
«Господи, прости мене, де моя тут вина, – відіславши служниць, молилася Анна пошерхлими, сухими і зачерствілими з розпачу вустами. – Я відмовила найзнаменитішим королевичам, а ти присудив мені заміжжя за якимось сліпцем… Боже, верни мене до рідного міста, напоуми братів моїх, напоуми».
І раптом серед молитви промайнула в неї неймовірна думка: а якщо й справді Бог напоумив братів, вклавши особливий, провідчий зміст у їхні напутні слова: «Може, верне тобою Бог Руську землю до Істини?». І вона, царівна, така сама раба Божа, як і всі сущі, лише через гординю людську противиться писаній Отцем долі? Може, то саме їй провіщено нести світло Христової віри у ті далекі й незнані краї, за ревучі річкові пороги, у праліси, у місто на пагорбах, де після Андрія Первозванного навряд чи й ступала нога посланця з вісткою Світла та Істини?
Ні, вона не накаже кораблям розвертатися, раз судилося так, то вороття не буде.
– Негайно гінця до князя Київської Русі, – розпорядилася твердо і впевнено. – Передати, як не охреститься князь, то не уникнути йому недуги своєї.
І стала терпеливо чекати відповіді. Схвильований і збентежений, чекав слова князівського весь почет царівни – вони на порозі дива, чи то все будень, і кораблі попливуть знову в Константинополь?
А як вернулися спітнілі й захекані гінці, Анна не насмілилася навіть слова вимовити, тільки поглядом поспитала.
– Якщо справді станеться так, просив відказати князь, то істинно великий Бог Християнський, – відповіли посланці.
…Князя Володимира при велелюдді хрестили й вінчали з Анною єпископ Корсунський і священики з Константинополя. І як тільки зазвучали слова молитви, що відлунювала під високим церковним куполом, мов та молитва линула не з єпископських вуст, а з блакитної високості, мабуть, уперше в житті князя охопив незрозумілий страх. Він навіть зіщулився, він боявся, що ось-ось розверзнуться з тріском, як рветься міцне полотно, над ним ображені небеса, і блискавиці одна за одною почнуть низати грішну землю і цілитимуть саме в нього, що зрікся і зрадив прадавніх богів. У ньому дивно змішалися почуття провини з очікуванням чогось нового, страх з надією на світле, добре й незвідане, докори сумління з непевним, наївним і палко очікуваним сподіванням, якщо це й справді шлях Істини. Досі йому було зрозуміле хвилювання бою, коли страх єднався з ризиком та азартом, і це поєднання лише п’янило – щонайбільше тяжка рана чи смерть чекати могли на полі битви. Але смерть Душі, незвідана темінь у пазурах злих духів, довічний морок і муки в царстві чорному, де безкінечно терзатиметься Душа…
Хоча було парко, його трусило, мов у крижаній купелі, пухирцями гусячими всіялося тіло і він, аби притишити хвилювання, яке чомусь вважав малодушністю, стиснув пальці у кулак так, що аж нігті до крові впивалися у долоні – та й це не стало у помочі.
– Хреститься раб Божий Василій, – лунали над головою молитви священиків, і вся душа його опиралася молитві, бо нове ім’я ніяк ще не міг припасувати до себе, він ніколи і ні в кого не був рабом, він князь великої держави, він Володимир, що володіє істинно незміримими землями та неблизькими світами. І так само десь у глибині душі він розумів, що така думка є просто спокусою, випробуванням недоброї сили, бо проти цього блакитного безмежного неба, проти цієї безмірної величі він менше, ніж раб, менший за комашку, менший за найдрібнішу піщинку супроти всього неба і його Господаря – і як тільки утвердив себе у цій думці, враз тремтіння облишило тіло, заспокоїлося, немов знайшла своє місце неприкаяна досі душа, і спокій тихий та світлий зійшов на нього.
…Тієї миті, коли єпископ Корсунський поклав руку на Володимира, князь відчув, як у нього по тілу наче іскорки дрібні побігли, наче відчинилися якісь невидимі брами в душі: із зачудуванням, яке межувало з переляком, він зрозумів, що прозрів. Із вузького продовгуватого вікна церквиці падав навскіс сонячний промінь, жовто- яскравий від церковної позолоти і чистий такий, аж дзвенів; вперше за низку днів Володимир знову побачив знайомі обличчя воїнів дружини, які тепер стали ще ріднішими, і світлу та тиху усмішку Анни. Князь бачив, як захвилювалося враз усе море люду, що збагнуло чудесне Провидіння, і як люд той, не змовляючись, враз упав на коліна в молитві. І хрестився та вінчався Володимир, і хрестилася його дружина.
Уже на церковних східцях, вийшовши до народу поруч князя Володимира, Анна тепер без страху кинула погляд на північні краї – її не лякали більше далекі незнані пущі й непрохідні праліси, незнане і дивовижне місто на Печерських пагорбах, де за дев’ять століть до неї світло Істини являв Андрій Першопокликаний, вона не жахалася люду, що стояв навколішки навкруг – то були вже не варвари, то такі само, як і вона, християни, разом з ними в далеку Русь з цього міста (Херсонесом його звали древні, Корсунем іменують київські русичі, а назвуть ще колись місто поряд із Севастополем) піде добро, милосердя і смирення.
На церкві святого Василія так ніколи бентежно ще не грали дзвони, як того незабутнього дня 988-го, за тисячі верст чутно подзвін їх, лунають вони і через тисячоліття…