Дівчина
Микола Костомаров
. . . . . . . . . . . . . . . тільки видно хрести;
Туди мені любо-мило оченьками звести.
Оп’ять спориш став вигон укривати,
Оп’ять діждались весняних святок;
Оп’ять ідуть заквічені дівчата
Гулятись в хрещика, вести танок.
Дівчатонька! Оце оп’ять піснями
Потішитись співець ваш приблукав.
Де ж та, що він, як рожу між квітками,
Між усіма вродливими признав?
Вона умерла; під осінь журливу
На гробовище однесли її;
Гуртом співали пісню жалосливу
Над дівкою і подруги, й чужі.
Сніга розтаяли, ви, знову веселенькі,
Забули по весні осіннії біди;
І на дівчачої могилі зелененькій
Барвінок розкида нев’ялії листи.
Колись вона тулялася по волі,
Крутилась з вами в жвавих короводах;
Її станок пряменький, як тополя,
Що там росте по ваших огородах…
Чи споминаєте її?
Колись вона з сестрицями ходила
Квіток шукати вмісті по луці;
Як воронець, в їй ягідки красіли
По білім, як конвалія, лиці.
Чи споминаєте її?
Колись вона із вами вніч тулялась,
На вас дивились з неба зіроньки;
Її душа, як небо, красувалась,
Як зіроньки, в їй грали вигадки.
Чи споминаєте її?
Її немає; під осінь журливу
На гробовище однесли її;
Сніга потаяли – вп’ять, жартовливі,
Туляєтесь, дівчатка, без неї.
Як ластівка з плесів своїх ясненьких
Підніметься і мимо вас пирхне,
І крутиться, й вертиться, веселенька,
І ледве землю крилами торкне,
Тоді, дівчатонька мої,
Чи споминаєте її?
Як ластівка, швиденько пролетіла
Вона свої дівчачії літа;
І ледве-ледве землю зачепила,
І на землі не кинула сліда.
Як зірочка вечірньою добою
Відорветься од подруг, заблищить…
Прокотиться по небесах смугою
Й хтозна-куди далеко залетить,
Тоді, дівчатонька мої,
Чи споминаєте її?
Як зіронька, її душа світилась
У ангельській небесної сім’ї;
Огняною смугою прокотилась
Вона між вас, і де шукать її!
Вона між вами:
Зіллям, квітками,
Тихими вітрами,
Шумом криниці,
Голосом птиці
Її душа до вас озивається,
Вести розмову з вами питається.
Дівчатонька, дивіться: он літає
Маленький жайвронок і пісеньку співає;
То душка дівчача на час
Схотіла одвідати вас.
Прислухайтесь, що пташка заспівала:
– І я, як ви, скакала і гулялась,
Усе чогось на світі піджидала
І радості якоїсь сподівалась.
Розлетілись мої сподівання,
Як квітки у садочку із вишень;
Ізмерзли мої піджидання,
Як метелики в осінь холодну.
І думки й вигадки
Надавили купки
Сирої землі, що мене закидали.
І ваша веселость, сестриці, зов’яне;
І вам на серденьку холодно стане;
І ваші думки й вигадки,
Дівчатка-сестриці моторні,
Повидавлять ті намітки,
Що закриють вам кучері чорні.
Живцем вас положать в тісну домовину;
Живцем вас зариють у душну могилу;
Ніхто не заплаче, як вас поховають;
Ще гірше – веселі пісні заспівають!
Дівчатонька! Вона співає
І що співає – добре знає.
Он-он її могила мріє,
На їй барвінок зеленіє.
Піду туди! Щасливо вам, дівчата,
Співати і гуляти!
Примітки
Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 81 – 83.