Зобачення

Микола Костомаров

Вийди, коханко, вийди, миленька,

Нічної вийди години;

Дай поцілую, дай помилую,

Серце, тебе наєдині.

Дай подивлюся, дай погляжуся

В ясні, чорненькі очиці;

В їх твої думки світяться ясно,

Як он ті зорі в криниці.

Та неповинна думка безгрішна,

Думка святої любові…

Її сказати нема на світі

В людях присталої мови!

Її лепече вітер порою,

Як із водою жартує;

Її синенький метелик чує,

Коли васильки цілує.

Серце-потіхо! Вийдем до гаю,

Вийдем під липи густії;

Нічного часу беседу нашу

Люди не вчують лихії.

Хай вони скажуть, що забажають:

Нам не страшне нарікання.

Бог милостивий бачить із неба

Наше безвинне кохання.

Наше кохання чисте, як промінь

Сонця, що в золоті грає,

Приязне Богу, так як молитва

Серця, ваги що не має.

Не закаляють беседи нашій

Грішні, поганії думки;

Чиста розмова і зобачення,

А ще чистіш поцілунки.

Серце-потіхо! Вийдем до річки,

Вийдем під верби густенькі,

Дивляться з неба в свіжу водицю

Божії зорі ясненькі.

Там на зеленім березі сядем,

Ручка за ручку узявшись…

Щоб наші душки хоть на часочок

В небо пішли спарувавшись,

Так як дві смужки диму, що в церкві

З різних кадил вихожають,

Різно йдуть вгору, потім, зійшовшись

В стропи, к хресту дохожають!

Душко, чи знаєш: єсть оця річка

Нічного часу святая;

Кожної ночі її святити

Ангел приходить із рая;

І на всю нічку вода кришталева

Стане ясна і хороша,

І в освячених хвилях небесна

Врода любується божа.

Душко, чи бачиш: з одного корня

Дві виростають вербиці;

Виросли вмісті, вмісті головки

Низько схилили к водиці,

І, потопивши в воду вершечки,

Наче чогось там шукають,

Наче якіїсь тайнії речі

Вмісті із кимсь повожають.

Чи хвилі в річці як скло ясненькі,

Чи їх турбує негода…

Роки спливають… верби, схилившись,

Дивляться вкупі у воду!

Любо та гарно, милеє серце,

Тут нам укупі сидіти;

За руки взявшись, серцем, очима

В божеє небо глядіти.

Примітки

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 89 – 91.