Туга

Микола Костомаров

Гаю мій, гаю, гаю зелененький!

Вітре мій, вітре, вітре швиденький!

В густому гаю листя жовтіє;

Вітер гілок не колише й не віє.

Те, що колись по весні красувалось,

Те, що колись мені так сподобалось,

Змерзло, захляло, затихло і зникло.

Серце кохатись сим світом одвикло!

Там, де в кущі воркотала голубка,

Там жартувала колись моя думка.

Стихла, замовкла туга голуб’яча –

Геть прокотилась та думка хлоп’яча!

І місяць повний, і ясна водиця…

І ти, вродлива, кохана дівиця!

Зникло те восени, що було літом,

Серце не хоче кохатись сим світом.

Примітки

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 78.