Мана

Микола Костомаров

Є в нас плесо; осокою

Поросло кругом;

Посередині плавочки

Плавають рядком.

І ростуть над плесом вільхи

І гнучка тала,

І у вільхах заховалась

Хаточка мала.

Чорна хатка невеличка:

Хто в їй пробува?

Там старая чарівниця

Нишком прожива.

Здавна люди не посміють

Воколо пройти,

Але можна, коли треба,

В хату увійти.

Коли світ тобі огиднув,

Нікого любить,

Коли хочеш лучче зразу

Вік свій закінчить,

Ніж тулятись без надії

І шукать кінця…

До неї приходь питати

Вірного слівця.

В неї човен; розмальован

Весь цвітками він,

В ясну ніч плисти у човен

Сядеш ти один.

І уздриш, чого ніколи

Не видав зрода,

Зразу зникне човен, хатка,

І тала, й вода.

Зразу стане пред очима

Красная лука;

Як шовкова стрічка, в’ється

Ясная ріка;

Різнофарбними листами

Сяють дерева;

Як оксамит, молодая

Блищиться трава.

По траві, як в ніч по небу

Яснії зірки,

Веснянії, запашнії

Маються квітки.

І не місячний, ні денний

Світ там просява,

Наче місяць навдосвіта

Сонце устріва.

Не з дощу, не з сонця стануть

Там веселки мріть;

Одностайно короводець

Пташок зашумить.

На луку іграться прийдуть

Краснії дівки;

Голубітимуть в волоссях

З пролісків вінки.

Їх одежа – вся укупі

Світова краса;

Їх урода – що й казати? –

Божі небеса.

Заспівають, затанцюють,

Поведуть танок;

Їм музикою повіє

З річки холодок.

Затанцюють, заспівають

Чуднії пісні;

І зомлієш ти, небоже,

Лежачи в траві.

Станеш тануть, станеш топнуть,

В чім не знаєш сам;

Закриватимуть веселки

Світ твоїм очам.

Станеш топнуть, станеш топнуть,

Сам не знаєш в чім,

І заплющаться у тебе

Оченьки зовсім.

Люб’язненько, солоденько

Станеш ти дрімать…

А пісні й музики будуть

Тебе колихать.

Їх послідній голосочок

В сплячого замре…

І тебе тоді хтось наче

Міцно підтовкне.

Ти прочнешся, раз останній

Очі поведеш…

Пролепечеш: – Прощавайте!.. –

В озеро пурнеш!

Примітки

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 74 – 76.