Кульбаба

Микола Костомаров

А. А. Леонову

Віє передзимній

Вітрець студененький;

По степах осіннє

В’ється павутиння.

Що ж то між травою,

В’ялою, сухою,

Кульбаба жовтіє?

Чи б то справді сонце

Кидать нас не хоче

І опісля літа,

Душного, сухого,

Знов до нас веселим

Маєм хоче глянуть?

Чи земля жартує!

Чи сей цвіт не в пору

Що-небудь віщує?

Вік наш чоловічий

Схож із віком року.

Впершу боже сонце

Життя пробуджає,

Променями в серці,

Як у весняної

Половоді, грає;

І душа бриніє

Надією-квітом;

І в душі селяться

Радощі, як в гіллі

Вишень соловейки.

Життя розів’ється,

Життя загустіє

Наукою світа;

І почнуться грози,

І дощі, і спеки.

Щастя і недоля,

Радощі і туги

Одно другого швидше

Стануть проходжати,

І душа твердіє;

І крізь погорілу

Зелень віку чорна

Земля проглядає.

Коли ж стане в осінь

Вітрець передсмертний

Душу провівати,

Знову боже сонце

Свої блідні, довгі

Розкидує тіні,

І душа збирає

Сили наостанку, –

Знову квіт-надія

В серці процвітає.

Але квіт той в’ялий,

Кульбаба осіння,

Пустоцвіт похилий,

Не росте високо,

Не цвіте розкішно

І без плоду гине

Під морозом-смертю.

Примітки

А. А. Леонову. – Леонов – знайомий Костомарова, який, за дорученням поета, наглядав за друком збірки «Вітка».

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 76 – 77.