Сон

Микола Костомаров

Quel foco ch’іо pensai che fosse spento

Dal freddo tempo e dall’ eta men fresca,

Fiamma e martir nell’ anima rinfresca.

Petrarca

Як сонні привиди на час появились,

За час утекли,

Так прежнії роки, літа молодії,

Давно вже пойшли!

І згадки не стало, і пам’ять пропала

Об вас уво мні.

Чого ж ви прочнулись, чого ж ви явились

Уп’ять уво сні?

Я спав, і був во сні у тій країні,

Де, молодий, безпечне я гуляв…

І бачив я: із церкви домовину

Несли і піп у чорному співав.

І я дививсь, і щось мене давило!..

І став дрижать, і став людей питать…

Її, її в могилу хоронили

І от уже приймались опускать!..

Я одвернувсь… я усміхнувся гірко…

Із радістю пекельною глядів

На чорную одежу чоловіка…

Ох, тяжко я, хоч і во сні, грішив!

От вранці… ще досхідною порою

Прийшла поплакать череда моя.

І знов приплівсь до церківки старої,

Весь трусячись, мов той убійник, я.

Дивлюсь: провалля, там долина мріла,

В їй щось чорніє… Ох! Чи не труна?

Розглядівсь: ні, свіженькая могила!

Там, там, покійниця, лежить вона!

І явори ростуть там молодії,

І, одвернувши голови свої,

Повісили назад верхи густії,

Жалкуються поглянуть на неї.

Я прокинувсь: сон проклятий

Мені знову нагадав

Те, що ввік не споминати

Я давно вже клятьбу дав.

Став я розпитувать, як вона має.

Кажуть, щасливо в сім’ї проживає;

Ладно кохається з мужем своїм;

Діти малії пестує із ним.

Тяжко, ох, тяжко на серці мені!

Лучче побачить тебе у труні,

Ніж бачить, як ти повагом сконаєш,

Серцем черствієш, душею вмираєш…

І слухать, як муж твій, корявий, старий,

В’ялить поцілунками губки твої!

Примітки

Епіграф – з XLVII сонета Петрарки.

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 84 – 85.