II

Г. Ф. Квітка-Основ’яненко

Ви ж думаєте, що тільки усього і треба, щоб молитися за царя? – Е, ні. Треба усякому те робити, що закон повеліва. Не буде ніхто нічого робити, ні у чім помагати, що ж з того буде? Замішательство, непорядки. Подивітеся: усяк, усяк чоловік, хто живе на світі, усяк трудиться, усяк сполня святий закон, що цар повеліва. Відкіля наші перві начальники! і наїжджали, і тепер є? Усе не з наших місць. Покине і хазяйство, і господарство своє, а інший і сім’ю, та по царському указу і повелінію їде здалека і служить тут.

Воєнні, і генерали, і охвицери, і усяк салдат, тільки прийде царський указ, як раз зібрались і пішли… куди ж? на границю, боронити нас від неприятеля, який осмілиться, щоб на нас піднятись; от і йдуть, і не знають, хто з них жив вернеться, а йдуть бодро і весело, ще і пісеньок співають і ні об чім не журяться, бо знають, що святий закон сполняють, слухаючи царського указу; і що йдуть защищати віру святу і православних християн, так йому не страшно і вбитому бути, бо він є мученик, пострадав за віру святую християнську.

От так і нам, земляки мої любезні, треба усякому своє діло робити. Ми не салдати, ми не воєнні, так нам треба їм спомогу дати. Як же то? – Ось як.

Салдату треба, хоч у поході, хоч на кватері, треба і мундєр, і усяка одежа, і харч. А скільки їх є у нашому славному царстві? А скільки їх треба скрізь по гряниці? І протів турків, і протів черкесів, і до німців треба, і у Сибірі треба, бо скрізь наша гряниця, хоч і замиреніє, хоч наших і бояться усі, та усе ж треба, щоб військо стояло напоготові побіля гряниці, та ще щоб немала і сила! Треба ж і зодягти, і зобути, і прокормити, треба і коней, і оружжа, і шаблі, і піки, і пушки, і чого там не треба! Се ж на військо по гряниці, а по губерніям, а по уїздам скільки начальників, судящих!

Казав я вам, що один начальник не зможе розпорядку дати, один суддя не може усіх розсудити, то і треба, щоб для усякого народу був начальник і щоб не один суд був, бо коли тебе ув однім суді ізобидють, то тобі можна жаловатися у вищий суд, що зоветься палатою, у губернії. Скільки ж таких судів? І усі доглядають, щоб усюди була правда!

Треба ж і судящим жалования, треба суди протопити, треба їм і світла, і чимало чого! А караблі построїти? А що карабель построїти то усе нарівно, що і цілий город. А на караблях те ж військо, що і на землі, і те їм усе треба, що і тим! Та чи мало такого, що треба содержати? Усякі училища, усякі казенні хороми по городам построїти, малих діточок, сиріток вигодувати, до науки – до розуму довести, та таки на усе, на усе треба казни!

Отже-то: як ми живемо, мов у бога за дверми, і не знаємо ніякого лиха, не боїмося за своїми салдатушками ні з землі, ні з моря ніякого неприятеля, спимо собі уночі без страху, щоб харцизи – як колись бувало у старовину, не за нашої пам’яті – нас не обідрали; ходимо по дорогам, бог зна, як далеко, з хурою і не боїмося ніяких злодіяк і розбойників, бо їх усюди попереводили наші начальники; не думаємо, щоб хто наше сіно покосив, наш хліб або скотину відняв, нашу хату спалив, бо є на се судящі, вони защитить і по правді зроблять, коли ж, кажу, мені так гаразд, що я не боюсь нічогісінько, то треба ж і мені чим-небудь прислужитися, царський указ сполнити і поміч по силам дати.

А чим же за таку милость, не то щоб віддяковати, а щоб хоч мало-мало прислужитись? Ось чим, і не важним і не протів сили нашої. Будем зносити те, що і бог повеліва, і закон приказує, і по самій щирій правді воно слідуєть. Будем, кажу, зносити потроху від своїх заробітків, по чім там припада з душі, по розкладці? Чи велика ж то сума з душі? Чи усю ж разом з тебе требують? Чи нагло ж з тебе требують?

Полічи, на скільки ти у год придбаєш хліба святого і скільки з тебе требується? А скільки ж ти заробиш воликами, шкапою – що в кого є, а ще і руками, хоч ти і піший: чи з ціпом, чи з сокирою, чи у якій послузі? Аби б не лежав, а то – слава тобі господи! світ великий, народу багацько, роботник усякому нужний. Не лежи, кажу, без діла не будеш: і себе пропитаєш, і у казну часточку знесеш.

Не усю ж разом требують. Об Семені частку та об Новому году другу. От тобі і полегкость. Відробився у полі за літо: чи сам свій хлібець по благословенію божому зняв, чи заробляв де, от у тебе ік Семену і є, розплачуйся, не запускай. Тут вп’ять не лежи: сюди-туди мотнися, сокиркою порубай, ціпом помахай, скотинкою пороби, от в тебе вп’ять грошики: що собі зоставив, а що зніс останнє, от і квит! Скачи козак на усі чотири сторони і не бійсь нікого.

Не нагло ж з тебе і требують. Не тягнуть тебе, щоб усі дав сьогодні до копійки. Ні. Очисть свій знос від Семена до пущання на пилипівку, а там від Нового году до Євдокії, так, слава тобі господи, скільки тобі льготи! По маленькій часточці знось, то і не стямишся, як виплатиш.

Хочеш ти царство небесне получити? Хочеш ти у бога милосердного милості получити? Невже ж зараз усю худобу віддаси на церков божу або старцям роздаси? Ні. Щонеділі несеш шажок на свічечку, а другий у кошельок укинути, і старцеві подаєш копієчку то тогді, то тогді. Се ж і для господар бога так робиш, роби ж так і для царя, отця нашого і защитника: знось хоч по часточці, то сії часточки та зроблять тобі велике і усю подать з себе очистиш.

Або ось як я вам совітую: зроби усяк собі скриньку і забий кришку наглухо, а в кришці проріж дірку, щоб тільки п’ятак або цілковий проліз, та тільки що прийдеш додому зі грішми, що бог тобі дасть або заробити, або продати що, то з тих грошей розщитай, скільки тобі треба пропитатись на день або на тиждень, як у тебе робота йде, то таку часточку заховай, а останні укинь у ту скриньку, що я кажу, та й заховай її бережненько, та вже ні жодним способом не посмій відтіля узяти ні одного шага, хоч позич, сяк-так перебийся, а не смій відтіля нічого виняти: то вже казенне, хоч ти ще і не зніс, воно ще в тебе, та вже ти його обіщав у казну і тратити його такий же гріх, якби ти потратив те, що на церков божу обіщав. По закону, однаковісінько за потрату церковної суми і казенної.

От так відкладаючи, коли зібралось дечого у тій скриньці, тоді вже подякуй богу милосердному, що поміг тобі заробити, от і відбий тую скриньку, і неси до свого начальства, і віддай. Та давай же з розумом. Скільки так бува, що безтолковий принесе, безтолковому віддасть і без толку гроші пропадають, як незаписані і свідителей нема. Ти віддавай при свідителях, при стариках, при чесних людях, та й озьми зараз квиток, і коли тут не буде кого письменного тобі прочитати, то біжи мерщій до дяка, або до попа, або до якого письменного у селі, нехай тобі прочита.

Коли буде там записано вірно, то дома заховай бережно якомога, щоб не пропало, коли ж буде яка хвальш у квитку, зараз об’являй начальству і хоч до справника дійди, а доказуй свою правду, не боячись нікого, і на свідителей здавайся. Бездільнику, що тебе подумає обманути, так не минеться, а твоє не пропаде, з нього взищуть. Коли нікому тобі буде квитка дати, що писаря не буде, бери бирку і свій значок положи: і то діло добре і праведне.

Знось, зділай милость, якомога і не запускай у даль. Тобі лучче буде. Не думай: там і там зароблю, стільки і стільки получу, тогді разом і віддам. Казали ж нам батьки: «нехай – недобрий чоловік!», то й правда. Не здавайся на опісля. Бог зна, як ще твоє здоров’я буде та як ще заробиш і як ще гроші озьмеш, а недоїмка йде та й росту прибавля. Тут же гляди, ще збираєшся на старі зібратися, а тут вже і нова половина настигне!

От тобі вже удвоє приходиться платити: вже тобі і сутужно! Та так як піде старе з новим мішатися, то стільки наросте, що лихо, та й годі! Тут вже поневолі начальству треба тебе грабовати, скотинку, або що маєш, продавати та пополняти те, що твій «нехай» наробив, що, хоч був хазяїн, було і господарство, а тут зведешся ні на що, через те, що у время не зніс та запустив недоїмку.

Се ж тобі така біда, а начальству твоєму, думаєш, і нічого? Ось послухай лишень, як воно є.

Примером скажемо, нехай буде слобода Люботин. У тій слободі, звісно, от стільки-то душ. З них, от по тім і по тім узявши, усього виходить на год от стільки-то рублів, нехай буде, примером, тисяча рублів. Отже, се і у казначействі, і у казенній палаті, і у справника, і у усякого начальника се записано, що з Люботина треба у год зібрати тисячу рублів, усе-таки примером.

От про сю тисячу, що треба зібрати, писано у лепорті і до міністра, що при самому цареві усею казною завідує і розход, по государеву указу, держить, дано знати, як і про усі села.

Міністр, надіючись, що усі справно знесуть, порядив чи сукно для салдатів, чи прав’янт для них, чи порох, щоб від неприятеля відстрелюватися, чи друге, теж таке нужне. От і предписує у Харків до начальства, щоб заплатили отакому рядчикові от стільки рублів. Начальство кинулось – нема стільки грошей: такі і такі села не знесли, от і люботинці не позносили.

Що тут робити? Міністр прогнівається на наших начальників, думаючи, що не старалися зібрати, і грошей не стає, і рядчик не получа свого. Начальство гримне на справника, думаючи, що він поблажку дає людям і балуєть їх і не взискує. А справник собі нападе тогді на голову, щоб як хоче, а щоб було зібрано.

Так от скільки через твій «нехай» хлопіт збереться! Ти думаєш собі, невелика за тобою сума, п’ять рублів, абощо. Воно так, невелика сума, та без п’яти рублів і тисяча вже не тисяча, недостає п’яти рублів, треба пополнити. А як же твої п’ять рублів, та другого, третього, десятого, що так же запустили недоїмку та не зносили у врем’я, так скільки їх набереться?

От і рядчикам за поставку нема, салдатам прав’янту нема, ахвицерам, генералам, судящим жалования нема, не стає, що не усі люди щиро позносили. А що тогді буде? Який порядок у війську, на караблях, по судах піде без грошей, що недостає через вашу недоїмку? А узна про таку справу сам наш ясніший государ? Чи се мале діло, що його прогніваєте?

Що ми недостойні і його велике ім’я пом’янути, а ми, за усі його до нас милості, що він як є істинний отець, як за діточок своїх вбивається, і ніч і день трудиться, щоб усім було і мирно, і спокійно, а ми за сеє жалкуємо зносити дуже невелику часточку грошей, лінимося лишній раз ціпом махнути, сокирою цокнути або як-небудь лишнє поробити, заробити і знести подушне! А бодай такий і не зоветься православним християнином, що божого закону не сполня. Бо слухайте.

Се не від нас і не від кого стало, як від самого бога. Питалися люди у господа бога, чи треба цареві платити подушне? Так він сам, своїми святими словами так повелів: «Воздайте боже богові, а кесареве кесареві», кесар же все ровно означа, що цар: государ імператор і кесар. Так бачите, як господь повелів? Та ще і те. Як сам господь на землі був, так прийшли з нього требовати подушне, бо думали, що він є простий чоловік, як і ми грішні. От апостоли і питаються його, чи треба платити подушне? То господь повелів, що треба непремінно, і як не імив грошей, то повелів Петру-апостолу піймати рибу і «у зябрах знайдеш, – сказав, – гроші, то й заплати і за мене, і за себе».

От воно і виходить, що на се є божий закон. А хто божого закону не сполня, той є грішник. Нехай нас бог усіх сохранить від такого і від усякого гріха. Як у церкву зносимо потроху та й содержимо церкву, що й починку можна зробити і усяке нове украшеніє, так треба і у казну зносити, щоб ні у чім не було недостачі. Тогді сполнимо святий закон: «боже богові, а кесареве кесареві».

Та і не думайте ж, люди добрі, щоб тільки простий народ платив у казну по чому там з душі. Ні. Не тільки ви, платять, опріч усіх, платять і купці, та платять і господа, і пани, і усяк, хто є у якому чину: і воєнні, і штатські, і університетські, і судящі, і землеміри, і казначеї, і усякий генерал, і граф, і князь, хоч би у якому хто чині не був, усяк платить, бо закону божого не можна нікому перемінити. Дадуть хоч якому пану великому чин, кавалерію або хоч і жалования у срок видадуть великому і малому до посліднього, то тут же у казну і озьмуть, скільки з кого приходиться, бо бог повелів, щоб воздавали боже богові, а царське цареві.

От сими-то небагацькими зо всякого рублями, та докупи їх зібравши, от і є сума чимала. Слава тобі господи! Є чим содержати і військо, і караблі, можна не пустити неприятеля до нас і з землі, і з моря. Є чим і суди, і начальників наших содержати, що боронять усякого од обид і порядок дають. Живемо, хвалячи бога!

Інший почне розсуждати: якби, каже, я був одинок чоловік, то і спромігся б платити, а то забагато платити: батько старий, діти малі, брат помер. І усе таке стане казати, що як то сутужно йому. Потурай такому! Наговорить багацько. А якби тим часом, поки розказує, та він би махав ціпом або що-небудь робив, то усе б заробляв, усе б копійчина перепадала. Язиком небагато наробиш і заробиш.

Розкажу вам приповість.

Оприділив пан діда до пасіки. Виставив дід бджолу і сів біля куреника свого, і б’ється об поли руками, і каже: «От такого в мене діла, такого діла, що не знаю, як і управитись!» От і сидить до обід, і журиться, що якого-то в нього діла багато: і бджіл годувати, і улики випалювати, та чи мало чого. От принесуть йому діти обідати, він пообіда, спочив і вп’ять сяде і прийметься журитись, що якого-то в нього діла багацько, та так і прожуриться до ночі, і ляговиться спати, і бджіл не погодовавши, і за паління уликів і не приймався. Та так і завтра, і післязавтра, і по усяк день, знай тільки, що журиться, що діла багато, а не приймається його відробити.

Вже й половина літечка. Наїхав пан до пасіки:

– Пугу, діду!

– Пугу, пане!

– Чи багато в нас роїв?

– Та де вам, добродію, до роїв! Тут в мене такого діла, що не знаю, за що і узятись.

Кинувся пан улики обглядати… Батечки! Інша колодка пропала, інша ізматчилась, у іншій хоч і був ройок, так від недогляду полетів до добрих людей…

Досталося ж тому пасічникові, що так добре доглядів, що діла, казав, багацько було, а сам не робив його, а тільки журився об ділі.

Отсюю приповість треба усякому тямити і не забувати того, що менш говори, а більш роби, то і придбаєш стільки, що і оплатиш за усі душі і про свою душу ще зостанеться що-небудь. Розщитуй тільки добре: за яку роботу лучче узятись, чи до якого хазяїна пристати, щоб не ізобидив, і куди заробіток повернути, а пуще молись богу, щоб господь милосердний поміг тобі сполнити святий закон, та сам старайся, трудись, то тобі господь у всім поможеть і пошлеть свою милость, що зможеш воздати боже богові, а царське цареві!

Примітки

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 7, с. 420 – 426.