III

Г. Ф. Квітка-Основ’яненко

Подумаймо лишень, від чого-то люди бідніють? Був собі хазяїн заможненький, була й скотинка, було і усяке господарство, а тепер звівся чоловік нінавіщо!

А подумаймо, від чого б то?

От, примером, скажемо: у хазяїна є й поле, є і скотинка і робить він щиро, чи у полі, чи як де приходиться йому заробляти, і помагають йому син-парубок і другий хлопець. Куди не кинуться, усе їх троє і три пари воликів, заробляють чимало, зносять подушне за себе трьох, та ще і за батька старенького, що вже тільки і здужа на печі лежати, та за хлопчика, що ще тільки гуси пасе. І подушне платять, і содержуть вісім душ, бо є ще дві дочки, вже дівки, і є в них на усе достаток, і дещо, гляди, і прикуповують, як чого треба по хазяйству, і матері серпанок новий, і дівкам кожухи нові, бабаком оторочені, бо от-от треба заміж давати. Хвалять бога живучи.

Так от же парубка треба женити. «Добре діло, – думають батько з матір’ю, – озьмемо невістку, прибуде роботниця. Господи благослови!» Оженили сина, не вспіли гаразд відгуляти весілля, і зашпори після втрати не зійшли, а вже молодожон і напав мокрим рядном: «Відділяй мене, батьку! Я сам по собі хочу бути хазяїном. Чого мені з рук дивитись? Я не хочу бути робітником на братів. Віддай моє. Як зумію, так і господарюватиму».

Нічого батьку робити. Почухав потилицю, сюди-туди кинувся, прочув, що чоловік продає залишній двір, пішов, сторжився. Дешевше б купив, так нема усіх грошей, повинився об проводах віддати, і росту положили. Перебирається син на нове господарство, бере з дому і чавун, і горшків, і мисок, і ложок, і кочергу, і лопату, і усього потроху, йому на нове хазяйство усього треба, а в батька є того удостачу. Відділи батько пару волів, дає і віз, дає і борону, була залишня; і ще там чого син познаходив, що випрохав, а що і так узяв, бо укупі заробляли. По справедливості усім наділив з дому, а то ще і у полі відрізав там йому який лан. Зовсім хазяїн.

Тільки щось наш новий хазяїн б’ється-б’ється і сюди і туди кидається, мотається, та щось усе не до ладу. Одна парка воликів, то хоч і спряжеться з ким у супруги на оранку, то треба і собі б орати, та треба ж і людям відорати або відробити чим-небудь. От і пропащі дні. Засіяти нивку, хоч і викидав зерна скільки там, так заволочити хоч і вспів, та як, спішачи за годину, не стак гаразд, так і вродило абияк. Сяк-так чи вижав, чи скосив удвох з жінкою, у копи постановив, так звозити ж то не вспів: так у копицях і поросло, бо не одно діло, а він один: чи орати, чи косити, чи сіяти, чи возити?

За одно приньмається, друге переспіва, з тим не вправиться, друге вже відійшло. Заробітку нема, та ще як хліба трохи пропало у полі, то не стане чим зиму пропитатись і скотину прогодувати. Де узяти хліба собі, а скотині паші? Звісно, треба купити, а грошей – намалі. А тут і Семена, і покрова прийшли, знось подушне. А тут жінка: треба їй льону, бо на літо без сорочок зостануться, треба прядива, треба підситка, решета, чавун розбився, та усе ж купи, та на усе гроші, а їх нема, і не кажи, щоб заробити, бо один, сам собі, помочі нівідкіля. Де грошей узяти? Позичити. Нехай бог боронить усякого чоловіка від позички! Знаємо, що воно є.

Позичив, понакуплював чого нужніш треба, ще часть і подушного зніс, перезимовав, слава тобі господи! Що ж? Літом вп’ять така халепа! Тут з роботою не вправиться, а тут люди, кому винен, тягнуть, а тут на роботу до волості, треба своє відбути, рештантів препроводжати або друге проче таке, а тут не очистив недоїмки подушної, нова зайшла!

Бився-бився, вертівся-вертівся, нивку застановив, та усе ж треба опісля викупати, а нічим! Рішився її, збув волики, позбувала і жінка і намистечко, і що було спершу залишненького, а далі і таке привела нужда збувати, що притьмом і самим треба. Та що ж то і розказовати: звівся наш новий хазяїн ні на віщо!

Збув і двір, і усяке хазяйство, і худобинку, пустив жінку з дитиною у наньмички, щоб хоч на одежу заробляла, та й сам пішов по людям теж служити. Служить-служить, щиро служить і грошики получа, та як їх і сюди і туди треба, так нікуди і не надасть. І одягтись гаразд ні ві що, а тут подушне дай та подай! А його нема.

Начальство з ним мордується, допіка йому, бо й начальству треба усю суму на срок виставити, а тут за одним остановка, та ба, нема! Може б, пішов до батька? Чи не поможе у чім синові? Бо як син відділявся, так у старого дечого було геть-геть! А нумо подивимося, що робиться у старого?

Гай-гай! Як відділив старий сина і зостався з хлопцем, аж все не шість, а чотири руки, та ще дві і хлоп’ячі, небагато нароблять того, що скаже батько, а самого й не думай куди послати. Нема й пари воликів; то таки, що три, то три, а то вже дві: не та робота, не та справа, усе не те.

А тут дівку пришлось віддавати, батька престарого та немощного поховав, сюди-туди грошей треба було, позичив зверх старого довгу, віддавати нічим, заробити ніколи, бо треба і у волості відбути яку там панщину; хлопець не розуміє, сам пішов, а робота нехай до завтрього! А тут і подушне знось, хоч і відійшов син, гак усе-таки за три душі, та се, та те… А тут і старість, і немощі! Те збув, те застановив, того не зберіг, пішло усе за вітром, звівсь і батько, як і син, ні на що!..

Що б то було не відділяти сина? Що б то робити усім укупі? Більше рук, більше сили, більше б і заробітків. Хоч і загадано що поробити на тижневі при волості, то усе ж один би пішов туди, а двоє робили б собі без перемішки. Робота, хоч у полі, хоч у господарстві, не ждеть завтрього, коли сьогодня чого не зробив, то і не думай його завтра справляти: на завтра вп’ять є своє, шкварчаче, що вп’ять не дожида завтрього.

Се по хазяйству сказано: «нехай – недобрий чоловік». Не можна нічого ні відложити, ні перемінити, тут. треба, щоб той і час, і стільки сили, скільки треба. Пошли і десять хлопців з косами, що вони тобі накосять? Так і усяка робота. Що один, так один, а що два, то два. От і виходить, що ніяк не треба відділятись від сім’ї, хоч би в тебе десятеро дітей було.

Примером, скажемо: живете ви собі три брата, от в тебе жінка і троє діток, у другого брата теж жінка і двоє діток, а третій брат парубок. От вас троє братів та дві ятрівки, п’ятеро, стало бить, пропитуєте, опріч себе, п’ятьох діток, пропитуєте, і зодягаєте, і усе. Відділися ж ти від них, то їх троє будуть пропитовати, опріч себе, двох діточок, а ти з жінкою трьох, от вже тобі і не сходно.

Нехай же і той брат відділився б, що з двома діточками, то хоч і прийшлось би тобі з жінкою та з парубком, от утрьох, робити на трьох, як і тому брату з жінкою на двох дітей, та усе-таки вам сходніш: у вас є кому і панщину справляти, і дома робити, а у того брата – один він сам і панщину відбути, і у полі робити, і коло господарства справлятись, усе ж то як один, так один. Ще ж як при здоров’ї, а як… борони боже усякого!

Скажу вам і тут приповість.

У одного чоловіка було аж п’ять синів. Жили усі укупі, і ні жоден і не думав відходити від батька. Аж ось батько, стар-чоловік, занедужав і збирається вмирати. От сини зібрались до нього і питаються: «Таточку панотченьку! Як нам повелиш? Чи нам після тебе розділитись і кожному на своєму господарювати, чи так жити, як і по сей час при тобі жили?»

Тут батько звелів подати до себе пучок вербових прутів, зв’язаних кріпкенько (хто його зна, для чого вони там стояли). Подали йому той пучок, він дав старшому сину, парню здоровому, що підчас і підкову зогнув би. «На, – каже, – сину, переломи отсю пучку прутів». Узяв син, силковався-силковався… вже він і через коліно, вже він і на колоду їх нагина, так і не подаються. Аж впотів старший син, а нічого не зробив, віддав. Звелів батько ламати другому, нічого. Третьому, четвертому, усе равно, дали й п’ятому, а він такий замлілий, що від вітру впаде, силковався і той… та тільки розсмішив усіх. «Не можна, ніхто не переломить їх, нема такої сили», – сказали сини і подали батькові пучок.

– А на тепер, менший мій сину, що від вітру падаєш, на та ламай тепер, – сказав старий, та розв’язав той пучок, та й дає по одному прутику хлопчику, а хлопчик бере їх, та жодного, знай, трісь та трісь, та ув одиночку усі прутя поламав.

– Пожалуй, – загули старші чотири сини, – і ми так зможемо поламати, як по одному, ні, нехай усю кучу разом переломить!

– Еге, сини мої любезні, – тогді сказав їм батько, – се вам сказано надогад. От так і ви: коли будете усі укупі, нерозлучно та не відділяючись жити, то ніхто вам нічого не зробить, ніяка вас біда не постигне. Хоч і найде яке лихо, то усі гуртом відтерпитеся, усі гуртом будете робити, і усе у вас буде… Коли ж розділитесь та розійдетесь, то тільки вам і бачити щастя! Маленьке лихо, невелике горе, абияка біда вас одоліє зовсім, звертить, занапастить кожного, і пропадете усі…

От так-то воно було.

Подивітесь, як воно у москалів йде? Не тільки рідні брати, та й братові сини, та і їх діти, повиростають, зовсім люди, поженяться, діток придбають, та й помишленія нема виходити з сім’ї. Усі живуть ув однім дворі, хата побіля хати та і вп’ять хата; прикуплять двора (прикуплять, а не так, як наші, що продають), та ще хати ставлять, та усі укупі, душ тридцять у сім’ї… аж скільки ж тут рук? А скільки вони у день уроблять? А скільки зароблять? Та усе ж то докупи, докупи, чи хлєбушку, чи денежки докупи складають… тим у них усього є, і ще і багато є.

Ти скажеш: «А зачім я буду на усіх робити? А зачім моя жінка буде на усіх варити і плаття стирати? Ми, хоч і важко, а будемо самі на себе робити, а не затим, щоб других пропитовати…» Дурню, дурню, як я подивлюсь на тебе! Ти себе з жінкою не тільки не пропитаєш, а зведешся, от як я спершу казав, і повік нічого не придбаєш. Ти й тепер не на кого робиш, як на себе, та заробіток складаєш тільки до купи, а тії купи стілько, що ще стільки хазяїнів можна обділити!.. Усе у вас є, нічого ні в кого не просите… та що й казати! Піди та сам собою зароби стільки!

І жінка твоя не робітниця на усіх: вона на тих тижнях плаття прала і мужикове, і своє, і ятрівок, і діверів, а їй прочі ятрівки варили обідати, хліба їй напекли, мазали за неї, по воду ходили; а тепер черга прийшла їм плаття прати, а твоїй жінці поратись по господарству. Ти тільки роздивись та розсуди, голово! Усім вам робота порівно, нікому не сутужно, а заробіток бойкий!

Та й кругом себе подивись: від чого се, одинокий – хоч як хоч роби, хоч лобом об стіну бийся, а усе бідний; великосімейний же, подивись! бачиться, ніхто нічого і не роблять, і по вулиці ходять, і на вдвір’ї сидять, а знай багатіють. Від чого се? Еге! більш рук укупі роблять, та разом і заробляють…

Адже бачили, як на соборну дзвіницю стасковали отой великий дзвін? Чи зміг же його один чоловік не то вже підняти, та з місця зворухнути? Хоч десять годів коло нього мордуйся, не зробиш нічого. Не можна та й не можна! От і треба громади. Та й громада що б зробила? Нічого. Ті тягнули б направо, а ті наліво, та і діло б звелось на пшик; так-бо до громади треба майстера. Він зна своє діло, він і командує: «Тягніть!.. підождіть!.. підніміте правий бік… підтягніть вірьовки…» та і усе прочее приказує… от сила і стягнула, а через майстерство дзвона не впустили, не розбили, повісили його і прямо, і кріпко, і гарно дзвонить. От так і у усякому ділі.

Я ж кажу, що коли б вам деяким двом-трьом сім’ям приказано було від начальства, щоб не розіходилися та щоб і жили укупі сім’ями, і укупі заробляли, то аж побожуся вам, що через скільки годів усі б приступили на те, щоб не відділятись… Тогді б самі побачили, що робота б не була важка, заробіток великий, усі б багатіли, подушне і общественне платили б собі, не охаючи і начальства не турбуючи, і хвалили б бога милосердного!

Примітки

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 7, с. 426 – 430.