13.09.1900 р. До Наталії Кобринської

Високоповажна добродійко!

Передніше за все щиро дякую Вам за прислані Вами презентики, котрі я прочитав з великою охотою й залюбки. Вибачайте, що я оце й досі не одповідав Вам і в свій час не подав Вам подяки листом. Я оце недавно вернувсь з Білої Церкви, де купавсь в Росі і звідкіль мені не дуже й хотілось поспішати до Києва і ради чистого повітря, і і ради чудових околиць по Росі, і ради української мови, і ще й через те, що в Білій Церкві я почував себе як вдома, бо це місто чисто національне, невважаючи на 600 душ католиків, чи поляків, як їх там звуть (хоч вони сливе усі чистого українського роду, бо міщани, а найбільше простіші навіть не вміють балакати польською мовою), невважаючи навіть на жидів, бо усі жиди одзиваються до мене щиро народною мовою. Навіть деякі й без акценту.

Через це я більше вподобав білоцерківських жидів, ніж отих туполобих киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься до мене українською мовою. Хоч вони усі чисто знають українську мову і вміють нею балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують нею, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через те киян.

Люблю тільки Київ за його гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди ні кинь оком. Шкода тільки, що на такій місцині вгніздилось якесь байдужне ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакає якимсь жаргоном, як кажуть великороси, «мішаниною французького з нижегородським», себто по-нашому сказавши, мішає горох з капустою, а селян та селянок вже зве «хохлами та хохлушками», чого ще не було в Києві тоді, як я вчився тутечки в школах. Та, одначе, Ви й самі це добре знаєте, бо були в Києві і бачили тих киян та киянок.

Навіть коли я проходжу коло літнього театру в садку, де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штучництва мають хлібець, ще й добрий, – і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові.

Ви добре зрозуміли значіння слова сутнота, котре я кинув в своєму оповіданні під заголовком «Без пуття». «Сутнота» – це те, що по-церковнослов’янському существо, або все сущеє на світі взагалі. Я не вживаю слів, які в нас теперечки вживають в письменстві: істота, істнувати. Чогось вони мені здаються непідхожими під народну мову, хоч в одному оповіданні Марка Вовчка і трапилось слово стота. Оце слово чомусь мені здається більше народним, ніж з приставкою. Є в народній мові слово животіти (существовать). Приміром, коли питаються в кого, «Як живете, як ся маєте?», то часом одповідають: «Ет! не живемо, а тільки животіємо!», себто: тільки существуем на світі.

Але слово животіти можна прикладати до живих створіннів, а про неживих – не можна сказати, що вони животіють. Я вживаю в такім разі слово сутніти (з таким суфіксом, як чевріти, чучверіти, жевріти) – сутнію, сутніє, сутніють (од кореня суть, суще). А загальний йменник буде сутнота, бо народне слово животина не назначує усіх створіннів, а тільки «живих существ». Та й в наші часи його вживають для назначіння звірів та худоби, як і в великоруській народній мові слово животина значиться – животное, ще й вживається, як лайка: «Эх ты, эдакая животина!» Цебто худобина чи коняка.

Моє оповідання «Без пуття» – це пародія на декадентство та символізм в письменстві, котрі мені зовсім-таки не припадають до вподоби, і разом з тим це сатира на недоладне й безладне в деяких фамиліях, яке вже трапляється в нас подекуди, та на деяких сучасних киян. Мушу признатись, що ті всі дрібні чудасії, які побачите в оповіданні, всі дочиста нахапані й списані з натури, які вони нібито ні дивовижні, окрім хіба самісінького кінця, чи закінчення, скомбінованого та стуленого, як умови від усього переднішого… хоч і тутечки є багато дечого, що мені доводилось бачити на свої очі на своєму віку.

Спасибі Вам за прислані Вами «Першу вчительку» та «Про Нору Ібсена». «Перша вчителька» мені дуже припала до вподоби, бо це оповідання реалістичне і написане тепло і з поезією. Чи знаєте, що така сама була й моя «перша вчителька», баба Мотря! це була моя нянька. Ви неначе зняли з неї копію. Ця баба Мотря перша сказала мені, що і я вмру, як вмирають усякі люде. Бо малим я думав, що то тільки люде вмирають, а я, тато, мама й брати ніколи не вмремо. Але якось вночі мені не спалось. Мені прийшла думка, чи пак умре баба Мотря, чи може й вона невмируща. Я й питаю в неї, як ми вже полягали спати: «Чи ви, бабо, вмрете коли, чи ні?» – «А вже ж вмру, як і всі люде перемруть, і ти вмреш». – «То й я вмру? І тато і мама?» – «А вже ж вмреш, – каже вона, – і тебе в землі черви ззідять». Це так налякало мене, що я з дві години не міг заснути. А «перша вчителька» хропла на всю кімнату. Правда, що ці вчительки передають дітям багато усяких забубонів, хоч і поетичних, але од цього трудно оберегтися серед життя.

Ваш погляд на ібсенську Нору зовсім правдивий. Мені самому цей тип жіноцтва здається таким, як ото Ви гадаєте в своїй статті і кажете:

«Коли дивитись на твір Ібсена як на твір штуки (розумію реалістичної), то «Нора» в представленю яко реальна особа, не лиш під взглядом ідеї, але й під взглядом штуки випадає слаб[к]о, безцвітно… Натомість Нора як символ виступає в повній гармонічній цілості і викінченню»…

Це правда. Од цієї пустої кукли, од цієї скакухи-стрибухи ніяк не можна було сподіватись, що вона в своєму житті виступить несподівано в такій поважній ролі, кине без основної й вартої причини чоловіка і заходиться коло свого переродження та перевиховання, бо почуває себе нездатною вести по-людській сім’ю і виховувати діти.

Але цей символізм в поезії зовсім мені не до вподоби. Ми, українці та й великороси, взагалі не здатні до цих загадок в штучництві та в поезії. По-моєму, ці символи тільки псують та калічать дуже гарні самі по собі утвори. Візьме та й закрутить чоловік таку веремію, що тільки очі витріщиш, як корова на нові ворота, бо не впізнає хазяйської оселі…

Цей символізм в нас не прищепиться. Я тому певний. В Європі він в середніх віках був в моді. Символістичний утвір, «Роман Рожі» Жана-де-Лориса в віршах вийшов в XIII в. і друкувавсь триста років! аж до кінця XVI віку! І в «Декамероні» Бокаччіо панни символістичні. І в Англії Драйден писав вірші про символістичну «Білу серну» та чорну серну, себто про змагання протестанства з католицтвом. Символістична форма в Європі в поетичних творах і теперечки не нова річ, а давня. Може, через те вона там і зрозуміла для суспільства і може відродитись. Для нас це все чудасія та й годі!

Ви, добродійко, пишете, що я нібито не люблю Ібсена… Цього я не можу сказати. Я не люблю тільки його символістичних поплутаних утворів, а реалістичні мені дуже до вподоби. Він карає усякі хиби та погані норови, та зловжитки свого рідного краю з великою завзятістю, і він не такий холодний, як інші північні письменники. Правда, нема в йому такого палу, такого огню та такої високої поезії, як в улюблених моїх поетів: Байрона, Шевченка, Лермонтова, Діккенса, Тургенева, але все-таки в йому багато завзятості й протесту проти усякої людської кривди та морального каліцтва.

Бувайте здорові! Пишіть, обписуйте людське життя і рук не покладайте!

З щирим пошануванням зістаюсь

Іван Левицький.

Примітки

Вперше надруковано в «Записках», 1927, XXVI, стор. 129 – 131. Подається за першодруком.

…дякую Вам за прислані Вами презентики… – Н. Кобринська 10. IX 1900 р. прислала оповідання «Перша вчителька» і «Про «Нору» Ібсена». На останній брошурі автограф: «Вп. добр. Нечуєві на доказ високого поваження – авторка».

«Роман Рожі» Жана де Лоріса – Мовиться про французьку дидактичну і алегоричну поему середньовіччя «Роман про Троянду», першу частину якої написав близько 1235 р. Гійом де Лорріс, а другу (пізніше) Жан де Мен.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 366 – 369.