29.11.1900 р. До Михайла Грушевського

Високоповажний Михайле Сергійовичу!

Великий спасибі Вам, що Ви примостите мого «Князя Єремію Вишневецького» в Белеєвому «Ділі». Але річ в тому, що мені переписали з повісті ще тільки 10 листків. А переписати усей рукопис доконче треба, щоб часом десь не запропастивсь, що й сталось колись з моїм «Наймитом Ярошем Джерею», котрого десь в Кракові вкрадено в Куліша на вокзалі. Чи швидко треба б одіслати повість Белеєві? Скільки часу він міг би ждати?

Раять мені таки дати рукописа в редакцію «Київської старини». Може вона й згодиться надрукувати. Я, поміркувавши, надумавсь оддати чисті листки в редакцію, щоб там поперечитували їх і сказали, чи будуть друкувати. А коли Белеєві оконче зараз треба друкувати, то я одішлю йому свої чернетки. По їх можна друкувати, можна дочитатись, бо мій переписчик вгадав переписати: вставив навіть дописки та уставку на своє місце, як слід, то, певно, й редакція «Діла» потрапе розібрати рукопис гаразд, коли мій переписчик потрапив.

Дайте звістку, коли Ваша ласка, чи зараз висилати чернетки? І коли скасовуватиме редакція додатки до газети? І чи редакції доконешне треба зараз? Коли треба зараз, то я можу одсилати чорняки частками, приміром, по два зшитки (по 12 листків) під бандероллю, як тільки переписчик їх перебілує, бо редакція «Діла», надісь, неодночасно ж і неодноразно печататиме повість в додатках, а в мене от-от незабаром буде списано вже два зшитки, бо я б їх зараз, не гаючись, і одіслав поштою.

Тільки попросіть, будьте ласкаві, щоб не зміняли чисто народних слів, бо в моїм оповіданні «Без пуття» змінені народні слова (а не неологізми), як-от, приміром: «пішли слухи (треба – слихи), одяганка (на селі кажуть удяганка), себто усяка одежина, що вдягається в рукави, жупан, юбка, лейбик і т. д., одмінок (треба – обмінок), а про нехрещену дитину, ніби обмінену чортом вночі до хрещення – кажуть, що це якесь обмінча. І слово приялеча, не приялеча (не пристає до лиця) теж народне. Під Прилуками в Полтавщині вживають ще в іншій формі: прияличає, не прияличає тобі, а в нас в Київщині кажуть: не приялеча.

Ще мені горе! Цензура не пропустила мого 3-го тома, себто «Хмар», а я вставив на самому прикінці три главі. Молоді просили мене дописати повість і ясніше й виразніше показати напрямки шістидесятих років в нашому суспільстві. Я й дописав і при тій нагоді обмалював докладніше декотрі другорядні типи, як-от Масюків, пані Високу, полтавську хуторянку та ледащо-штукаря Кованька, цієї веселої жартовливої людини, але в сутті безпринципної й нетямущої в ідеях вже через свою природжену вдачу, людини, що ладна повсякчас перебігати з табору до табору і зміняти свої легковажні погляди, ще й піднімати насміх поважні речі й високі погляди через свою розумову нікчемність.

Теперечки треба б десь примостити ці три главі в печаті, щоб вони не занапастились. Попросіть, будьте ласкаві, чи не згодиться Белей перепустити їх через фельєтони «Діла»? Щоб вони збереглись до наступаючих дальших виданнів. Цензура не пустила ще й «Запорожців», «Миколи Джері» опрічним виданням, не пустила й «» Шевч[енка] та «Про Китай», тільки пустила «Бабу Параску та Палажку». За 3-й том я подав прошения міністрові внутрі[шніх] справ. Не знаю, що з того вийде. Дурно я радів, що вже настала полегкість для нашої літератури.

Купив я і вважливо перечитав Кулішеву «Драмовану трилогію». Ці три драмі вкупі з «Марусею Богуславкою», передніше надрукованою в «Л[ітературно]-науковому вісникові», мають високу поетичну вартість, як на мій погляд. Куліш мав великий талант, та шкода, що він пошився навіщось в історики і понаплітав там якоїсть джумикії, повернувши українську історію догори ногами, як писав критик Карпов, замість того, щоб присвятити себе поезії. Його «Марусю Богуславку», «Байду Вишневецького», а найбільше його «Гетьмана Петра Сагайдачного» я ставлю нарівні з утворами Лермонтова та Альфреда Мюссе. Я розгортав Лермонтова і порівнював деякі місця з утворами Кулішевими, читаючи їх навперемінки – і поезія там і там однієї вартості.

В драмі «Петро Сагайдачний» сцени й розмови в руїнах св. Софії між Хмельницьким, Замойським, Адамом Кисілем, панським посланцем, потім сцена весільної перезви на весіллі Случаївни, а далі сцени в панянському Флоровському монастирі, де виступають черниці та Случаїха, – ці всі сцени високої вартості, які, надісь, нешвидко з’являться в українс[ькому] письменстві. Весільні пісні – шедеври народної поезії! І все те виложено гарними віршами, не білими, котрих я не зношу, а через стрічку рифмованими…

Само по собі, що форма цих утворів байронівська, тогочасна, але тільки що форма вірша й складу. А зміст самостійний. Тут нема й признаки байронівських «Каїнів» – «Манфредів» або «Демонів» та «Печоріних» Лермонтова, що нехтують суспільством і з гордощів несуться вгору, аж до неба, з презирством дивлячись на всю сутноту в піднебессі… В Куліша усі герої – це історичні діячі та й годі, правда, часом освітлені його тенденцією, сказати по правді, дуже неправдивою, бо написаною «задніми числами».

Куліш силує Петра Сагайдачного каятись, що він ходив воювати Московське царство. Але чи він не самохіть туди ходив? І він, і Богдан, і козаки ходили туди під загадом Польщі як піддані короля. Певно, Куліш не доглядів, що й Москва так само плюндрувала Україну в ті часи, як, приміром, військо Бориса Годунова зруйнувало дорешти Прилуку з храмами в часи Самозванщини в 1604 p., а Алексій Михайлович і стрільці руйнували Білу Русь так, що од їх одкинулись православні пани, що були поприставали до їх. А що тепер діють просвічені «союзные войска» в Китаї? Грабують Пекін та палять…

В «Царі Наливаї» тільки нема ніякої «драми». Це просто історія рифмована, просто хроніка. Недостача цих утворів в тому, що вони розтягнуті всякими сентенціями та міркуваннями, як і в байронівців та і в їх взразця, самого Байрона.

Бувайте здорові! Жду одповіді! З шануванням

Ів. Левицький.

P. S. Казала оце вчора моя хозяйка, що Настуся, героїня в моєму «Без пуття», вже померла в Кирилівській божевільні. Земля пером над нею! Але ще скільки їх зісталось в отім кружку, що я отут верчусь! Цікаво, чи й ці часом не потраплять в божевільню, тільки не на декадентський спосіб, а на звичайний загальнолюдський?

Примітки

Подається вперше за автографом (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1235, оп. 1, од. зб. 594, арк. 31 – 32).

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 369 – 372.