30.06.1899 р. До Михайла Грушевського
| 1899 року 30 іюня. Київ |
Високоповажний Михайле Сергійовичу!
Дуже великий спасибі Вам, що Ви примостили для друку мого «Гетьмана Виговського»! Не знаю, де б ще примостити «Князя Єремію Вишневецького». А примостити й надрукувати його треба, бо скільки я зауважив, широка публіка, коли й трохи знає дещо з історії,, то зовсім не з вчених історичних утворів, а більше нахапалась з історичних романів та драм.
Знаю навіть таких дам, котрі не подужали й не спромоглись прочитати Костомарова, а коли й прочитали, то тільки дещо, а тим часом вони прочитали Кулішеву «Чорну раду». Хоч вона написана сухувато, але белетристилна форма робить утвір доступнішим для людей середнього розвитку. Тим-то я й Вас, добродію, прошу, коли скінчите свою «Історію України-Русі», напишіть історичний роман, обмалювавши який-небудь період нашого давнього життя. Не дурно ж Крашевський, Сенкевич та інші польські повістярі понаписували чимало історичних лобістів…
Ви пишете, щоб я написав якусь побутову повістку для Вашого журналу. Але на це мушу сказати, що письменники-повістярі, після шістдесяти років свого життя, писали дуже мало, а хоч і писали, то тільки ті, котрим треба було заробляти на хліб насушний по журналах. Та й утвори їх виходили вже не ті, бо час має своє право й бере своє. Та й, сказавши по правді, нема про що й писати, нема путящого сюжету для мене.
Я вже давно живу в Києві, багато бачив я людей всякого чину, всякої верстви в свого хазяїна, бо він, як управляющий банку, повинен давати вечори та обіди для членів-засновників банку та для своїх знайомих. Але, сказати по правді, все то люде не типичні, не визначуються ні в добрий, ні в поганий бік. «Свинячих гоголівських рил» вже не видно, та вже й час їх минув. Само по собі, що шкода й заходу шукати між ними позитивних, ідеальних типів. А «вари воду – вода й буде».
Все це годиться тільки хіба під легку сатиру або смішки. На такий спосіб може й напишу дещо, як буду живий та здоровий, а повісті не варто й розводити, бо вона буде нудна й нецікава для суспільства. В цих кружках я ледве унайшов зо три, з чотири чоловіка, котрі спочувають до українськоі літератури й мови і цікавляться нашими книжками. Решта – люде байдужі до всякої літератури і, здається, й руських журналів не читають. Читає їх більше молодіж, а не старше покоління, та й то паничі, а не панни.
Оце 16 іюня в середу поховали Василя Васильовича Тврновського. Був і я на похороні. Дуже мені жаль цього дуже для мене симпатичного чоловіка. Ще оце зимою, бувши в Петербурзі, він напитав в якоїсь дами десятків зо три Шевченкових малюнків. Дама та запросила з його за малюнки 12 000 карб., але уступила якось за 3000 карб. І він заплатив. Такі збирачі історичної давнини свідчать, що ще в першій половині нашого віку культура в нашому суспільстві стояла не низько, коли знаходились такі люде, як небіжчик Тарновський, що цінували давнину і все те, що позоставалось після геніального Тараса.
Тим часом як в Англії, з початку XVII віку, ще не знайшлось людини, котра б додержала в схованці автографи Шекспірових драм. Певно, проста мадам Шекспір пекла на автографах свого чоловіка паляниці, підмостивши під одно печиво «Короля Ліра», а під друге «Гамлета», а під якісь британські паски, певно, пішов «Макбет»… І вийшло так, що від великого Шекспіра зістався тільки свідковий Вільямів підпис в Стратфордській думі на якомусь ділі. Вічний покой Василеві В[асильовичу] Тарновському! Нехай над ним земля пером на Аскольдовій могилі!
Бувайте здорові! Зістаюсь щиро шануючий Вас
Іван Левицький.
Примітки
Подається вперше за автографом (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1235, оп. 1, од. зб. 594, арк. 29 – 30).
Тарновський Василь Васильович (1837 – 1899) – поміщик. Зібрав значну колекцію археологічних знахідок і творів мистецтва, яку подарував музею Чернігівського губернського земства.
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 362 – 363.