2.01.1899 р. До Михайла Грушевського
| 1899 року 2 января. Київ |
Високоповажний Михайле Сергійовичу!
Передніше за все поздоровляю Вас з новим роком. Щасти Вам, боже, на все добре, а найбільше, щоб Вам бог поміг довести до кінця велике діло – історію України-Русі. Посилаю три карбованці як вкладку в касу Товариства імені Шевченка, а два на «Вісник». Пробуйте висилати по давнішому адресу.
Ще маю до Вас прохання. Коли хто з галичан буде в Києві, попросіть, будьте ласкаві, щоб зайшов до мене та взяв мого «Гетьмана Івана Виговського». Рукопись здорова, та ще й переписчик розігнав її розгонистим почерком вже геть-то без тямку. Під бандероллю її ніяким способом не можна посилати, а посилать, як якийсь крам, це морочлива річ. Орест Іванович Левицький забракував її, не прийняв в редакцію «Київської старини». Написав до мене, що я в повісті дуже вже принизив Виговського…
Тим часом, на мій погляд, Орест Іванович вже без міри піднімає його вгору до небес, на що він не заслуговує, і пише до мене, що усі ті, котрі ставали йому в опозицію, себто мої повістярські герої, «люде неможливі». А в мене в повісті поставлені в опозицію навіть не Мартин Пушкар з Чорнотою, а місцеві чигиринські козаки та народ, котрі носом почутили, що Виговський хотів завести на Україні шляхетський, аристократичний уклад старої Польщі з його темними перспективами, що й сталось на Західній Україні після Андрусівської умови, коли принципи Виговського під впливом Польщі і здійснились, увійшли в повний розвиток, а за Дніпром, в Гетьманщині, запанував демократичний уклад давньої уділової Русі, схожий на сучасний уклад в Норвегії, Швейцарії, а потроху навіть в Америці, аж до часів Апостола та Розумовського, коли старшина почала добуватись дворянства, вже московського, потрапила на стежку Виговського та Немирича і… в кінці усього бурхнула з головою та й потонула в тому дворянстві, потопивши давній козацький і уділовий уклад ради свого особистого «лакомства поганого», само по собі закуплена «панщиною» селян.
Орест Іванович просто-таки закохався в Виговському та Немиричові, як в людях найпросвіченіших, європейських в той час. Воно й правда. Але просвічений був і Богдан, і Тетеря, бо вони вміли говорити латиною, певно, були такі просвічені і Лісницький, і Пушкар, коли Богдан рекомендував їх на ранг гетьманський вкупі з Виговським, але про це нічого не каже історія. Одним словом, гетьман Виговський – річ щекотлива і навіть як тип невдячна для повістяря, бо невизначна, аби про його можна було скомпонувати сяку-таку повість, бо про його жінку багато сказано в літописах: і хто вона, і якого роду, і який її був характер, і що вона не любила козаків, бо була аристократка по матері – з княжого роду Соломирецьких. А про жіноцтво в козацьких літописах, як щиро воєнних, говориться дуже мало, хоч молодицям часом доводилось і козакувати, і битись з ляхами й татарвою.
Цензура пропустила мені цілком 1-й том повістів: «Бурлачку», «Миколу Джерю», «Запорожці», «Бабу Параску», «Приятелі», «Рибалку Панаса Крутя», «В концерті», «Два брати», «Бідний думкою багатіє», «Невинну», «Попались». З II тома пропустили тільки «Поміж ворогами», а «Причепу» заборонили. Про «Причепу» я подавав прошеніє в Главное упр[авление] по д[елам] печати. Мені одписали, що після 1876 та 1881 pp. «последовали новые распоряжения относительно малорус[ской] литературы…» Не пропустили й «Перших київських князів»… мабуть, на пам’ятку про столітні роковини української літератури. Оце гадаю подати до цензури «Старосвітських батюшок», а потім – «Хмари» як 3-й та 4 томи, а потім і т. д. Не знаю, якої-то мені заспівають?
на столітніх роковинах дуже мені припала до вподоби. Не можу не зауважити тільки про одну річ: наше дворянство (само по собі, вище) так швидко одкаснулось од народної мови з дуже простої причини: передніше, ніж воно обрусіло в мові, великоруська література (Кантемір, Ломоносов, Сумароков, Державін) сама тоді омалорусилась. Бо Ломоносов цілком присвоїв собі мову київських вчених і письменників, схопивши з неї верхній етаж, вироблений з церковної та старонародної київської мови і одкинувши нижчий етаж – українсько-народний. Ці великоруські письменники пішли на Україну, сливе як свої по мові: їх розуміли. А потім згодом, як Фонвізін та Пушкін підставили до неї нижчий етаж великоруський, народний, то й це вже пішло на Україну протоптаною стежкою, окрім, само по собі, шкільного шляху урядового, бо ще ж Єкатерина II звеліла через митрополита Самуїла Милославського, щоб в Київ[ській] колегії професори викладали північною мовою.
Бувайте здорові! Дай боже побачитись в добрім здоров’ї!
Щиро шануючий Вас Іван Нечуй-Левицький.
Примітки
Подається вперше за автографом (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1235, оп. 1, од. зо. 594, арк. 23 – 24).
Левицький Орест Іванович (1848 – 1922) – український історик.
Ваша промова на столітніх роковинах… – Мається на увазі 100-річчя з часу першого видання «Енеїди» І. П. Котляревського.
Бо Ломоносов цілком присвоїв… – Заслуги М. В. Ломоносова у реформі російської літературної мови тут розглядаються спрощено. Ломоносов, справді, використав із старокнижних російської і української літературних мов всі корисні для стилю нової літературної мови елементи. Реформа Ломоносова, який, створивши теорію трьох стилів, узаконив проникнення народнорозмовних елементів і в вищі стилі, тобто санкціонував змішування стилів, мала позитивне значення також і для розвитку української літературної мови на шляху її демократизації.
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 353 – 355.