26.11.1898 р. До Наталії Кобринської

Високоповажна добродійко!

Ваш лист з Вашою промовою на святкуванні столітніх роковин «Енеїди» Котляревського я дістав і прочитав, з великим вдоволінням. Окрім доброго змісту, і мова в Вашій промові така чиста, що й пізнати не можна в порівнянні з переднішими утворами. Одне і єдине трапилось російське слово – чувство; замість почування, бо в народній мові є дієслова почуватись, начуватись… Натурально, що від цих дієсловів буде виходити почування, почувливий (чувствительный), і вже ніяк ні чуте, ні почуттє, як теперечки мішають ці три слові навіть в «Л[ітературно]-науковому вісникові», мішають докупи, назначуючи ними зворушення серця.

Тим часом чуття в народу – значить тільки – слух і більше нічого; почуття – це вже ніби назначує – ощущение, але ніяк не порушення душі, серця. І уявіть собі! Читаю я в «Літературно-науковому в[існику]» таку фразу: в серці заворушилось чутє. По народній мові це он що виходить: в серцѣ пробудился слух. Це виходить, що серце має вуха!! Де в його взялись ті вуха, один бог відає. Не дай господи! Коли б в його не виросли ще й роги!

Та чи це ж одна помилка на такий спосіб? Для мене це чудно, і мені це кидається в вічі, бо я чоловік зроду сільський, і тепер літом пробуваю на селі, не втратив інстинкту чисто сільської мови, то все якось розумію усі слова по-народному, а не в іншій тямці. Начитую знов таку фразу: «то був упадок Наполеона III»… На селі «упадок» – це помірок на товар, на свині. І виходить по тій фразі, що на Наполеонів був помірок, як на вівці та свині, і вони виздихали…

Словом сказати, тепер в нас багато слів плутають і мішають, як кому до вподоби: чулий, чутливий, почутливий, чуткий, почуткий – усе докупи, так що й не розбереш. А в народу чуткий буває чоловік тільки на вухо; те ж саме назначує й слово почуткий. А від слова – почувати, почування – можна вивести тільки слово почувливий чоловік, а почутливий й чутливий ще більше значить: ощутительный.

Слово розвиток давно вжив д. Франко в передньому слові до свого перекладу Фавста і потрапив добре. А тепер він сам його навіщось покинув і вживає польське – розвій. А це розвій наводить мене на думку і нагадує мені пісню: «розвій, вітре, русу косу до пояса»… І тепер цей розвій в книжках віє та й віє… так що якби підставити під його млинка, то можна б перевіяти кіп з десять молоченого жита, що і полови, й одвійків не зісталось би.

І ще пишуть тепер: утвір слабий (а не слабкий); а це значить по-рос[ійському] – «произведение больное». Цебто до того утвору хоч доктора клич!!

І цей розвій, і співчутє ще й до того польські; а слабий – великоруське; та польських слів в перекладах тепер сила! а ці слова в нас стільки втямлять, скільки японські або турецькі. Словом сказати, щодо чистоти мови, то до неї ставляють себе наші письменники дуже «халатно», недбайливо. Вважають тільки на зміст, а мова – яка буде, така й буде.

Щодо Ваших літературних ворогів, то Ви, добродійко, не дуже вважайте на їх. Коли письменник виступив з книжкою, то він, як актьор на сцені: він стає суспільською людиною, і кожний матиме право говорити за його або проти його. Письменник – це віяло в панянських руках, котре панни вертять на усі боки: одна хвалить, що, мовляв, воно гарне; друга гудить, як кому до вподоби.

Жіноче питання в вас нове, а в нас з ним вже оговтались. Ви стійте на своєму і проводьте ваші гадки, де їх можна провести. Шкода, що в вас нема женських гімназій, а в самому жіноцтві задля цього ще не зворушений грунт. Через те це діло в вас не піде швидко.

Ваші публіцистичні статті мені дуже до вподоби; я їх читаю залюбки. Не раджу Вам кидати це діло. Та, сказати по правді, в статтях більше і багато більше дечого можна сказати, ніж в повістях. Щоб сказати стільки думок, скільки їх виявить публіцист в кількох десятках статейок або поет в сотні коротеньких стихотворинок, повістяреві треба б написати принаймні 200 томів, скільки написав їх Крашевський. Та й то ще, чи ж виявить він багато думок та гадок хоч би і в такій кількості томів?

Тепер в літературі цілого світу напрямок реалістичний. А цей напрямо[к] – це таки доволі цупкий та твердий кгорсет, добре таки муляє в стан і душить в боки: не дає волі й обмежовує й держить авторів в відомій межі. Бо тільки реальне життя має право диктувати і призначати зміст і сюжети авторам.

А чого нема в житті, того не може бути і в повісті, бо інакше воно вийде прибільшене, вигадане і… нереальне, і чудне, й смішне, як-от воно виходить в Потапенка в його «На действительной службі» або в повісті «Живая жизнь». Де він набрав тих студентів духовної академії – анахоретів та ідеальних безкорисних попів? їх в нас нема в житті! Він їх видумав, і вийшло і чудно, і смішно для того, хто знає правдиве життя на Україні.

Стара школа романтиків була в своєму ділі щасливіша і поставлена догідніше. Романтик обертався до своєї голови, брав з неї, як з комори, усяке своє добро і потім, прихопивши з дійсного життя з добру половину, змінивши його по своїй вподобі, утворяв по своїй вподобі на усій своїй волі, що хотів, проводив думку, яку хотів. А письменникам сучасного напрямку цього не можна робити. Тим часом в Росії сучасні європейські принципи тільки що входять в наше життя, тільки що розповсюднюються. Але вони не мають давнього коріння в минувшості і ще не витворили визначних життєвих, ясно визначених типів, як-от в Англії, Франції, в Германії, де кожна верства суспільства, кожний напрямок пустив ще коріння в XVIII віку, а то й раніше, і породив типи, фізіономії ясні й виразні. В Росії це усе – ще тільки пудра, золотий порох, котрим притрушено зверху суспільство, і типів ще не народилось. Ці сутінки зверху, тільки сутінки – по-моєму, найправдивіше обмальовує Боборикін.

Прощайте. З поважанням зістаюсь

Іван Нечуй-Левицький.

P. S. Російська цензура оце заборонила мені видавати «Причепу» і «Перші київські князі», а дозволила до друку «Поміж ворогами». Ця заборона мабуть на пам’ятку про столітні роковини українського письменства!! Лихо нам!

Примітки

Вперше надруковано в «Записках», 1927, XXVI, стор. 126 – 127. Подається за першодруком.

…лист з Вашою промовою… – Йдеться про промову, виголошену Н. Кобринською у Львові 2 листопада 1898 р. з нагоди столітнього ювілею нової української літератури. Промова була надрукована в газеті «Діло» від 5 листопада 1898 p., № 238. Вирізку з цієї газети і одержав І. С. Нечуй-Левицький.

Ваші публіцистичні статті мені дуже до вподоби. – Н. Кобринська-була авторкою публіцистичних статей про жіночий рух, про тогочасне життя. Вона ж написала некролог «Фрідріх Енгельс».

Крашевський Юзеф Ігнаци (1812 – 1887) – польський письменник. Його повісті реалістично зображують дійсні події. Писав повісті з життя і українських селян. Відзначався великою працездатністю.

Потапенко Ігнатій Миколайович (1856 – 1929) – російський письменник. У своїх творах «На действительной службе» (1890) і «Живая жизнь» (1897) змальовуваа життя духовенства на Україні та життя і побут студентів-анахоретів.

Ці сутінки… найправдивіше обмальовує Боборикін. – Боборикін Петро Дмитрович (1836 – 1922) – російський письменник. Нечуй-Левицький, очевидно, має на увазі його романи «По-другому» («Вестник Европы», 1897, кн. 1 – 4), де зображено боротьбу народників і марксистів, і «Тяга» («Вестник Европы», 1898, кн. 1 – 5), роман з життя робітників-ткачів.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 351 – 353.