2.9.9.3. Микільська Cлобідка-Лівобережний житловий масив в 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

Через три місяці після повернення совітів до Києва в лютому 1944 р., постанова Київради №2/29 було заборонено будівництво на Передмостовій Слобідці і на лівому березі на відстані одного кілометру від Дніпра (Приходько та ін, 2016).

Що стосується Микільської Слобідки, то довгий час її мешканці могли потрапити на правий берег тільки по Наводницькому, а з 1953 р. новим мостом Патона. До прокладки лінії метро транспортна проблема була вирішена одним маршрутом автобуса, на який вбудовувались величезні черги і електричками кільцевої лінії залізничної дороги з незручним розкладом. Після війни було відбудовано малоповерхову забудову та зруйновану інфраструктуру. Використовуючи працю військовополонених, відбудовано школу №125, біля церкви побудовано невелике приміщення для 128 школи. В ній довчалися старшокласники Передмостової Слобідки, які не вистигли отримати атестати до війни.

1951 р. кількість мешканців досягла довоєнних цифр вісім з невеликим тисяч чоловік. В такій ситуації Микільська Слобідка залишалася тихим патріархальним селищем практично виключеним з міського життя. Правда повернувся на своє місце каніфольно-скипидарний завод і налагодив роботу вже в 1945 р. Перейменований в Київський лісохімічний завод. З 1950-х рр. він постачав скипидар не тільки для радянських споживачів, але й на експорт Після війни на підприємстві освоїли випуск смол для потреб лакофарбованої промисловості і поліграфії. У 1960 рр. чергового разу перейменований Київський хімічний комбінат став одним з перших українських підприємств з переробки полімерних матеріалів (Приходько та ін., 2016).

Старт масштабній трансформації заплави поблизу Микільської Слобідки поклали будівництво поруч Русанівки та прокладка траси метрополітену з правого берега Дніпра на лівий.

Микільсько-Слобідська сел. рада – пропоноване О. Давидовим (1951 р.) адміністративне утворення у складі Микільської Слобідки, Воскресенської Слобідки та Куликового, що фактично склалося (Вакулишин, 2014).

Але в кінці 1950-х зникло озеро Святище, а поруч було намито піщану пустелю під Русанівку, де стояв лязг землечерпалок. Дійшли руки в совітів і до Микільської церкви. Церква святого Миколая на Микільській Слобідці уникла руйнації у 1930-х роках, а по війні тут поновилися богослужіння. У липні 1961 р. постановою Київради №1255 храму винесли приговор: “при прокладці траси (метрополітену — ред.) підлягає зносу низки споруд, серед іншого й молитовний будинок церковної громади російської православної церкви. Молитовний будинок закрити та розібрати, а громаду зняти з реєстрації”. В наступні п’ять років був побудований міст метро та проклали лінію метро (Храми Києва, 2001; Приходько та ін., 2016).

Відкрита траса Гідропарк-Дарниця мала довжину 4,2 км. Відкрита траса починалася на ст. Метро до вул. Будівельників в Соцмісті. На всьому відрізку за виключенням мостів і невеликої ділянки перед станцією “Лівобережна” і “Комсомольська”, що проходить в неглибокій виїмці, поїзди метро йдуть по насипу змінної висоти. Його ширина 12,4 м. Всі станції вирішені як платформи відкритого острівного типу (архітектори І.Л. Масленков, В.С.Богдановський) Платформи станцій довжиною 102 м влаштовані з однакових збірних залізобетонних конструкцій з навісами. По центру кожної платформи встановлено металічні засклені вітражі для захисту пасажирів в погану погоду. На станціях «Гідропарк» та «Дарниця» з одного торця. А на «Лівобережній» з двох торців прилягають вестибюлі, розташовані нижче рівня платформ і пов’язані з ними широкими сходами.

Над вестибюлями в рівні платформ розміщені службові приміщення. Колони платформ, стіни вестибюлів і підземних переходів облицьовані керамічною глазурованою плиткою, що відрізняється на кожній станції кольором. У 1976 р. здійснено реконструкцію станції «Лівобережна» (арх. І.Л. Масленков, Т.А. Целиковская, Н.Л. Чуприна): до порталів-входів прибудовані 2 вестибюлі, вирішені в сучасних лаконічних формах. Це збільшило пропускну здатність станції.

Станція «Лівобережна» відкрита 6 листопада (за іншими відомостями 5 листопада) 1965 р. в складі третьої пускової ділянки Київського метро, характерною особливістю якого те, що ділянка є наземною і повністю відкритою. Три станції, що входять до неї, відкриті одночасно з мостом Метро. Платформи цих станцій абсолютно однакові за своєю конструкцією і змонтовані із збірного залізобетону, однак, "Лівобережна", на відміну від сусідніх "Гідропарку та Дарниці" частково розташована на естакаді шляхопроводу і тим самим є однією з двох станцій Київського метро, які розташовані на естакаді (перша – "Дніпро"). Якщо не приймати до уваги "Чернігівську" – це напевне найпростіші за конструкцією станції метро у Києві.

"Лівобережна" – перша станція від центру на лівому березі Дніпра, розташована вздовж Броварського проспекту в місці його перетину з вулицями Луначарського, Марини Раскової та Лариси Окіпної. Поруч розташована однойменна станція Київської міської електрички, київський академічний театр драми і комедії, міжнародний виставковий центр. Станція обслуговує мешканців Лівобережний та Русанівка. Виходи в місто через підземні переходи розташовані під насипом, на якому знаходиться станція, поєднані з посадковою платформою маршами сходів. Касові зали знаходяться на рівні підземних переходів.

Будівництво третьої ділянки, що складається з трьох станцій почалося одразу ж після відкриття першої ділянки. Третя ділянка складалася з трьох станцій: "Гідропарк", "Микільська Слобідка" та "Соцміста" (в кінці 1964 р., двом останнім станціям надані нові назви) ().

Вірогідно, київська топонімічна комісія порахувала назву "Микільська Слобідка" дуже церковним і вже в процесі будівництва станції, в кінці 1964 р. станції було надано назву «Лівобережна», так як це була перша станція метро, яка розташовувалася на лівому березі Дніпра. Варто додати, що в ті роки була нова хвиля антирелігійного переслідування, тому назва "Микільська Слобідка" явно не підходило під цю концепцію.

Після появи метро на лівому березі, вздовж лінії почалося масове житлове будівництво, в в результаті якого була знесена більша частина Микільської Слобідки і на її місці виріс Лівобережний житловий масив, назву якому присвоїли на честь нової лінії метро. Не виключено, що рішення про назву нового масиву та станції було прийнято одночасно. Забудова Лівобережного масиву почалася в 1967 р., головне будівництво розгорнулося в 1974-1980 рр. ().

У 1960-х рр. з центру Києва до району Лівобережної планували винести своєрідне «сіті». Так виник проект громадського центру – безліч об’єктів в районі сучасної станції метро Лівобережна та Микільської Слобідки ().

На відміну від Русанівки та Березняків знос малоповерхового житла і намив ґрунту на Лівобережному масиві здійснювали в кілька етапів. Спочатку в кінці 1960-х рр. замили територію від вулиці Ярмарочної (з 1965 р. – вулиця Раїси Окипної) до Русанівського каналу, заново розпланували вулиці і звели частину масиву південніше станції метро. При цьому на площадці між будинком №7 по вул. Раїси Окипної і мостом, що веде на Русанівку, навіть після того як будинок був заселений деякий час залишалася труба, якою качали пісок. Мешканці нового кварталу з задоволенням користувалися пляжем біля ще не забраного в бетон каналу (Приходько та ін., 2016).

1962 р. значно реконструйовано молочну фабрику з перетворенням її на молокозавод №2. наразі від нього лишилася лише водонапірна вежа. З колишньою фабрикою в глибині мікрорайону в 1960 р. побудували будівлю НДІ м’ясної і молочної промисловості — сучасний інститут продовольчих ресурсів НААН України. Але остаточно промислова зона на місці Микільської Слобідки сформувалася лише з 1971-73 рр., коли на вулиці Марини Раскової за проектом архітекторів В. Коваля, В. Матвеева і інженера Е. Енштейна звели великий багатоповерховий та багатосекційний комплекс. Приміщення тут зайняли різні проектні інститути — Укрснабпроект, Укргіпробум, Укргіпродревпром, Тяжпромеклектропроект (Приходько та ін., 2016).

У повоєнний час не тільки Воскресенська, а й інші колишні лівобережні слобідки перетворюються на суцільні масиви висотної житлової забудови. Особливо швидкими темпами ця справа просунулася після зарегулювання Дніпра. Так, зокрема, в 1970-і рр. більша частина Микільської Слобідки знесена (вона простягалася до Русанівського каналу), на її місці збудовано житловий масив Лівобережний. Він поділений Броварським проспектом навпіл. При цьому північна частина на сьогодні зберегла назву Микільська Слобідка, а південна носить назву – Лівобережний.

Наразі від давньої сільської забудови Микільської Слобідки залишився лише фрагмент забудови між вул. Степана Сагайдака та пров. Луначарського.

1972 р. на схемі Микільської Слобідки наявні вулиці Каховська та Стефаника. На південь від лінії метро зазначено вулицю Раїси Окипної та вул. Флоренції.

За спогадами очевидців на Фейсбуку кладовище на Микільській Слобідці зносили в 1970-ті рр. (воно було в районі сучасної вул. Луначарського). В 1970-ті рр. пропонували при переносі кладовищі приймати участь у ексгумації. За це платили певні гроші, тому деякі люди підряджалися.

На перепоховання родичів. Хто не встиг – могили пращурів засипали піском. Надалі тут створили сквер та побудували поліклініку. Цікаво, що засипали й меморіал вбитих під час радянського авіа-нальоту 10 червня 1943 р. мирних мешканців села. Все це було віднайдено випадково, коли ремонтували стару каналізацію Лівобережного житлового масиву. Декілька могил й плита з меморіалу встановлені у сквері як пам'ять про знищене кладовище ().

Першими на новому масиві з’явилися дев’ятиповерхові “чешки”. На початку 1970-х рр. вулицю Флоренції, розташовану вздовж обвідного каналу та названі на честь італійського міста-побратима Києва, прикрасили чотири нових двосекційних будинки. Чотринадцяти-поверхові дітища московського архітектора Є. Вулиха, прозвані «баштами Вулиха», вибудували ритмічну лінію з кроком 170 м. Ці будинки входили в групу так вказаних «брежневок» і були одними з самих вдалих радянських будинків. Їх будівництво вимагало суттєвих матеріальних та часових витрат, що компенсувалося підвищеним комфортом та якістю житла. Такі будинки вважалися елітними і квартири в них зазвичай діставалися верхівкам радянського суспільства. Ось як описує будинок на вул. Флоренції, де пройшло її дитинство, німецька письменниця українського походження Катерина Петровська:

«Будинок належав одному радянському міністерству, тобто був совмінівським, як ми тоді говорили, і в порівнянні з дев’ятиповерховими блочними в казарменому стилі, які оточували наш двір, совмінівський був справжнім палацом з цегли, Однак у ньому мешкали не міністри, а службовці держапарату, кадри середньої ланки, маленькі керівники, вчительки зі своїми тихими зачитаними бібліотеками, прибиральниці, кухарки, секретарки, електрики, інженери». Житло на Лівобережному отримала дуже різнорідна публіка. Були тут відселені з центральної частини міста, невелика кількість колишніх мешканців Микільської Слобідки, військовослужбовці, міські “черговики”. Ще одна категорія члени житлово-будівельних кооперативів, які споруджували житло за рахунок пайщиків, але отримували від держави позику в розмірі 70% на термін до 20 років і інші пільги».

Останнім штрихом, який завершив першу чергу формування Лівобережного стало зведення в 1977-1980 рр. чотирьох відомчих монолітних шістнадцятиповерхових будинків родин працівники Держплану. Це був по справжньому елітний квартал. Вперше за історію радянського Києва можновладці перебралися на лівий берег (Приходько та ін., 2016).

Територію від виходу з метро приблизно до сучасного магазину “Ельдородо”, колись займала центральна площа, яка називається Ярмарковою. Цей топонім, так як і стара назва вулиці Раїси окопної — Ярмаркова, виник після Другої Світової війни. Раніш місцевий базар розташовувався в 1970 р. Можна сказати, що колгоспний ринок сформувався на новому місці не одразу. В кінці 1960 р. біля виходу з метро стояли одна дві місцеві бабці та пропонували квіти з свого саду. Оскільки в нових масивах були відсутні ринки, влада була вимушена дозолити торгівлю на відкритих лотках біля станції метро. В 1970-х рр. на площі біля метро “Лівобережна” був зразковий порядок. Вулиця Ярмаркова хоча і поміняла назву, залишилася головною артерією масиву. На ній був побудований великий торгівельно-побутовий комплекс, в якому розмістилися гастроном, столова, хімчистка, галантерейний магазин, ательє пошиву верхнього одягу. Аптеку, молочний магазин і ощадкасу вбудували в торцях будинку №5-9. Всі мешканці масиву по дорозі з роботи могли скупитися в цьому гастрономі. Окрім цього гастроному тут був один овочевий та один хлібний магазини. Ця незручність частково-компенсувалася базаром та близькістю торгівельних точок Русанівки.

Ще 1948 р. на Лівобережному відкрилася бібліотека імені Горького. Книжковий фонд був сформований ще до Другої Світової війни, був збережений і після війни розмістився по вул. Плеханова 4б. Частими гостями цієї бібліотеки є два чудових киянина, що живуть на Лівобережному масиві – мистецтвознавець Вадим Леонтієвич Скуратовський та письменник Мирон Семенович Петровський.

Згідно легенді, яку любили розповідати старожили Микільської Слобідки в цих місцях мріяв купити рибацький будиночок кінорежисер Олександр Довженко. Леонід Биков 1975 р. отримав квартиру на Лівобережному масиві по вул. Туманяна, 8. Він приятелював з сценаристом Євгеном Онопрієнко. Вони часто бували в гостях один у одного і майже що вечора гуляли вздовж Русанівського каналу. Через рік після загибелі маестро, на будинку де мешкав Биков 9 серпня 1980 р. встановили меморіальну дошку. Дошка виконана з бронзи, автори барельєфа скульптор В. Борисенко та архітектор Б. Кравчук.

На вулиці Туманяна з 1965 р. прописалася студія “Укртелефільм”. За час її роботи було записано більше 3000 фільмів різних жанрів — більше 1200 документальних, біля 200 художніх і майже 1,5 тис. музичних (Приходько та ін., 2016 р.

Нова архітектурно-просторова організація забудови на заплавних територіях отримала свій подальший розвиток при будівництві житлового району Лівобережний. В результаті освоєння заплавної території з намивом знижених ділянок отримано чудовий район. Його перевага — сприятливі мікрокліматичні умови, близькість до Дніпра і до великого зеленого масиву Гідропарку, зручні транспортні зв’язки лінією метрополітену з іншими районами міста. Мікрорайони витягнуті вздовж Русанівської протоки, один з них повторює своєю формою красиву луку Русанівського обвідного каналу.

Лівобережний житловий район на березі Русанівської затоки на місці Микільського Слобідки 1-ша черга – на південь від лінії метро (1968-77 та 1981-84 близько 17 000 мешканців), 2-га черга – на південь від лінії метро (сер. 70-х-кінець 80-х рр. понад 30 000 мешканців) (Вакулишин, 2014).

Ось як описано цей масив в 1982 р.:

«Трасування вулиць плавно і мальовничо, перетин їх між собою виконаний в формі кільцевих розв’язок, а з загальноміською магістраллю — проспектом 60-ти річчя Жовтня на двох рівнях. Територія району в 170 га. розділена на 4 мікрорайони з загальною житловою площею 300 тис м2.

Головною планувальною основою району буде слугувати громадсько-політичний центр загальноміського значення передбачений на проспекті 60-ти річчю Жовтня.

Цікаві композиційні прийоми планування житлових мікрорайонів. У мікрорайоні №8 перетин вулиць Анатолія Луначарського та Олександра Мильчикова підкреслюється групою 16-ти поверхових цегляних будинків баштового типу. Їм протиставляються смуги 9-ти поверхових будинків, які продовжують забудову цих вулиць. Для мікрорайону №8, що виходить до Русанівської протоки, характерна строчково-периметральна забудова. Постановка під кутом до червоної лінії вулиці Микільсько-Слобідської Г-подібних багатосекційних 9-ти поверхових будинків створює різноманітні видові перспективи. В панораму мікрорайону органічно вписуються будівлі центру обслуговування, трьох дитячих закладів на 200 місць кожний, школи на 960 учнів. Вони винесені в між дворовий простір і пов’язані зручними пішохідними доріжками з житловими групами» (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

У 1960-70-ті рр. існувало ще кілька проектів будівництва висотних будинків на Лівобережці. Це були розробки Київпроекту, московських організацій.

На місці сучасного Міжнародного виставкового центру міг виникнути концертний зал, а в висотні будівлі з центру міста мали переїхати всі адміністративні споруди. Щоправда, ні в одному джерелі не вказувалося, що буде в будівлях, що звільнилися.

Відразу за мостом Метро планували побудувати ще одну станцію – Русанівську, яка зв’язала б лівобережний центр з центром міста. Все це так і не було побудовано ().

На мапі Микільської Слобідки 1981 р. ми бачимо що житлові райони як на північ так і на південь від лінії метро носять назву Лівобережний масив. Фігурують вулиці Челябінська, Каспійська та Луначарського. Показаний театр на лівому березі. В районі на південь від лінії метро показано ринок та ресторан.

На схемі Києва 1989 р. ситуація представлена наступним чином: весь масив від Русанівських садів до вулиці Флоренції підписаний як Лівобережний. Проте район вулиці Стефаника додатково підписаний як Микільська Слобідка. З територією Воскресенки територію Лівобережного пов’язано з Воскресенкою вулицями Степана Сагайдака та Каховського.

На схемі 1990 р. увесь масив позначений як Лівобережний. Тут причал. На південь від лінії метро показано базу відпочинку «Лівобережна».

На початку 1980-х рр. Радою Міністрів УРСР було прийнято рішення про створення на території колишньої Микільської Слобідки у районі станції метро «Лівобережна» вздовж Броварського проспекту найбільшого багатофункціонального Лівобережного громадського центру загальноміського значення (далі – ЛОЦ). Як ми вказували вище ідея цього центру виникла ще в 1960-х рр. Концепція цього комплексу була розроблена ще в 1970-х рр., коли, власне, і забудовувалися прилеглі до нього житлові райони. Вона передбачала формування тут потужної системи громадських просторів як своєрідного переходу від центральної історичної та адміністративної частини Києва до спальних районів його Лівобережжя.

Територія майбутнього ЛОЦ була розділена на функціональні зони: адміністративну (5,1 га), готельних комплексів (11,7 га), культурно-просвітницьких установ (13,6 га), торговельну (5,1 га), рекреаційно-паркову (10,1 га), транспортну (37 га). Проект центру передбачав будівництво тут готелів на 4 тис. місць, Музично-драматичного театру на 1,3 тис. місць, Будинку молоді на 2 тис. місць, Будинки науково-технічної творчості, багатофункціонального кіноконцертного залу на 5 тис. місць з конференц-залом (для порівняння, відомий кіноконцертний зал «Україна» у Києві має зал на 3780 місць), чотирьох кінотеатрів на 3,2 тис. глядачів, міської галереї мистецтв, Центральної міської бібліотеки, декількох торгових комплексів і спеціалізованих магазинів, будинки побуту, ресторанів, підземних стоянок на 8 тис. автомобілів. У 9-, 12-, 16- і 35-поверхових адміністративних будівлях передбачалося розмістити ряд міністерств і відомств. В 1990-і рр. київська влада мали намір побудувати тут будинок нового цирку.

Усередині Лівобережного центру передбачалося: рух транспорту і пішоходів на різних рівнях; створення системи пішохідних площ, різних за функціями, масштабом, плануванням, колірним та дизайнерським рішенням, озелененням. Об’ємно-просторова композиція ансамблю ЛОЦ – а мова йшла саме про новий містобудівний ансамбль – будувалася на східчастому силуеті будівель, терасами спускаються до Дніпра, який зі своїми островами, протоками і прибережними парками повинен був увійти до загальної структури комплексу, стати його окрасою. Панорама центру розкривалася б у бік річки, з його площ міг чудово сприйматися силует правого берега, а висотність забудови повинна була наростати у мірі віддалення від Дніпра.

Будівля кіноконцертного залу і берег Русанівської протоки у проекті з’єднувала пішохідна еспланада з широкими комфортабельними сходами і пандусами, фонтанами і каскадом басейнів. Тут була запроектована вулиця-галерея з магазинами різного призначення. Простір за своєю естетикою нагадував прогулянкову зону курортного міста з системою різноманітних зелених насаджень – дерев, чагарників, квітників (Вулиці Києва. 1995; ).

Також була ідея побудувати там міст-еспланаду, який би з’єднував правий і лівий береги Дніпра. Він повинен був починатися в районі Річкового вокзалу на Поштовій, проходити через всі острови і виходити на лівий берег.

Відмінність цього моста була в тому, що на ньому не передбачався ні автомобільний рух, ні рух громадського транспорту. Міст мав використовуватися в якості величезного громадського простору, на якому розміщувалися концертні зали, спортивні споруди (стадіон) і простори для прогулянок з виходом до річки.

Ця ідея жила ще до середини 1980-х з постійним відкладанням термінів. До моменту незалежності України її повністю забули ().

М. М. Шулькевич та Т. Д. Дмитренко (1982) так описують майбутній лівобережний центр:

“Архітектурно-прострова композиція забудови центра лівого берега створюється на основі глибинних панорам і композиційного зв’язку з правобережною частиною. Значне місце в її структурі займає великий громадський центр багатофункціонального призначення в районі станції метро “Лівобережна”. До нього увійдуть великі громадські будівлі, торгівельні, видовищні і культурно-просвітницькі заклади, музикально-драматичний театр на 1100 глядачів, Республіканський будинок народної творчості, Палац молоді, кінотеатр, виставкові і споруди, універмаг на 20 тис. м2 торгівельних площ, універсам, адміністративні заклади республіканського призначення.

Комплекс споруд, площ і пішохідних зон центру займе 100 га. Центр, вирішений на протиставленні сплощених форм будівель торговельних та культурно-побутових підприємств і висотних об’ємів готелів і адміністративних споруд, стане архітектурною домінантою в’їзду до міста з боку Москви та Ленінграду.

Споруди центру будуть активно приймати участь також у формуванні архітектурно-художньої композиції Лівобережжя, розкритої в бік Дніпра системою парадних площ і озелененої набережної.

В результаті реконструкції і розвитку загальноміського центру в ньому буде створено просторове середовище з чітким малюнком історичних зон і різноманітними архітектурними акцентами композицій громадських центрів”.

Ансамбль ЛОЦ повинен був стати справжньою прикрасою, архітектурною родзинкою міста. Їм можна було б милуватися з монорейкових доріг вздовж берегів Дніпра і від Труханового острова до моста Патона, а також з канатних доріг над Дніпром. Цим проектам громадського пасажирського транспорту теж вже не одне десятиріччя, як і пропозиціям про створення Диснейленду у розташованому поруч Гідропарку і на Трухановому острові. Історичні території київських слобідок і, перш за все, майданчик ЛОЦ і зони відпочинку на Дніпровських островах, виглядали як найбільш відповідне місце для здійснення такого роду задумок. Частина з запланованого – готель «Турист-1», Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра – вдалося звести ще на вильоті радянського часу. А потім у столиці України не виявилося грошей на намічене масштабне будівництво. Київська влада, відмовившись від зведення дорогого комплексу, роздали ділянки землі тим, хто рвався на них що-небудь. побудувати Лівобережний поштамт почали зводити і закінчили лише в 1990-х рр. (Вулиці Києва. 1995; )

Детальніше зупинимося на історії готелю «Турист». Ось як він описується в 1978 р:

«Біля станції «Лівобережна» побудовано 26-ти поверховий (вихідний проект був 25-ти поверховий) готель «Турист»– 528 номерів на 988 місць (архітектори В.І. Гопкало, В. М. Гречина, В. Е. Коломиєць, В. П. Песковский, інженер Л. Е. Линович. На її ділянці чітко розмежовані пішохідний та автомобільний рух. Вхід до готелю пов’язаний з пішохідною площею та виходом зі станції “Лівобережна”. Висотний корпус звернений головними фасадами до сходу та заходу.

На перших двох поверхах розміщуються приміщення культурно-масового, туристично-екскурсійного та побутового обслуговування.

До висотного корпусу примикають малоповерхові прибудови: головний 2-поверховий вестибюль, 3-поверховий ресторанний блок з кінозалом на 360 місць та напівпідземний паркінг. Будівництво розпочалося в 1975 р. Генеральний план ділянки передбачає чітке розділення автомобільного ті пішохідного руху. З боку вул. Марини Раскової передбачено пішохідну площу, стоянку таксі та зупинку громадського транспорту» (Шулькевич, Дмитренко, 1978).

В 1982 р. з приводу нього зазначається:

«Головний вестибюль готелю має два входи: для гостів що приїхали на метро чи пішки — з боку вулиці Марини Раскової, для тих хто приїхав автомобільним транспортом — з боку вул. Раїси Окипної. Безпосередньо з вестибюлю можна пройти в ліфтовий хол житлового корпусу, кінозал, бюро мандрівок. Ресторанний блок з’єднаний закритим переходом з житловим корпусом і головним вестибюлем, і крім того має самостійні входи з площі. В блоці розміщений комбінат харчування на 1170 місць і клубний комплекс. Своєрідним є пластичне рішення висотного корпусу.

Його головні фасади в плані окреслені ломаною лінією. Це досягається зсувом кожної наступної поперечної стіни вздовж своєї вісі на 2,2 м. в результаті фасади отримують чітко виражене вертикальне розчленування, що підкреслює легкість та витонченість споруди. Трикутні і трапецієвидні ділянки використані для прокладки інженерних комунікацій. Цоколі будівлі облицьовані сірим гранітом «під шубу». В центрі прямокутним паралелепіпедом через всю висоту проходить ліфтовий вузол. В ньому розміщені 6 пасажирських ліфтів, ліфтові холи, сходи. Передбачено 2 технічні і 2 напівпідземні поверхи, де запроектовані господарсько-складські приміщення, пральна та фотолабораторія. На даху 26 поверху розташована видовий майданчик. Усі житлові поверхи мають однакове планування: в кожному з них 10 одномісних, 10 двомісних та 1 тримісний номер, побутова кімната, кімнати персоналу. Конструктивно будівля готелю вирішена за повною каркасною схемою зі збірних залізобетонних елементів, фундаменти висотної частини виконані з монолітної залізобетонної плити коробчастого перерізу, основу для якої являють забивні залізобетонні палі» (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

На практиці готель “Турист” став довгобудом останнього десятиліття радянської влади. Проект розробили ще в 1970 рр. і об’єкт мав вступити в дію ще до Олімпіади 1980. Але коли терміни будівництва зірвали і поспішати вже не було куди. Терміни будівництва сповільнилися. В середині 1980-х рр. було прийнято рішення про продовження будівництва і у 1987 р. силами тресту “Киевгорстрой-5”небоскреб закінчили. Будівля в кінцевому рахунку мала 27 поверхів, висотою 93 м. По висоті він поступався лише будинку торгівлі на Львівській площі, а по кількості поверхів перевищував його. Першо-початкова кількість місць була розрахована на 988 людей. За недовгий термін існування готелю тут вистигли відмітитися актриса Людмила Гурченко, журналіст Владислав Листьев та ін. Наразі готель не належить до елітних і має три зірочки. Після здачі готелю передбачало зведення її другої черги. За існуючою будівлею аж до метро була обгороджена ділянка. Тут вивісили табличку “Ведеться будівництво готелю “Турист-2”. Проте це будівництво не було реалізоване (Приходько та ін., 2016).

Ще одним реалізованим об’єктом ЛОЦ став перший універсам на лівому березі Дніпра споруджено по вул. Анатолія Луначарського, 4 (архітектор В. Б. Жежерин). Об’єм будівлі 19 тис. м3. корисна площа 4040м2. Будівля має 2 торгівельних зали. На першому поверсі – зала продовольчих товарів площею 800 м2. Тут встановлено торгівельне обкладання, яке забезпечує надійне збереження продуктів при заданих температурних режимах. На другому поверсі до послуг покупців кафетерій на 48 посадкових місць та відділ промислових товарів. Універсам протягом дня обслуговує до 20 тис. покупців (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

Зазвичай з ЛОЦ пов’язують і будівлю Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра («Высшая точка — любовь» Родіона Феденьова) — 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вулиці Шота Руставелі, 13. Багато років театр не мав власного приміщення. У травні 1982 року міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки. 21 грудня 1990 року виставою «Я завжди твоя наречена» за Отаром Іоселіані відбулося офіційне відкриття приміщення театру на лівому березі Дніпра.