2.9.9.1. Троєщина та Вигурівщина у 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

Після війни села Вигурівщина та Троєщина відроджувалися дуже повільно. Тут звичними були мала ефективність праці та брак виконання планів. Зведення житла йшло переважно методом самостійного будівництва. У кінці 1940-поч. 1950-х рр. відкрито кілька шкіл (1949-1950) та вечірня школа (1951) (Вакулишин, 2014).

За рішенням Київського облвиконкому від 10 травня 1958 року Вигурівщина й Троєщина об'єднані в один населений пункт під назвою Троєщина ().

В 1960 р. у середній школі с. Вигурівщіна навчалося 337 дітей, а у Троєщинській – 215. Однак села вважалися неперспективними і в останні роки перед приєднанням до Києва практично не розвивалися (Рибаков, 1997). Троєщинська сільрада об’єднувала Троєщину та Вигурівщину. Населення на 1970 рік становило 6080 мешканців (Вакулишин, 2014).

В 1945 р. на згарищі спаленої німцями церкви св. Георгія селяни спорудили маленьку дерев'яну церковку, повносили ікони й начиння, які зберігали. Та церква простояла менше року. За наказом районних властей її розібрали, а в 1950 р. на її місці збудували школу. В 1945 р. замість згорілої у війну мешканці Вигурівщини своїми силами збудували нову дерев’яну церкву та поприносили ікони чи інші релігійні речі, у кого які залишилися. Та простояла церква менше року. Районна влада заборонила богослужіння, а церкву розібрали. З того часу мешканці Вигурівщини ходили до Троїцької церкви сусідньої Троєщини.

Натомість на місці церкви побудували 1950 р. семирічну школу. Згодом її добудували і вона стала 8-10-річною. В 1968 р. на пустирі між селами Вигурівщина та Троєщина збудували двоповерхову середню школу № 278, де навчалися діти з обох сіл (Храми Києва, 2001).

Приміщення ж «старої» школи, що стояла на місці колишньої церкви, 1972 р. зайняв цех експериментальної взуттєвої фабрики Броварського побутового комбінату. Він знаходився тут до зносу цієї частини села 1984 р. Нині на цьому місці будинок ().

Церкву с. Троєщина під час окупації знищили німці німці. Історія будівництва нової троєщинської церкви викладена в статті Е. Сухорукової в Газеті по Київськи, 2000-рр., яка зберігається в архіві автора:

«Церкву с. Троєщина спалили німці. Вона стояла страшна чорна. Жодного каменю спаленої церкви селяни не рушали, хоча будівельні матеріали були дуже потрібними. Як згадувала місцева пенсіонерка Надія Іванівна — розібрали пошкоджені стіни та на місці фундаменту та цоколю, який збергіся, поставили зруб. Усі камені церкви, що згоріла зберегли люди та побудували з них нову церкву. В цій дерев’яній церкві правив службу священик. Бабці ходили по вихідним як на свято. Ті, хто молодші, по тихому, остерігаючись розголосу, приносили хрестити дітей. Так було 20 років, поки в сільраду не поступило розпорядження: на місці церкви побудувати клуб. Заперечувати в таких випадках було не прийнято. На щастя, священик та голова сільради знайшли взаєморозуміння і було виділено ділянку під нову церкву. Тільки з чого її будувати? Голова сільради виділити їх не міг. Священик запропонував стару будову розібрати, перенести та скласти на новому місці. Люди відгукнулися. “В мене було двоє дітей. На маму їх залишу — і на будову” – згадує одна мешканка Троєщини. “-Правду люди розповідають” – підтверджує Петро Павлович Сом — після роботи приходимо, до церкви усім миром. У кого машина є -машиною каміння та дошки везе, у кого підвода — підводою. Хто що вмів той то і робив: возив, носив, мішав розчин, клав цеглу. Гроші зібрали. І поставили ту церковку тижня за два. Тому що гуртом. Голова сільради був у нас добрий чоловік, нікого хто до церкви ходив ніколи не підставив і не заклав”. Сьогодні необхідність у маленькій церкві, побудованій по принципу дранки (кам’яна основа, дерев’яні стіни, оббиті рейками і обмазані глиною — так часто будували після війни – відпала».

У іншому джерелі вказується, що церкву, яку після війни збудували у с. Троєщина вдалося перенести у 1965 р. на пустир між селами, де вона знаходиться і до сьогодні. Під керівництвом отця Леоніда її будівництво тривало всього 5 місяців на кошти та силами обох сіл (Кузьменко, 1984).

Обидва села зблизилися. В 1988 р. межею між ними була середня школа та «Лоздеревкомбінат», що були побудовані на місці кар’єру, а також перенесена 1965 р. троєщинська троїцька церква (Кузьменко, 1984).

В 1957 р. у зв’язку з укрупненням господарств орні угіддя с. Вигурівщина відійшли до Броварського радгоспу ім. Кірова. Відділ радгоспу і сільську раду перенесли до с. Троєщина, і с. Вигурівщину підпорядкували їй (Кузьменко, 1988).

На момент входження до Києва 1988 р. с. Вигурівщина та Троєщина об’єднались. Їх населення становило 3600 чол. Проте, про те, що колись це були саме два окремих села, свідчить хіба що наявність двох кладовищ: Вигурівщини між вул. Кірова та Довженка та Троєщина між вул. Пушкіна та Садовою.

Ландшафт заплави перед будівництвом житлового масиву Троєщина не зазнав відчутних змін у порівнянні з попередніми періодами. Функціонували раніш відомі топоніми, хоча як свідчить картографічний матеріал цього періоду вони на мапах не зазначалися. Озеро Гнилуша – стариця Десенки (Радунки) на Троєщинській заплаві є винятком воно позначено на більшості матеріалів цього періоду.

Змін зазнав Ставок – озеро посеред с. Вигурівщина – стариця Десенки. У ХVII ст. Ставок поглибили ченці Михайлівського монастиря, а в 1950-ті рр. його розрили екскаватори для заготівлі сапропеля. Глибина цього озера сягала 5 м (Вакулишин, 2014).

В описуваний період на картографічних матеріалах ми також бачимо старицю пра-Десни на краю борової тераси. Як свідчить схема складена землеміром Сноєвським на початок ХІХ ст. тут існувало болото Куричів, з якого витікала річка Прудок. Загалом болото Куричів згадане в «ограничении Вигуривщини» зробленому на поч. XVIII ст. полковником В. Дворецьким згідно універсалом Б. Хмельницького. Далі річка протікала Вигурівщиною неподалік місця, до 1930 р. існувала дерев’яна церква. На околиці Вигурівщини Прудок впадав у озеро Гнилуша. Наразі на місці Куричевого створено Алмазне озеро. В описуваний період ця болотиста місцевість була відома мешканцям Вигурівщини як болото Торф’яник. Розробка торфу тут розпочалася з 1950-х рр. Куричів це також низинний острів на болоті на східному березі околиці Вигурівщини, площею 80 га. Зарості дуба, вільхи, берези, ліщини та клена. Через Куричів в старовині проходила межа земель селян Вигурівщини та козацьких земель Броварів. В 1970-ті рр. через південну частину урочища Куричів пройшла дорога на ТЕЦ-6 (Пухівська вулиця (Вакулишин, 2014; Степанець, 2015)

В описуваний період на Троєщинській заплаві згідно С. Вакулішину (2014) також функціонували топоніми:

Гутовці – куток Троєщини (покоління, народжене в середині ХХ ст. вимовляє Гутовка), інші кутки носили назви Рівна та Крива (Кривущани),

Вербняки – урочище на західній околиці Вигурівщини – сіножать та пасовище,

Моложі – урочище на східному березі Десенки навпроти Троєщини,

Градина – урочище на північній околиці Вигурівщини за озером Цегельня (Наразі на її місці житлова забудова на початку Вигурівського бульвару та вул. Данькевича),

Груд – урочище на південній – західній околиці Вигурівщини, що на початку 1970-х рр. перетнув насип проспекту Ватутіна;

Березняки – урочище у с. Вигурівщині, між Оболонням і кварталом – площею 18 га. Сіножать і пасовища. Наразі тут беруть початок вулиці Електротехнічна та Драйзера;

Урочище Березівка – на північ від Вигурівщини площа 220 га. Сіножаті на рівнині, серед якої були стариці стародавньою р. Угнор. На наш час це мікрорайони по обидва боки вул. Бальзака;

Урочище Вигін на Вигурівщині між Мигашковим, Оболонням і Хутором. Слугувало місцем щоденного зібрання худоби перед вигоном на віддалені пасовища. Сучасна прив’язка – вул. Ніколаєва;

Витовська – урочище між Вигурівщиною та Погребами – пашня на узвишші, площа 28 га. Назва нагадує про XIV ст., коли Україна входила до Литовського князя Вітовта. В існує в наш час – на північ від кінцевої зупинки 28 трамваю, що на Милославський;

В’язки – біля Вигурівщини з південного боку підходу мосту через Десенку. Луки тут ніби були вкриті заростями невисоких в’язів;

Гаті – урочище на північній околиці Вигурівщини серед стариць Десенки площею 40 га. Через Гаті вела дорога з села до Діброви, яку кріпили (гатили) фашиною з лози та піском. У наш час на місці Гаті – житловий квартал між вулицями Драйзера, Беретті та Бальзака;

Діброва – зернове поле вигурівських селян. Підвищена місцевість площею 600 га на північний-схід від села. На північ від сучасного заводу держзнаків;

Довгий Лан – урочище на східній околиці Вигурівщини, підвищене відносно заплави, площа 38 га. На Довгому Лані вирощували озимі та пасли худобу. Сучасна прив’язка: універсам Вигурівщина – завод «Алмаз» – вул. Пухівська;

Дьогтярня – заболочене урочище на сільскій околиці Вигурівщини, близько 25 га, частково – пасовище. Дьогтярня йшла паралельно Довгому Лану. Сучасна прив’язка – завод держзнаків.

Квартал – наймолодший куток Вигурівщини, забудова тривала на зламі ХІХ-ХХ ст. Був розташований між початком вул. Драйзера та Лісовим цвинтарем;

Клунища – урочище між Вигурівщиною та Погребами (по-сучасному, – на північ від рогу вулиць Милославської та Закревської), близько 50 га. Значне підвищення що не затоплювалися навіть 1931 р.;

Коноплянка – оз. у Вигурівщині, яке не збереглося. Коноплянка відділяла село від урочища Груд;

Кучанський – куток Вигурівщини – найстарша частина села, яка в своїй північній частині частково збереглася після масового знищення історичної забудови на початку 1980-х рр. Кучанський – це куток, де знаходився колишній Городець і розташовувалося сільське кладовище. Відділявся від решти Вигурівщини ставком;

Протереб – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини. Це серпоподібна низовина між Дібровою та Березівкою. Площа 18 га. Вона включає заболочені озера, чагарники та пасовище. Забудований на початку 1990-х рр. – початок вул. Цветаєвої – кінець Милославської;

Келійки – урочище на південь від Куричева (див.) поле, яке належало Михайлівському монастирю, близько 20 га. Сьогоднішній орієнтир Келійки лежать за 1,5 км на 3 від ТЕЦ-6;

Лисаківська долина – урочище на околиці Вигурівщини. Серед Протереба на підвищеному острівці знаходилося улюблене місце сільських бджолярів, тут у період квітування трав та кущів стояло до 200 вуликів. – сучасна західна частина паркової зони вздовж вулиці Данькевича. На південь від Лисаківської долини до колективізації було приватне поле – Лисакові ниви;

Ліски – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини, біля дороги, яка вела до Куричева, площа 12 га. Зарості дуба, в’яза, ліщини, тощо, сіножать. Ліски забудовані на початку 1990-х рр. Перетин Маяковського просп. та вул. Цветаєвої;

Оболоння – куток села Вигурівщини, де мешкали заможніші селяни. На південь від Оболоння знаходилося однойменне урочище площею 80 га. Сіножаті, пасовище та пашня. Сучасна прив’язка: поч. вул. Закревського.

Піщані гори – урочище у північній частині Вигурівщини, площа 90 га. Крутий північно-східний схил мав перепад висот – 21 м в частині, що прилягала до хутора, були дюни висотою до 10 м. Наразі на місці Піщаних гір – житловий квартал напроти «Фестивального» універсаму;

Попове – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини, біля дороги яка вела до Куричева (див.) площа 20 га. На родючих ґрунтах вирощували пшеницю та гречку. Нині на місці Попового – сквер на перетині проспекту Маяковського і вул. Данькевича;

Ситняки – урочище на західній околиці Вигурівщини площа 40 га, серед озер-стариць між Десенкою та озером Гнилуша;

Соснове – озеро на південний-захід від Вигурівщини, стариця Десенки. Засипано піщаною подушкою у 1970-х рр.

Ставок – озеро посеред с. Вигурівщина – стариця Десенки. В XVII ст. Ставок поглибили ченці Михайлівського монастиря;

Сірковщина – урочище на північно-східній околиці Вигурівщини, подекуди заболочена лука, де випасали худобу. Площа 12 га. В наш час житлова забудова біля перетину проспекту Маяковського і вул. Сабурова;

Старе Село – заплавна територія, на якій знаходилася Троєщина до переносу у 1895-97 рр. на територію Вигурівського бору.

Корчівка – урочище посеред Вигурівщини, між Оболонням та Хутором (40 га). Городи. В наш час на місці цього району забудова першої чергу масиву Вигурівщина – Троєщина, за 300 м на південь від будинку держадміністрації. Корчівка – луки між Вигурівщиною та Воскресенкою позначені на плані міста 1943 р.;

Федорковіщина – урочище на північ від зводу держзнаків між урочищем Діброва та Пухівською вулицею. Вигурівські селяни вирощували на Федорковщина ярові зернові культури. На глибині 80 см тут зустрічається залізна руда. Федороківщина це також хутір Вигурівщини у північно-східній частині, забудований на початку ХІХ ст. Поруч на піщаних пагорбах стояло кілька вітряків, позначених на плані (1932 р.). В наш час на місці хутора – житлові квартали обабіч вул. Драйзера.

Цегельня – озеро стариця на північній околиці Вигурівщини, на стародавньому руслі Десенки. Сучасна прив’язка мікрорайон між вул. Беретті та Сабурова.

Чорний Кущ – урочище на південно-західної околиці Вигурівщини. Заболочені сіножаті площею 40 га. В 1970-ті-80-ті рр. На місці чорного Куща збудовано житловий масив Райдужний;

Проте на мапу околиць Троєщини частина цих топонімів повернеться лише в 2000-ні рр.

На схемах міського транспорту м. Києва 1966, 1969, 1970 рр. ми бачимо маршрут автобуса №6, який з’єднував с. Вигурівщину з станцією метро «Дарниця». Маршрут проходив бульваром Перова через новобудови Воскресенського житлового масиву.

Розбудова на землях північної лівобережної київської заплави нового житлового масиву на намивних ґрунтах було передбачено ще Генеральним планом 1967 р. Згідно ньому, передбачалося створити два мостових переходи на лівий берег, між якими на Деснянській заплаві мав розкинутися новий житловий масив. У 1981 р. колективом архітекторів на чолі з Г. М. Слуцьким та Ю. А. Паскевичем розроблено Генеральний план нового житлового масиву «Троєщина». Того ж року розпочата інженерна підготовка — гідронамив і освоєння ще одного великого міського планувального району, розташованого північніше Воскресенського житлового масиву — Троєщини.

На генеральному плані Троєщини підготованому Г. М. Слуцьким, Ю. А. Паскевичем та ін. ми бачимо сучасні абриси витягнутого з південного-заходу на північний-схід житлового масиву Троєщина. Тут також показаний запланований найбільш північний мостовий перехід, який до нашого часу не реалізований. Низку кар’єрних озер, розташованих по колу, в якості декоративної композиції, планувалося звести на захід від житлового масиву Троєщина на території села Троєщина, яке передбачалося повністю ліквідувати.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 5 березня 1982 року більша частина колишнього села Вигурівщина (в Указі — частина села Троєщина) була включена до складу Києва ().

Подальшу проробку плани будівництва житлового масиву Троєщини набули в Генеральному плані 1986 р. Тут закладені майже сучасні абриси кар’єрів гідронамиву, якими мали стати протока Десенка, острів Муромець (тут було передбачено його абриси аналогічні тим, що сформуються у 1990-ті рр.), затока Доманя, кар’єрне озеро Алмазне (на місці меандру пра-Десни – болота Куричів – Торф’яника) та низка існуючих наразі кар’єрних озер вздовж вул. Закревського. Зазначено також пізніше створені витягнуті кар’єрні озера вздовж проспекту Ватутіна. Низку кар’єрних озер, розташованих по колу, в якості декоративної композиції, планувалося звести на захід від житлового масиву Троєщина та території села Троєщина, яке передбачалося повністю ліквідувати. У матеріалах генплану закладено також реально реалізовані вигнуті абриси житлового масиву Троєщина.

У відповідності до цих планів, внаслідок забору і гідронамиву піску для будівництва Троєщини ландшафт тутешньої заплави було сильно трансформовано. Як свідчать картографічні матеріали, грунт початково брався з Десенки, внаслідок чого змін зазнала її берегова лінія та абриси острова Муромець. Необхідно зауважити, що на час будівництва Московського мосту, частину колишнього острова Муромець з озером Лопуховате та сучасним урочищем Запісоччя було приєднано до лівого берега. На мапі 1978 р. ми бачимо формування південної частини урочища Запісоччя внаслідок забору ґрунту з лівобережної заплави між Московським автомобільним та Подільським залізничним мостами. Весь же інший масив Лопуховатий-Запісоччя був приєднаний до лівого берега. В подальшому внаслідок прогресуючого забору гідронамиву перешийок між островом Лопуховатим та урочищем Запісоччя був розмитий, що зафіксовано на мапі 1990 р.

Намив піску для будівництва житлового масиву Троєщина з Торф’яника тривав з 1979 по 1991 рр. З 1985 р. цей кар’єр заповнюється водою. Так утворилося сучасне Алмазне озеро (спочатку воно називалося Лісове). Сучасна довжина озера понад 3 км, ширина до 700 м, глибина – до 20 м, площа 267 га, об’єм 27 млн. м2.

Під гідронамивом поховано значну частину земель с. Вигурівщина, а відповідно і згадувані в попередній період урочища та гідрологічні об’єкти. Літописний струмок Радунь наразі становить частину так званого Троєщинського колектора, який впадає в затоку Десенки-Чорторою. Основне русло Троєщинського колектора виходить з Алмазного озера та проходить під проспектом Маяковського (імовірно він містить колишні води річки Прудок. Притокою цього колектора наразі вважається Радунь. Цей приток впадає до головного колектора в його гирлі з лівого боку перед впадінням в затоку Десенка. Радунський колектор довжиною 5,3 км починається під перетином вулиць Лисковської та Радунської з 3-х труб, що розходяться в різні боки. Під Радунською вулицею річка тече в одній трубі 1,2 м. в напрямку вул. Лаврухіна. Тут він розширяється до 1,5 м, а головний колектор проходить під вул. Бальзака. Підживлення ручаю Гнилуша перервала лінія швидкісного трамваю в 1990 р. З північного озера до Гнилуші – тече потік, який впадає в Чорторий. На початку 1990-х рр. по південній частині Ковалева, Матвієва і та Маринчукова Гнорів пройшла забудова Милославської вулиці (Вакулишин, 2014; Степанець, 2015).

Ще більша трансформація північної лівобережної заплави у зв’язку з гідронамивом Троєщини відбудеться після 1991 р. Але про це в наступному розділі.

На намитій піщані подушці розпочалося будівництво нового житлового масиву. М. М. Шулькевич та Т. Д. Дмитренко (1982 р.) залишили детальний опис того як мав виглядати новий масив:

«Тут в одинадцятій п’ятирічці буде зведено 1500 тис. м2 загальної площі. На території 650 га створюються два житлових утворення з загальною кількістю мешканців біля 250 тис. (при розрахунковій нормі 1 мешканця на 18 м2 загальної площі). Східне утворення включить 4 житлових райони. Головні магістралі, які формують їх прямокутну планувальну структуру будуть прокладені вздовж Дніпра та Десни на території с. Погреби та Зазим’я. Планувальним акцентом композиції західного житлового утворення буде район з радіально-кільцевою системою вулиць, що виходять до Десенки (не був реалізований –авт. ).

В меридіональному напрямку головною магістраллю масиву буде швидкісна дорога в напрямку Зазим’я — Південний ковш (вздовж усієї лівобережної частини міста). Головні магістралі першої черги будівництва (мікрорайони 5 та 6 площею 52 га) будуть продовженням бульвару Перова. Він проектується як магістральна вулиця загальноміського значення з неперервним рухом.

Житловий масив буде зручно пов’язаний з правим берегом лінією тролейбуса, що пройде Московським мостом, а з лівобережною тролейбусами та в майбутньому Придніпровською лінією метро (з вказаного було реалізовано лише тролейбусні лінії –авт.).

Раціонально побудована мережа культурно-побутового обслуговування, об’єкти укрупнені, але розташовані рівномірно з нормативними радіусами. Блок первинного обслуговування розрахований на 7-8 тис. мешканців. Тут розміщуються продовольчий магазин і кафе, овочевий магазин, ощадбанк, пункт побутового обслуговування на 5 робочих місць та інші побутові заклади. Запроектовано 4 таких 2-поверхових центри з цегляних блоків на території 5- та 6-го мікрорайонів. Робоча площа кожного 1519 м2, будівельний об’єм 10239 м3 (архітектори Л.Х. Муляр, А.А. Остапенко, В.В. Караченець).

Три 2-поверхових будинки господарчих блоків, для обслуговування 9-12 тис мешканців розмістяться на території першої черги забудови масиву. Окрім приміщень ЖЕК та диспетчерського пункту об’єднаної диспетчерської служби в господарських блоках запроектовані кіно-лекційна зала, кімнати для занять кружків, піонерська кімната, пункт прокату культурно-побутового призначення, бібліотека, і т.і.

На межі двох мікрорайонів буде споруджено громадсько-торгівельний центр, розрахований на обслуговування 30 тис. мешканців. Він буде прилягати до мікрорайонного саду. У його об’ємно-просторову композицію включно універсам з торговельною залою і кафетерієм на 84 початкових місця. Будівельний об’єм будівлі 34596 м3, корисна площа 1318 м2. В блочну структуру центру входить також 2-поверхова будівля комплексу побутових послуг на 65 робочих місць з аптекою та залом урочистостей. В центрі розміщується одна будівля з ощадкасою і відділенням зв’язку з корисною площею 3430 м2. Входи в торговельні зали і салони організовуються з відкритих торговельних вулиць та площі центру.

З житловими групами громадсько-торговельний центр пов’язаний широкими зеленими бульварами. Під час руху по них вздовж вулиць відкриваються мальовничі фрагменти замкнутих і напів-замкнутих просторів дворів та вільно-розміщеної забудови. Її силует буде дуже виразний завдяки різноманітному поєднанню великопанельних 9-ти та 16-ти поверхових будинків з 2-х поверховими будівлями дитячих-садів-яслів, 2-х поверховими будівлями шкіл та іншими громадськими будівлями. Укрупнені дитячі садки на 320 місць розміщуються у міжвидових просторах і зручно пов’язані пішохідними алеями з житловими будинками. На транзитну пішохідну дорогу орієнтовані головні виходи укрупнених шкіл на 1568 учнів.

Архітектурно-художні якості забудови підвищує блокування будівель, перголи-вставки між будинками, малі архітектурні форми і декоративні панно на стінах будівель, штучні підвищення рельєфу, декоративні басейни та скульптурні композиції. Існуючі зелені насадження максимально зберігаються і доповнюються груповими посадками цінних декоративних порід дерев та чагарників. З пейзажним плануванням житлових дворів вдало компонуються дитячі майданчики круглої чи напівкруглої форми, фізкультурні комплекси та майданчики для відпочинку дорослих.

Розміщення будівель вздовж магістралей з озелененими відступами від червоних ліній, шумозахисні вікна забезпечать комфортний шумовий режим у квартирах. Прогресивні прийоми благоустрою — централізоване видалення сміття, механізоване прибирання проїздів, стоянки для машин на 770 машин, система тупикових і замкнених кільцевих проїздів, що обслуговують житлові групи — створять сприятливі для мешканців мікрорайонів (архітектри І.Н. Иванов, В.И. Гопкало, В.Е. Коломиец, И.В. Дудник-Дубиняк, М.Г. Кравец та В.П. Хромченко) (Шулькевич, Дмитренко, 1982).

Як свідчить мапа Києва 1985 р. на той час було зведено вулиці Маяковського, Закревського, Драйзера та Сабурова. Вулиця Бальзака ще тільки будувалася. Згідно мапі 1987 р. існували квартали між вулицями Бальзака, Маяковського, Закревського, Драйзера та Сабурова. Цими кварталами було прокладено лінії автобуса, тролейбуса і трамвая. Проспектом Ватутіна та Московським мостом Троєщина була поєднана з лівим берегом.

На мапі 1989 р. ми бачимо, що вулиці Бальзака, Маяковського та Закревського виросли в північному напрямку. Таким чином, додалися квартали між ними та новими вулицями Даньковича та Милославською. Остання – єдина з вулиць новозбудованого житлового масиву, яка на той час нав’язувала до багато-столітньої історії Городця Пісочного-Милославичів – Троєщини. Подальша розбудова житлового масиву Троєщина відбудеться вже в роки Незалежності України.

Фахівці Київпроекту разом з Київводоканалом розробили проект деснянського водозабору. Водозабори розташовано на лівому березі Десни за 3,5 км від гирла. У проектуванні разом з Я. Капланом брали участь інженери А. Аверина, А. Воробйова, А. Іванько, О. Штекель, В. Кец, Д. Саф’яновський та С. Кожушко.

Будівельні роботи розпочалися в 1958 р., а у червні 1961 р. він дав першу воду. Продуктивність першого блоку на початку експлуатації складала 50 тис. м3 на добу. У 1963 р. сягнула вже 187 тис. м3 на добу. Другу чергу деснянського водоводу потужністю 300 м3 на добу пущено в експлуатацію в 1971 р. 1987 р. завершено будівництво останніх блоків. Після цього продуктивність комплексу досягла 880 м3 на добу. Очисні споруди станції блочного типу — тобто розміщені водній споруді, що зменшила кошт будівництва (Каплан Я. Деснянська водогінна станція…).

На узбережжі Троєщинської заплави розташувалося кілька баз відпочинку, які наразі знаходяться в занепаді. Також на акваторії лівого берега Десенки було розташовано кілька дебаркадерів.