Рожа (3)
Юрій Федькович
(Іранська казочка)
«Коли ж така она нещасна,
Чого ж така собі прекрасна?
Убрала яр, вкрасила двір,
Неначе в княжеский порфір.
Сама же терном ся укрила?»
Таке дівчата говорили
В неділеньку та гуляючи,
Ще й в сад царский златоколистий
Та нищечком зазераючи…
«Ох, щоб то я знала!…
Щоб хто вповів, я б зараз ‘му
Віночок свій дала!»
«Я ж яблучко!» – «Я хусточку!»
«Я поцілювала, аби вповів!» –
«Та цур же вам!
А слово – то й слово!»
«Утікаймо, зазулечки!
Се гуцул с кидрова,
Та ще й стрілець, царский таки…
Тікаймо, сестриці!
А то справді подумає»…
«Хай олень вам сниться!
А що слово, то є слово…
Котра ж поцілює?»
«Та що се ти?! Ох, він справди!»…
«Справди, не жартую…
Отак… тай так… та ще й отак»…
«Єй Богу, вмираю!»…
«Поховаю!… А тепер вже
Слухайте, що знаю!
То був давно колись вам царь,
Та був такий вже лютий-лютий,
Що ні вам лев, ні левопар
Такий не може в світі бути!
Та мав той царь одну дочку,
А було на ім’я їй Рожа,
Так звали ту царівочку.
Але ж бо й гожа була, гожа!…
Та що с краси, коли ж она
Стрільця-гільтая полюбила,
Ще й гуцулского леґіня!…
Таке она отсе зробила!…
Аж внишпорив царский се двір,
Та ну цареви вповідати!…
А царь звелів стрільця мов звірь
Застрілити та й поховати.
Гадаєте – на кладбищу?
Ага! Щоб ті царі здорові!…
Не ласка на охаблищу
Та на розпутю на шляхови?
А щоб той сміливий леґінь
Ще не надумавсь нишком встати,
Велів що день шляхом тим він
Мірскі стада на пашу гнати.
Та ще и державний дав завіт,
Щоб хто шляхом минать тим буде,
Верг на могилу терня віть,
Та ще й вцідився тричи в груди!
Такий се видав він указ!…
А в’на? То рула ж десь? Не думай!
У них не так, як се у нас,
Що хоть роспережись та румай!…
В них ні чичирк! Мовчи та диш!
А нє, то підеш зорі пасти!
Такий то в тих царів бариш!
Таке у тих царівень щастє!
Ви ж чуєте? Та раз у ніч –
Старі царі у гостях були,
А стойкарі та караули
Усі поусипали пріч.
В’на нищечком і викралась
У гай до бабусі…
«Бабусечко, голубочко,
Порай, бо минуся.
Вони ж єго могилоньку
Як день так ніч зневажають,
Та стадом ю умішують,
Та терном ю укривають!…
Мірским стадом, єдиная,
В шовкові ‘го виганяючи,
І в полудне, бабусечко,
У морі ‘го напуваючи!…
Порадь, порадь, ох старесенька,
Ні хвилечки не теряючи!
Ось чильця ти жемчужнії
І чепраги ще до того!…
Ось і перстні… сей оден лиш
Варт пів царства батька мого!…
Усе бери, єдиная,
Лиш хай они-сь не збиткують!…
Лиш хай єго кровавую
Стадами в’ни не тратують!…
Лиш хай в’ни ‘го желізними
Копитами не толочуть!…
Я дам тобі, що бажатимеш,
Що серденько твоє схоче!»
«Добре, доню! Твою волю
Вчинити я можу.
Мій батько був архі-маґом…
І я ти побожу,
Що ні царске морске стадо,
Ні злющі ті люде
Не наближуть… Да що с тобов,
Княгине, так буде?
Ти ж одна у твого батька!…
Кому ж він корони,
Кому ж багор та соболі,
Скіпітри та трони
Він оставить?… Не жаль буде?»…
«Най собі тримає!…
Моє царство під могилов
Усе спочиває!…
Копитами убитоє
На биті дорозі!…
От де моє царство й доля!…
Боже милий, Боже!»…
«Не побивайсь, княгине Роже!
Не побивайсь, царице, так!…
Я навчу тя тай допоможу,
А допоможу сяк чи так!
Да ще раз кажу: що вітак?»
«Вітак най дієсь воля Божа!»
«Ходи ж до комори!
Там ті книги первопсанні
Цардуста отворим.
Ти ж читаєш Ценд-Авесту?»
«На пам’ять умію!»
«Ходи ж, доню! Та за дверми
Нехай вже надію…
Бо вивчившесь підеш на шлях,
А там що ся стане –
Доню, доню!… Ще роздумайсь!»…
«Я-ж Рожа Ірана!
Ходім!»
Пішли…
А там на роздорожу,
На копитьми убитому шляху –
Ні в неї вже надії ні жаху –
Стоїть прекрасна та княгиня Рожа.
Стоїть собі на тернові могилі,
Що вбитого стрільця она покрила,
Стоїть здоймивши руки в зорі ‘д горі,
Хітаючись, як згойдане то море;
Стоїть, та мов сонная промовляє,
Мов з Ценд-Авести вірші се читає…
І каже:
«О блаже!…
Ти що на білих
Комонях граєш,
Гуляєш
По лукоморі,
Зоря від зорі,
І знаєш
Прабога волю
Й людзку ти долю!
Чому же
Мою дав вбити?
Дав під копита
Оружі?…
Ще і під глоги
Лиховорогі –
Для чого?…
Може для того,
Хороше-боже,
Що мя княгинев.
Що мене Рожев
Назвали?…
Що м леґіня я
Кохала?…
Ох, господине!…
Котру ж я днину
Твою святиню,
Твої престоли
Паволоками
Не слала?…
Амвру-кадило
Не клала?…
В котру рядами
С подружечками
Пісень ти ранних
Не піла?…
З мірти віночків
Не пліла?…
Твої комоні
В багро-червоні
Крови-покрови
Не вбрала?….
Золотом узди
Не брала?…
На те, щоб нині
На сі могилі
Тя проклинати
Глогові?…
Хороше-Боже!!!
Богове,
Що в кити та квіти ви китите світ,
І Рожу нещасну скитіт!»
«І скітили вічні ю Богове.
На комонях золотопідкових
Ясен Хорош з сонцем виїжджає…
Море грає, кидрів гай співає…
Де-ж ті люде? – Он на роздорожу!
Терня мечуть?… Ні, прекрасні рожи
В’ни дивуються, що так і вкрила
Ту стрілецьку вбитую могилу»…
Примітки
Друковано: Правда 1877, ч. 9, стор. 313 – 318. Пор. вище «Рожа (1)».
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 414 – 419.