Доля
Юрій Федькович
«А спиш ти, сину?» – «Нє вже, нене!»
«Може водиці би подать?»
«Не хочу! а зголов’є зладь!…
Високо, як д’домовині!»…
«Ти що се знов, сину?
Хочеш мене осиротить?»…
«Нє, моя єдина!
Я не умру!… Бо ось мені
Що снилася доля…
А се мабуть таки моя!»
«Яка ж в’на?» – «Соколя!…
Як у того леґіника,
Що він мені снився!»…
«Уповіж ми!» – «Я уповім…
Той місяць зарився
Гет десь в хмари… Аж оглухло!…
Лиш молня десь грає,
Та на Довбуша могилі
Дуб с кидром дрімає.
Аж тут леґінь набігає
Обдертий, невбутий,
Неначе він на сім світі
Від долі забутий.
Ноги кровйов закипіли,
І руки кроваві…
І верг, нене, каманаком
В шовкову мураву,
І впав лицем на могилу,
Неначе без сили…
І обіймив кровавими
Кроваву могилу.
«Довбущуку! наш ватаже!
Учуй мене з ями!
Ні я щастя, ні я долі…
Ні батька, ні мами…
Як журавель туманами
По світі сім б’юся!…
Подай мені іншу долю,
А нє – возьми душу!
Хай не дражню вже тілько пси
Чужими хатами!»…
«Долі, хлопче? Царем будеш!» –
Обізвалось з ями. –
«І ме ти світ поклонятись,
Як сонцю в промінню!…
Отак, друже! так, гуцуле!
Отак, мій леґіню!»…
«Царем, батьку? Я не хочу!
Царем я не буду!
Я за ката не придався»…
«То Довбушем будеш!»
Обізвалось з-під могили,
Аж вжахлися гори, –
«І заграє та кров чорна,
Уража як море!…
І будеш нев всіх дукарів
Поганих поїти!»
«Я Довбушем? Нє, калфо мій!
Ніколи у світі!
Тебе ж може не убила
Та нешта лукава?
Та гуцули не прокляли
За свою неславу?»
«То кобзарем мені будеш!»
Гукнуло у трете,
Неначе грім, аж йойкнули
Всі гори-рокити.
«Коли не хоч в світі бути
Ти людем за Бога,
О! то здихай псом голодним
У їх ти порога!»…
«Та й тілько, ненечко моя!
З-за кичер червоно зоряло,
З-за кичер сонечко вставало.
Закерекорив ліс… а він
Плаями в долини, та далі!…
А в слід за ним та доля гнала
С торбами, нене, на вздогін!»…
Примітки
Друк. Правда 1877, ч. 4 – 5, стор. 126 – 128; потім з відмінами (редакційними!) в тексті в Родимім Листку 1879, стор. 154. Сю саму тему обробив Федькович уже давніше в вірші «Сам»; до неї він вернув ще раз 1886 р.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 404 – 406.