1. Батьки. Університет

Олександр Кониський

Люблю я зелені степи нашої північної Вкраїни! Широкі вони, як море; довгі, як небо; безкраї, як воля і – нещодавно – були вольні, як гадка… І що за хороші-прехороші вони навесні! Не розкажеш, не спишеш і не намалюєш тієї степової краси… Зелений килим – море без краю; пахощі так самі і вливаються в груди, а груди від того нектару ширшають; серце б’ється вольній; чуєш, як по твоїм жилам перебігає-переливається степове повітря легке, свіже, упивне… Наче душа твоя під впливом того повітря розкривається задля того, щоб набрать вольних гадок; напиться кохання і любить, любить, любить… Любить світ – вольний, як сама воля; любить людей нагодованих і ситих, як хліб; любить дружину-дівчину гарну, як сама краса…

Хороша, чудовна, чарівнича краса наших степів вдень, не гірша і вночі. Дняний зелений килим вночі становиться темно-сизим оксамитом; дняне ярко-блакитне небо стало синім, м’яким; колір його так і манить, так і лащить твій погляд і якось принадливою цівкою ніжить душу. Раюєш собі під цим синім наметом, гаптованим та мережаним зорями… А зорі-мережки заграють до тебе, ніби жартують… Любуєшся на картину нічної степової краси, смакуєш раєве смакування; впиваєшся тим впиванням, яким може почастувати тільки степова, весняна, ясна і зорява ніч з своєю тихою, як могилки, тишею, бо як тільки вчуєш де людський голос, зараз пропаде, згине увесь вплив нені-природи: перед тобою виросте і заслонить красу її людська неволя, недоля, убожество, сльози матірок, крик голодної дітвори, гук ситих, нагодованих товстопузів багатирів-експлуататорів і всяких злодіїв…

А що за ранок в степу! От зайнялася зоря, почало дніти, стало займатись на світ; небо ясніє: із темно-синього переходить в блакитне. Над балками, над рудками та над ярами піднімається вгору, наче намітка, пелена сивої пари. От і горобці зацвірінькали; десь високо-високо чується пісня жайворонкова… Потягло свіжим ранковим вітрецем. Ген-ген з-за гори, з-за козацької, а може, й татарської високої могили випливає червоне сонце, і зразу неначе кров’ю облило кругом степ. Зелено-сивий колір трави, скропленої срібною росою, перейшов в червоно-зелений. Сонце йде повагом вгору, а в слід його міняється і колір степу: червоність меншає, трава здається золотисто-зеленою, мов хто побризкав її краплями золота… Гарно, чудовно гарно!..

Люблю я наші степи! Та чи й можна ж їх не любити?

Отакими-то степами літ тому двадцять чи що назад простував я раз до Криму. Простував один, сам собі; я, та гнідий Космач, та сірий Баско. Космач мене віз, а Баско стеріг уночі і мене і Космача.

Їдемо собі по степу, ніде нічого не видко – тільки небо та окіян трави, більш ні на чому зупинити свого погляду. їдеш і здається – ніколи не доїдеш до села або просто до якої людської селитьби… Аж гульк! – почав спускаться в глибоку долину і бачиш: в балці під горою притулилось собі, пригорнулось село. Степові села огулом не похожі на села Полтавщини, не кажу вже Поділля. Нема в степових селах розкішних вишняків, не купаються тут хатки в зелені, мов качки в рясці на сажалці, як от в Полтавщині. Сади в степових селах, як і гаї, просто-таки дивовижа. Хіба що де-не-де в селі попадеться біла або жовта акація, та й то якась така хирява, худа, убога, неначе стара покритка на селі. Деревині, як і людині, треба води, а в степах – де там вода! Хіба в колодязі, та й то на глибині сажнів 10 – 20. Тим-то степові селища й хистяться собі в глибоких балках, де все-таки вогкості більш, ніж на горі, і влітку задля городини посуха не так-то страшна.

Так ото їду я собі. Вже недалеко було до границі Таврії. їду та варнякаю: «Степ широкий, край веселий – та й занапастили!» Аж ось лу-лусь! Віз боком, я з воза, а на мене клунки і Баско! Космач сам став, – розумна була коняка. Устав я, дивлюсь: еге!.. Обід надвоє! Що тут діяти – про запас колеса не було! Зирк сюди-туди – і села не видко. Ну, вже ж і не сидіти тут, курчат не висидиш. Узяв я загальмував колесо, щоб не котилося, та помаленьку й ньо! Проїхавши гоней двоє, а може, й більш, став спускаться згори, дивлюсь – селище!

Зрадів. Добрався до першої хати, зараз тпрру! Впросився в двір, відпріг Космача і прийнявся лагодить колесо. На мій талан знайшовся в селі і стельмах і коваль. З’єднались. А поки лагодили, я розпитався, що за село і що за господар, у котрого я стояв на дворі. Село було Дідове і належало до власності генерала Крукова. Кріпацтво тільки що знесли. Господар мій, старий, сивий, як лунь, дід, звався Лука Калина. Родився він вольним, попав у кріпацтво, пережив його і вмер (потім через п’ять літ) вольним чоловіком.

Слово по слову Калина розказав мені, що його син поїхав з жінкою до Києва святим поклониться та й привезти додому його, Лучиного, внука Антона, котрий кінчає університет. Лука з сином Яковом викупили вже давно на волю Антона. Антін вчився в Н., скінчив гімназію, взяв золоту медаль, пішов в університет і тут бере медаль.

– Дякувать богові святому, не пропали наших триста карбованців, що дали генералові за нашого Антона… Чолов’яга з нього добрий вийде, – додав Лука, кладучи великий хрест.

Розговорилися дальш, я нагадав, що Калина вчився разом зі мною, тільки двома чи трьома класами йшов позаду мене.

– Ой та й жалуватиме ж Антін, – сказав дід, – як взнає про се!.. Шкода, велика шкода, що нема його!

– А коли він прибуде? – питаю.

– Хіба після Зелених свят [52] через тиждень, не раніше,

– Не маю часу ждати… Велика шкода.

– Ну, вже вертаючись, не минайте моєї хати… на перепутті; порадуєте і мене і Антона… Завернете?

– Добре, діду!

– По рукам!

Подався я дальше і аж до Покрови провештався у тім божому едемі, що Кримом зветься.

Примітки

52. Зелені свята – одне з свят православної церкви, яке відзначається на п’ятдесятий день після Великодня, супроводжується прибиранням хати всередині і ззовні зеленню.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 98 – 100.