12. Хвороба Марини

Олександр Кониський

– Що ж ми тепер робитимем, Антоне? – спитала якось Марина.

– Житимемо і любитимемо, – відповів він і подумав. – І а чи надовго!

Він бачив, як таяла Марина, наче сніг од сонця, наче віск од багаття… «От нащо я зустрівся знов з нею? Тільки на те, щоб, цілуючи і милуючись, щоб, наливаючи до неї в душу любов і п’ючи її любов, разом пити-допивати свою чашу отрути! Питиму, поки вип’ю! А Марина нехай сього не знає, нехай п’є щастя. Вона гадає себе щасливою – і то добре. Вона не знає, що смерть, як злодій, крадеться до неї…»

– Може б, ми звінчались? – сказав Калина.

– Нащо, серце? Хіба ми не звінчані коханням і недолею? Хіба піп міцніш зв’яже нас, ніж ми зв’язані любов’ю? А про те, як знаєш…

– Краще буде.

– Нехай! Так ось же як: поїдьмо до твого старого у Дідове та там і звінчаємось.

– А потім знов сюди.

– Чого?

– Тут краще. А на зиму в Севастополь…

– Ради чого? Ти хіба думаєш, що я недужа?

– Ні, ні! – заспокоїв її Калина і сам себе лаяв, що вирвалось у нього се слово. – Ні, серце! Ти здорова, та в Дідовому зимою негарно і тісно, і скучно… Та воно і для мене… Я зроду не був у Севастополі.

– Добре!..

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 125 – 126.